Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

«У тебе є якась газета?», - питаю я дядька мента, його звуть Олексою. «Навiщо тобi? Почитати вночi схотiлося? Чи ти тут надумала сходити по-великому?» «Якщо є, то лiпше дай». На прощання вiн отримує з моїх рук японського журавлика. Це так зворушливо. Японський журавлик iз часопису «Факти» бiля серця чоловiка в однострої дядька мента. «Ти б той… пити припиняла б i не вешталася бiльше темними парками, добре? Можуть зачепити». Я обiцяю не вештатися. Вiн удає, що вiрить менi. Японський журавлик умощується пiд шклом. «Бувай, орiгамка», - каже вiн менi. Я салютую йому. Одне я знаю точно: менi потрiбна робота. Це я вирiшую шляхом до готелю.

XIV

«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.

«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,

чи ти смiєшся?», - запитав я його. Шкода, що телефоном

не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий

життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,

чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».

«Це голос змiн». Я був переконаний, що це був голос змiн,

я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.

«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу

казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»

Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному

театрi казку, чом би нi? «Автори - брати Гримлiни».

Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою

в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь

не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого

носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих

пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий

читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б

набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому

не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв

напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -

вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому

бив мене по колiнi своєю важкою лапою.

«Казка - цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.

I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», - погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».

«А в якому ти думав?», - запитав я. «Менi це показали. Цю книжку. На захист сучасного мистецтва. Я з деким сперечався щодо дитячих книжок, щодо рiвня добра в них, намагався довести, що класичне дитяче письменство - добрiше, вчить добра, от i отримав». Батько смiється, притримуючи своє чудове густе волосся довгими музичними пальцями. «Цiкаво, - розтягую слово я. -

Може, познайомиш свого неодруженого сина з цим деким?» «Нiзащо», - енергiйно вiдповiдає батько. «Тобто я вгадав, i цей дехто - жiнка?» «Тобто - нiзащо». Батько дивиться на

мене з-пiд лоба. У нього - грайливi очi. «Вас заарештовано.

Ви маєте право зателефонувати своєму адвокатовi, а ми -

мамi й повiдомити про декого», - пародiюю iнтонацiю перекладачiв,

що говорять за полiцейських в американських бойовиках.

Батько мене не боїться, а Ланс поставив двi лапи на колiна. «Не займай господаря», - кажуть його очi. Я цiлую Ланса в нiс, так, одного обеззброєно. «Тату, кажи мерщiй правду. Ти би бачив, як свiтиться твоє обличчя». «Правда?» «Правду i нiчого крiм правди!» «Нi, правда свiтиться?» «Ти менi, а я - тобi». «Е, нi. Зараз встану i перевiрю себе у дзеркалi». «Дзеркало мовчатиме, воно - пiдкуплений свiдок». «Кажи ж бо». Ми злетiли з табуретiв, давно ми не вовтузилися з батьком. Та вiн наче помолодшав рокiв на 10. Ланс нiчого не розумiє, пiдскакує, вiдстрибує, гавкає на нас. Телефонний дзвiнок вириває батька з моїх мiцних обiймiв, я бiльший борець, нiж батько. Кепсько б йому довелося, якби не телефон. Я вiдпускаю його, не звiр же я.

«Не влаштовуй i не драматизуй, це тобi не личить. Так поводяться iстерички, хочеш перетворитися на iстеричку? Припини це, ти робиш менi боляче, я не готовий втрачати тебе, тiльки не зараз. Не роби цього», - чую я батькiв агресивний голос. Вiн шепоче, мабуть, що не хоче, щоб я почув. Але я чую, бо це шепотiння - агресивне. Агресивнiсть - не притаманна батьковi риса. Цiкаво. Мабуть, що вперше я замислився над тим, що нiчого не знаю про життя батька. Уточнюю: про його особисте життя. Мама - вiдкритiша людина, а з батька iнформацiю треба витягувати потроху, обережно, пiнцетом, «як хiрургiчну нитку зi шва». Так, звiсно, каже Женя. То як i з ким живе батько? Хто i що йому подобається, крiм роботи?

Я знаю, що батько з повагою ставиться до матерi, може, це - єдине, на що здатен багаторiчний шлюб, шлюб похилого вiку? Але кохання в них немає давно. Першим менi на це вiдкрив очi Андрiй. «Та вони не сплять разом, ти не помiтив? Отаке лайно, брате. Не сплять. Коли закiнчується спiльний сон, немає спiльного засинання, то завершується спiльне життя. Розпочинаються два окремих життя на двох окремих лiжках». Так вiн вiдповiв на моє запитання, чи не здається йому, що вiдносини батька та мами досить прохолоднi.

Батько завжди подобався жiнкам, про це не раз згадувала й мама. То

хто дiлить лiжко з батьком? Iз ким вiн веде спiльне життя? Може - не постiйно, може - iнколи, але хтось дiлить з ним лiжко, я переконаний у цьому. Батько - людина творча, йому конче необхiднi чиєсь схвалення, тиха близькiсть, хай тимчасова, але присутнiсть. Так, вiн умiє втiкати, щоб побути наодинцi, але втiкає вiн тiльки тодi, коли йому є до кого чи до чого повертатися. I ось доказ - суперечка по телефону. Так розмовляють лише з близькою людиною, ми дозволяємо собi в розмовi з близькими людьми казна-що. Емоцiї вириваються з нас, наче гарпiї, готовi вчепитися у волосся близької людини.

«Це була та жiнка? Хтось турботливий, що дає моєму батьковi дитячi книжки?» Я iронiзую, бо я злюся. Батько спокiйно наливає собi кави, чухає Лансовi за вухами. «Нi, це була не жiнка.

Нi та, нi iнша». Аякже. Наче я не чув, хоча його голос звучить чесно. Проте хто, як не режисери, вмiє прикидатися? До того ж так переконливо, що до них дослухаються такi професiонали у прикиданнi, як актори? «Ти б не хотiв менi щось розповiсти? Ми так рiдко буваємо вiдвертими один iз одним. Майже нiколи не розповiдаємо один одному про якiсь iнтимнi речi. Наче соромимося. Два дорослих чоловiки, батько й син, навзаєм соромляться. Дивина, правда?» Батько дивиться на мене трохи злякано. «Ти щось конкретне маєш на увазi?», - несподiвано низько питає вiн. Наче в нього сiв голос.

Я не маю на увазi нiчого конкретного. Я так йому й кажу. Я кажу про те, що менi бiльше хотiлося би знати про його життя. Чи часто вiн почувається самотнiм? Чи, може, я успадкував вiд нього цю самотнiсть? Чи не сумує вiн за сiмейним життям, тим родинним життям, яке було в нашому дитинствi? Мама, батько й я - дружна сiм'я? Кому вiн узагалi вiрить, якщо не нам, своїм синам (я згадав Андрiя навмисно, аби батько вiдчув тотальну вiдповiдальнiсть перед нами, своїми дiтьми, бо множина у цьому випадку посилює ефект претензiй)? Мене наче прориває, я перекидаю бляшанку з корицею. Батько присiдає, починає її збирати. Вiн мовчить. Я його не кваплю.

«Гаразд. Я справдi познайомився з дiвчиною». Ага, це не я кричу, це кричить усе моє єство. Я його спiймав. Величезну рибину - батька. Спiймав, схопив, зараз вiн почне пручатися. Я його спiймав на зрадi. Слова «зрада» i «радiсть» мають спiльний корiнь. Мабуть, тому, що кому й зрада, а кому й солодка радiсть. «Це не те, про що ти думаєш. Себто елемент того тут, ясна рiч, присутнiй», - швидко виправляється батько, помiчаючи мiй прискiпливий погляд. «Так. Я iнколи залишаюся в неї. Але не тому, що надто жадаю з нею спати». Батько знизує плечима. У нього - виразнi рамена. «А чому ж?» «Через те, що вона хоче спати зi мною». «А, то ти просто ввiчливий, так?» «А я коли-небудь був неввiчливим?» «Та нi, май спокiй. Нiхто не закине тобi брутальностi. Я про те, що мама не була б у захватi вiд такої ввiчливостi, чи не так?» «Мама - доросла, вона розумiється на рiзних проявах увiчливостi. Я гадав, що й ти дорослий». Батько говорить сумно. Я спалахнув. Вiн має рацiю - зараз iз мене вилiзла вередуля-дитинка, котра думає, що її матусю образили i вiдчуває небезпеку для себе.

«Продовжуй. Ти з нею спиш, бо цього волiє вона, i що далi?» Батько розповiдає, як йому з нею весело, дуже весело, вiн не сподiвався, що колись йому аж так буде весело. «У неї стiльки енергiї» (тут вiн червонiє, напевно, бачить, що я думаю про незнайому звабницю i батька в одному лiжку, а я й думаю). «Вона повсякчас щось вигадує. Шаленi, цiкавi, розкутi iгри. У мене наче друга молодiсть. Шкода, я не можу розповiсти всi причини, з яких мене дивує така зустрiч, мене дивують такi стосунки з нею». В батька жвавiшають очi. О, як йому жвавiшають очi.