Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

Можна би було уникнути цього побачення, але я сказав сам собi: «Лесю, скiльки можна грати роль страуса?» I хоча вiдповiв сам собi: «Та скiльки завгодно», - пересилив свої боягузтво та iнертнiсть i призначив їй побачення. Проте до вечора ще треба було дожити. Я розумiю, що мав би чимось зайнятися. Та менi нiчого робити. Хата прибрана, всi речi лежать на своїх мiсцях. Я дуже охайний. Куховарити ненавиджу, може, тому я мало їм.

Я знаю, чому вирiшив iз нею зустрiтися. Саме тому, аби родичi та друзi мали щодо мене спокiй, начебто в мене все гаразд. «У нього все гаразд», - подумають вони, коли побачать нiжну та юну Iлону. Я її називаю Iла з наголосом на лiтеру «а». Вона - обдарована, але не талановита. Так, у неї є здiбностi, але великою пiанiсткою вона нiколи не стане. Я утримуюся так суворо обмальовувати її майбутнє. Хай думає, що буде знаменитою пiанiсткою, це не шкiдливо. Я їй до вподоби, хоча, можливо, це звичайна природна захопленiсть учителем, що притаманно обдарованим ученицям. Їм починаєш вiддавати бiльше уваги, i вони вiдразу думають, що зацiкавили тебе не тiльки як учнi, котрим щось дано, а й як привабливi жiнки.

Iлонi 20, вона з маленького мiстечка пiд Чернiговом. У неї чудовi ямочки на щiчках, вона знає про це, тож часто всмiхається, взагалi любить iз чогось смiятися. Iлонi засмiятися, як дурневi з гори скотитися. Легка вона на смiх. Вона мала на зрiст i кароока. Її хочеться захищати, ба, захищати нема вiд кого. В неї виразнi стегна, помiтнi груди, ще й якi помiтнi, взагалi її годi сплутати з хлопцем. У неї iмiдж хатньої дитини. Вона показувала менi рушники, якi сама вишивала. Одного - подарувала на День учителя (треба би було його знайти, куди я його закинув? та кудись художньо кинути, може, вона зайде до мене випити кави, цим рушником я наче скажу їй - твої подарунки шанованi в цьому домi).

Я вмикаю телевiзора. Це ж треба! В телевiзорi бачу власного батька. Батько сидить у хиткому крiслi й розповiдає про тенденцiї сучасного театрального мистецтва. Батько схожий на вiльного митця. У нього виразнi очi та молоде обличчя. Я спускаюся на ковдру, яку привiз iз ПАР, грубезного плетива, масажер для сiдниць, i дивлюся на батька. Вiн розповiдає про важливiсть сценiчних рухiв, я на цьому взагалi не тямлю. Я думаю про те, що вже давно не спiлкувався з батьком, а коли востаннє я бачив маму? Давненько. Андрiя час вiд часу зустрiчаю, бо маємо спiльних друзiв. Iнодi вiн телефонує, коли йому бiльше нема з ким подiлитися свiжою плiткою. Батько каже: «Менi також надзвичайно приємно було спiлкуватися з вами, люба Тамаро, приємно бачити людину, що в наш час придiляє увагу театровi». Батько цiлує Тамарi руку. Вiн схожий на Дорiана Грея. Хоча Дорiан Грей, коли б i цiлував комусь руку, то винятково собi самому. Те, що я побачив батька, спонукало мене зателефонувати Мiтi. Менi стало цiкаво, чи отримав вiн мою музику, що з нею зробив i що там iз його образом Овода.

«Доброго дня», - розпочав я. «О, це ти, нарештi,

ти знаєш, я встиг побачити, це чудово, i…» «Я гадаю, що ви мене з кимось сплутали. Це - композитор». «А-а-а-а. Добрий день. Так, у мене є один знайомий. Його голос трохи схожий на ваш. Тобто - твiй, ми ж на «ти». Вибач, забув подякувати тобi за музику». «Нема за що. Те, що потрiбно?» «Знаєш, не дуже». Сказав i замовчав. Гарно нiвроку. «А що не так?» «Якщо просто сказати, то все не так. Я не так бачив, музика - хороша, але я не так бачив». А менi здавалося, що я добре його розумiв. «А чого їй бракує, по-твоєму?» «Нiжностi, пристрастi, кохання. Вона занадто груба». «Така, як вiйськовi маршi, ти хочеш сказати?» Вiн кидає слухавку. Наволоч. Дарма, не важко натиснути кнопку повтору номера. «Щось роз'єдналося», - кажу. «Нi, я кинув рурку, вибач, до мене прийшли». Мурло. Я маю на увазi себе, якого бiса я телефонував? Мала рацiю, тисячу разiв мала рацiю стара й мудра Шапокляк: «Хорошими делами прославиться нельзя». Навiть не варто намагатися.

Тепер хтось дзенькає менi в дверi. «Хто?», - волаю iз зали, позаяк не дуже менi кортить вiдчиняти. Я сиджу на килимi у вовняних шкарпетках, замотаний у вовняний плед. Сиджу собi й мерзну. Це - Алекс, чорти його забирай. «Я телефонував, а в тебе весь час було зайнято». «Знаєш, я не в гуморi», - попереджаю я Алекса. «А ти хiба в ньому колись буваєш?» Якщо такi приємнi розмови припали на день, можу собi уявити, на яке страхiття перетвориться моє вечiрнє побачення. «Слухай, кажи лишень, чого треба, бо менi невдовзi йти». «Куди?», - цiкавиться Алекс. «На побачення», - гордо кажу я. «Може, бодай чаю?» «Гаразд», - скрегочу зубами. Буде тобi чай. Ставлю чайника. Алекс каже, що я йому снився. Ну, звiсно, знову неперевершений Алекс i його муштрованi сни. Уперше на аренi. Кваптеся побачити. «I що, тобi наснилося, що хтось менi викопав яму, нарештi?» «Примiтивно якось мiркуєш». Алекс мене звинувачує у примiтивностi, та що вiн собi думає?

«Менi снилося, що на тебе насувається потяг». «Яким напрямом вiн їде?» «Не смiшно». Алексовi, бач, не смiшно, його сни - не причина для смiху. То вже в жодному разi. «Вiн розчавив тобi лiвий бiк, повнiстю, а ми до тебе прийшли в лiкарню. Всi плакали». «I ти?», - питаю я i прямую на свист чайника. Чайник аж заходиться у свистi. «Та йду, йду, тихiше», - заспокоюю я його. Чайника менi подарувала Галя на якусь рiчницю - або нашого знайомства, або нашого першого сексу, або першого разу, коли вона побачила мою маму, або першого разу, коли в нас був анальний секс. Галя все пам'ятала.

«I я», - каже Алекс. «Що i ти?», - перепитую я. Я сконцентрований, бо несу чашки, чай, заварник, молоко для Алекса (вiн не вживає чаю без молока) та дитяче печиво у виглядi звiряток-монстрiв (бачили б ви, яке в цих пекарiв вийшло собача…). «Плакав. А ти - садист». «Чому?», - цiкавлюся, необережно сiпаюсь, молоко весело ллється на ковдру. Алекс каже, що всi нормальнi люди користуються електричними чайниками, а я ставлю чайника на газову плиту i «зумисне чекаю, аж поки вiн починає вiдчайдушно верещати». «Алексе, тобi треба до психоаналiтика, а чайника менi подарувала Галя. Вона економила на електрицi». «Менi, може, й треба. А ти - фашист. I не треба все валити на Галю». «Шi iз лакi, шi iз е стар, бат шi крайс, крайс, крайс…», - спiває пишнотiла Бритнi Спiрс. Фашист, себто я, пiдспiвує. Алекс вiдмовляється пити чай. Ще б пак, iз рук фашиста. До того ж молока бiльше немає, а з ковдри вичавлювати вiн не буде. «Па-па, я зателефоную», - каже вiн. «Позвони мне, позвони, позвони мне ради Бога», - наспiвую я. В мене спiвучий настрiй.

За пiвгодини менi телефонує Андрiй. «Iз ким у тебе побачення?», - питає Андрiй, i я розумiю, що вiн балакав iз Алексом. «Як

там Алекс, ти порадив йому психоаналiтика?» «Якого психоаналiтика?

Не верзи казна-чого. То що то за одна?» «Її звуть

Iлоною. Гарне iм'я, й сама вона незла. Я вчу її музики».

«То тепер це так називається?» Я кажу, що це так називалося

завжди. «Ти знаєш, що менi розчавило лiвого бока потягом?»

«Атож. Усi ми плакали. Не треба змiнювати теми. А вона, Iлона

ця, має прописку?» Андрiй уважає за особисту заслугу те,

що взяв за дружину киянку. Женя мала прописку, до того ж -

у центрi. Дiдусь Женi про це потурбувався, вiн - вiдзначений

геройськими медалями вiйськовий хiрург. На їхньому будинку

висить вiдповiдна табличка. Уявляю собi, як крутить Андрiя через те,

що в нашого дiдуся не було нiякої таблички. Занадто рано дiдусь

помер, багато чого не встиг. Iз мене так i пре сарказм, але ж це мiй

рiдний брат. «У неї є прописка», - натомiсть

кажу я. «О, нарештi ти порозумнiшав». Ага, голос в Андрiя

трiшки засмучений, воно ж приємнiше, братику, коли я чиню якiсь

дурницi. «Але чернiгiвська, або навiть бiлячернiгiвська», -

кажу навздогiн. «Слухай, ну чому тебе не вчить життя?» А голос

пожвавiшав. «Ти збираєшся одружуватися?» Я кажу,

що не маю намiру одружуватися, принаймнi з Iлоною. «А на бiса

вона тобi?» «А просто так». Андрiй кидає слухавку.

Зараз зателефонує мамi, лiпше вже до «дроту» цього дня не пiдходити.

Я принiс їй три гвоздики. Вирiшив, що не пеститиму її.

«Ой, яка краса», - каже Iлона i плеще в долонi. «Подобається?», - питаю я. Сам терпiти не можу гвоздик, та ще й яких - червоних.

«Так!» Схоже, що щира. Може, вона справдi любить гвоздики,

я ж їх не схвалюю, бо щоосенi та щовесни, всi 10 рокiв мого школярства,

ми купували гвоздики як пожертви для бiлонезайманого погруддя Лєнiна

та вручали їх погруддю в урочистiй обстановцi. З кожного здирали

30 копiйок, i виходив дуже непоганий букет для ватажка пролетарiату.

«Красная гвоздика - спутница тревог». О Боже ж, Боже

ж. Одначе поколiння Iли - зневiрене поколiння, вони нiчого не

носили Лєнiновi (гай гай), якщо вони комусь щось носили, то пакуночки

вчителям за гарнi оцiнки.

«Куди пiдемо?» - питає мене радiсна Iла. Вона висне

на моєму рукавi. До речi, це - дорога куртка з витонченої

замшi, а воно, це дешеве дiвчисько, взяло й повисло на дорогому замшевому

рукавi. «Ти коли небудь мала секс у машинi?» Цiкаво, в кого

вона гратиме, чи в невинне дiвчисько, чи в досвiдчену жiнку. «Що,