Брати Капранови - Приворотне зілля

• Название: Приворотне зілля
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Опинившись на вулиці, фольклористи попрямували у вказаному напрямку. Сонце вже цілком серйозно збиралося відпочивати. Найкраща пора дня, коли скажена спека припинилася, повітря ще тепле, а холодний вітер та комахи ще не прокинулися, даючи змогу поласувати приємним тихим надвечір’ям. Біля воріт на лавах сиділи баби, гралися на дорозі діти. У шлунку важко перевалювались вареники, що їх, здається, з’їдено було забагато.

Хата парторга знайшлася швидко - хто ж не знає, де начальство живе. Сам хазяїн якраз стояв біля воріт, перемовляючись через паркан із сусідою. Був він у літах, мав розкішні сиві вуса і якимось дивом зберіг на голові густу копицю чорного-чорнющого волосся. Микола Пилипович, який ставився до перукарських питань більш ніж уважно, поправив капелюха на голові і заздрісно зітхнув.

Гостей колишній партійний, а тепер комерційний бог зустрів приязно - певно, сільський телеграф уже доніс повну інформацію.

- Драстуйте, гості дорогі. Чим можу допомогти?

Микола Пилипович відкашлявся:

- Ми командировані Київським науково-дослідницьким інститутом. Собіраємо фольклор, сказки, легенди. Но у нас дуже специфічная задача. Можна з вами поговорити?

- А чого не можна? Ми завжди раді гостям. Проходьте до хати. - Парторг прочинив двері і гукнув всередину: - Любо, збирай на стіл, з Києва гості приїхали!

Колеги не звернули уваги на цей заклик, а дарма, бо коли на широкому столі серед вітальні одна за одною почали з’являтися тарілки з наїдками, відмовлятися було вже пізно, до того ж тут, здається, теж ніхто не прислухався до думки гостей.

- По чарочці за знайомство? - Невеличкий зморшкуватий парторг, чи то пак комерційний директор, скористався тим, що колеги якусь мить роззиралися у незнайомому приміщенні, і вже наливав із високої пляшки чистий, немов сльоза, самогон.

- На роботі… - промимрив було Петро, але отримав стусана під столом від старшого товариша.

- На якій роботі? Помилуйте! - Парторг обурено замахав руками і при цьому примудрився тицьнути колегам повні чарочки. - Ну, приємно познайомитись. Як то кажуть, будьмо!

Микола Пилипович одним духом вихилив свою порцію, крекнув і витер губи. Петро з шумом видихнув повітря.

- Файна штука!

- Ще по одній?

- Та якось… Ну, давайте.

Дзенькнули склянки.

Оскільки шлунки в колег уже були повні, міцна горілка справила якнайкраще враження.

Парторг зачепив на виделку смаженого перця.

- Так звідки ж у столиці знають про наше село?

Петро багатозначно посміхнувся.

- У столиці про все знають.

Микола Пилипович на правах керівника взяв ініціативу на себе.

- Ви як людина сознатєльна, повинні нас правильно пойняти… Понімаєте, в чом діло. Ми собіраємо не просто фолкльор, а всякі там легенди, сказки. - Майор затнувся, здається, на цьому його словниковий запас вичерпався.

Петро поспішив на допомогу:

- Нас дуже цікавлять всякі лічності, що, знаєте, там знахарюють, дощ передбачають. Діди такі, баби. Ворожать які…

Парторг кивнув.

Більш за все колеги боялися зараз, що цей зі старих часів звиклий до перевірок чолов’яга матиме їх за чергову комісію, тому намагалися сподобатись співрозмовникові за рахунок посмішки та щирої розмови. -…Знаєте, зараз цікавляться всі. Публікації там. От ми і вирішили звернутися до первоісточників, так сказать. Знаєте, щоб потім книжку написати.

Парторг хитав головою, жуючи собі. Навіть професійний досвід Миколи Пилиповича не міг зараз підказати, що він думає, та, на щастя, все обернулось якнайкраще.

- То це ви в саму точку попали. - Парторг налив ще по одній, і колеги не стали відмовлятися. - Ну, будьмо! - Він промокнув хлібом пишні вуса і резюмував: - То вам треба якраз до діда Юхима.

- Юхима? - перепитав Петро.

- Ага. Це таке старовинне ім’я. Та він і сам старий як пень. Ото справжній чарівник! До нього навіть з телебачення приїздили. Колгосп хату відремонтував, побілили все…

Микола Пилипович нахмурив чоло, немовби про щось здогадуючись.

- Около ставка живе?

- Чули вже? - Парторг мудро посміхнувся. - Чудесний дідуган. Наскрізь бачить. Хлопці як в сад до нього залізти збираються… в нього груші!!! - Парторг у захопленні похитав головою. - Добрі груші! Так ото він їх дрючком, хлопців тобто, і все по головах, розумієте, наче крізь паркан бачить. Нещодавно один з міста приїздив, каже, кореспондент, так той його на поріг не пустив, каже, не кореспондент ти зовсім, каже, як починаєш з брехні, то брехнею все скінчиш…

Микола Пилипович з Петром перезирнулися. Наслідили тут, здається, їхні колеги. Сильно наслідили. -…Про дощ то вже не кажу - коли скаже, тоді йде. Вам до нього треба.

Микола Пилипович ввічливо перебив:

- А ще хто-то єсть у вас тут?

- В смислі?

- Ну, хтось другий, не цей. - Інший? - Парторг замислився. - А навіщо вам? Все одно кращого не знайдете.

Петро клацнув пальцями.

- Та, розумієте, цей вже відомий, - він знизив голос, - в научних кругах. А нам би щось нове, що ніхто не бачив, розумієте?

- Прославитись хочете?

- Ну не те щоб…

- Але й не без того? - Парторг по-батьківському поклав руку на кремезні Петрові плечі. - Не знаю, чим вам зарадити… Є тут, правда, ще одна, але її раніше трошки… ну самі розумієте. Це ж заборонено було. Ганяли її по колгоспній лінії, так вона дотепер боїться, нікого не приймає. Кажуть, тільки для своїх. - Парторг замислився. - А ви через Наталку, яка на пошті, спробуйте. Вони там родички якісь…

Петро пожвавішав:

- А як її прізвище?

- Чиє, поштарчине? Самійленко. А взагалі, хлопці, я вам зараз одну історію розкажу - ви точно такого не бачили і у ваших научних колах про таке не чули. Отут ви точно прославитесь.

Він налив з пляшки ще по одній і змовницьки нахилився до колег:

- Ви Гоголя читали?

- «Тарас Бульба»! - знайшовся Микола Пилипович, демонструючи обізнаність зі шкільною програмою.

- Та ні, - парторг зморщився. - Ще кіно було з Куравльовим… «Вій».

- Це там, де вона в гробу літала! - згадав Петро.

Парторг кивнув, при цьому в око йому трапила повна чарка, і рука сама потяглася за нею.

- Так я вам скажу, дорогенькі ви мої, що усе це правда, що там сказано. Тільки не вся. А всю правду ніхто написати не міг, бо ніхто б ту правду не надрукував… Будьмо!

Колеги перезирнулися.

Господар витер пишні вуса.

- Це вам, хлопці, такий фольклор, що можна зразу дисертацію писати. Готова научна праця. Був у нас в селі семінарист. Ну точно як у Гоголя. Молодий, тільки приїхав у церкву служить. Неодружений… А ви чого не п’єте? - Він уважно прослідкував, щоб у гостей спорожніли чарки, і тільки потім повів далі: - Це давно було, але я все точно знаю. Так ви ж Гоголя читали?

Микола Пилипович кивнув, Петро теж, тому що згадав фільм.

- Оце пам’ятаєте, як вона на ньому їздить? Панночка. Ще з самого початку, до того, як у церкві літала. Впіймала, засідлала та їде. Так усе це брехня, я вам скажу, бо їздити відьмам є на чому - оно коней вони заганяють у піну, всі про це знають. А до чоловіків їм значно більша цікавість. - Парторг хитро підморгнув, від чого його лице стало схожим на квашене яблуко. - Здогадуєтесь яка?

Колеги автоматично покивали, хоча, чесно сказати, не до кінця зрозуміли думку господаря.

- Тим більше, - вів далі той, - що відьми в цьому смислі геть невгамовні, їм все мало, скільки б чоловік не старався. Вони чоловіків приворожують, а тоді тягнуть за собою на шабаш, і там уже всім кодлом…

- Трахкаються! - раптом видихнув Микола Пилипович, здогадавшись.

- Еге ж, - підняв пальця господар. - Гоголь оце написав - катаються, і всі давай за ним. А після тих катань, бувало, чоловік ледь живий, як уся банда на ньому поскаче по черзі, - він на мить замислився. - Правда, він же не міг написати, як воно по-справжньому було. Царизм був. Цензура.

Петро дивився недовірливо. У Миколи Пилиповича горіли очі.

- Ну! - заохочував він.

- Ото ж бо воно і «ну». - Парторг вміло тримав увагу слухачів, та воно й не диво, все-таки працівник ідеологічного фронту. - Так цей наш батюшка, як приїхав, зразу закохався в одну дівчину з села, вже й рушники готували…

- Вона відьма була! - не втримався Микола Пилипович і зразу отримав відсіч від оповідача.

- Не лізь поперед батька в пекло. Все скажу у свій час. Так отож. А тим часом накинула оком на молодого батюшку парторгова донька. Не моя, бо я ще молодий був, більше по комсомольській лінії, а нашого парторга тодішнього. Ну, зрозуміло, що в наш час ідеологія була не те що тепер, тоді за такі фокуси її батька могли не тільки партквитка позбавити - на Соловки загнали б. А їй, знаєте, закортіло і все, так з дівчатами буває. І от одного разу ця парторгова дочка підстерігає нашого семінариста вночі біля ставка. Це він мені потім розказував. Каже, хотів скупатися, а тут раптом ззаду щось хвать! І не одпускає. М’яке таке, а сильне. Наче подушка - і не тримає, і поворухнутися не можеш. Коротше, схопило його щось, потримало, поки борсатись перестав, а потім раз - і на землю кладе. І тут, каже він, відчуваю, що хтось залазить на мене…