Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

Важко пояснити, чому спотикається серце. Чому воно спотикається

саме тодi, коли ти помiчаєш нiчим не примiтну людину? I чому

ти взагалi помiчаєш цю людину, бо спiткнулося серце, чи серце

спотикається пiзнiше? Ти бачиш людину, й воно спотикається.

Воно спотикається, i саме цi спотикання, чекання на такi спотикання, зберiгають нашi життя, утримують нас вiд останнього вiдчайдушного кроку, правда? Вiн сидiв i грiв коньяк. Смiшно, його руки були човником, двi долонi, в човнику долонь грiв боки келиха з коньяком. На мене вiн не звертав уваги. Розглядав картинки зi спортивними сюжетами. Такими картинками було прикрашено бар. Вiн розглядав хлопця, що стрибав через бар'єр; дiвчинку, яка пливла кролем; ще одного хлопця, що крутив педалi велосипеда. Цi картинки для нього були цiкавiшими за трансляцiю європейського футбольного турнiру, вже не кажучи про мене. Мене для нього тут не було.

Цiкаво торкатися очима того, хто цього не помiчає або не хоче помiчати. Обмацувати, вивчати, домислювати. У нього блакитнi очi. Банальнi блакитнi очi, як незахмарене небо над головою, саме такий колiр буває в морозного неба погiдної зимової днини. Неба, яке наче заслiплює зимове сонце. Чистий чистий блакитний колiр, без домiшок. Сиве густе волосся та молодi блакитнi очi. Надуманий синiй птах, яких не iснує, якi пурхають лише в дiвчачих мрiях. Я не дихала. Я дивилася на нього, затамовуючи подих, як на бабку в дитинствi, на бабку, що присiла вiдпочити на рiчкову синь. Вона не ворушить крильцями, в яких тремтить й переливається срiбними барвами повiтря; а я не ворушу носом, аби не налякати її, щоб вона не полетiла геть. Знаєте, як iнколи жiнка зупиняється на одному варiантi спiдницi з тисяч пропонованих? Вона розумiє, що це - її. Я вiдразу збагнула, що вiн - мiй. Вiн мiг бути чиїм завгодно, та для мене вiн був моїм. Я нiколи не припускала, що зi мною може статися така пригода. Побачити - i все. Я не могла нi про що думати, крiм нього.

Час плинув, i я завважила, що вiн вiдчув мою пильнiсть. Я невiдривно

на нього дивилася, не помiтити було б важкувато. Але його це не обходило.

Муху я впiймала на власнiй таранi, яку менi люб'язно подали до пива.

Вгодовану зелену муху. Смарагдову та блискучу. Вона блищала навiть тодi, коли я луснула по нiй i ввiгнала у стан запаморочення. Чудова, блискуча та мертва (мертвiшої не бува) муха, яка могла би стати гордiстю дивакуватого колекцiонера мух. Вiн трохи здивувався, коли побачив перед своїм обличчям моє. Я схилилася до нього i скривила пику. Кривлятися я навчена, я фахiвець у кривляннi. Йому стало смiшно, вiн чекав, на що я здатна, що я робитиму далi?

I тодi я врочисто втопила муху в його коньяку. Я вважаю, що це був

розкiшний похорон для мухи. Шляхетне поховання. Я можу твердити,

що мене навряд чи поховають у коньяку, стовiдсотково не поховають,

ет. «Я можу з вами познайомитися?», - спитав вiн

одразу, коли я витягла свої пальцi з його келиха. Я назвалася йому Теодозiєм. Вiн вiдповiв, що йому «дуже приємно». Тодi я сказала, що коли так, то вiн може звертатися до мене, як до Телiсфора, бо Телiсфор - це для близьких приятелiв. Вiн голосно зареготав й пiдкликав офiцiанта, щоб розрахуватися за нас. «Порахуйте нам, будь ласка», - сказав вiн. Вiн перший промовив оце «нам», i я подумала, що це - добрий знак для мене.

У нього було затишно. Я вiдчула знайомий, наче з дитинства, запах: кава з корицею або кориця з кавою? Звiдки я знаю цей запах? Нiяк не могла пригадати. Вiн мав бiлого собаку. «I що це за порода?», - поцiкавилася я. Я не була прихильницею собак. Вiн здивувався, що

я на такому не розумiюся. «Це - лабрадор, чудовий i розумний пес». Так, вiн був чудовий, бо вiн був його. Ми довго балакали, потiм уклалися до лiжка. Вiдверто кажучи, в мене нiколи не було такого незграбного, неуважного, невмiлого коханця, хоча, з iншого боку, нiхто з моїх коханцiв нiколи з таким запалом не пестив моєї дупки. Тодi я не аналiзувала його, я аналiзувала його дiї згодом. А тодi я тихо стогнала в його сильних руках, пiд його сильним тiлом.

«Йому би було цiлком задосить одного мого анусу», - подумала я, коли вiн пiшов заварювати каву. «Менi здається, що ти мене не хочеш», - сказала я йому потiм. «Але ж ти хочеш мене, чи не так?» Це було бiльше, нiж проста вiдповiдь. Якби менi сказав таке хтось iнший, що б я зробила? Надавала би ляпасiв, i тiльки мене й бачили. А тодi, пiсля його слiв, я вiдчувала себе щасливою. Вiн пахне кавою з корицею, спочатку терпкий, нав'язливий та солодкуватий, аж потiм легкий i гiркуватий запах. Хотiлося звитися кiшкою в його лiжку i заснути бiля нього назавжди. Заснути не судилося. Вiн наполягав на тому, щоб я йшла ночувати до себе.

«Вибач, але я - одружений, i в мене нiколи не ночують жiнки. I взагалi. Їх тут не було. У лiжковому розумiннi таких гостей». Я сказала, що ми можемо вирушити до мене, хоча в мене так само рiдко ночують чоловiки (краще паскудити в них удома, нiж щоб вони паскудили в тебе), щоправда, жiнки там узагалi не ночують. Жодного разу там не ночували жiнки, запевнила його я. У цьому планi ми дуже схожi. «З тебе - зубна щiтка та ще миска для твого собаки». З'ясувалося, що вiн любить бачити свою зубну щiтку у своєму стаканчику для зубних щiток, що стоїть на його улюбленiй поличцi, що висить у його ваннiй кiмнатi, яка знаходиться лiворуч коридором у його хатi. «Це схоже на виправдовування чи на пояснення?», - запитала я. «Це нi на що не схоже, повiр менi, хоча я сам собi не можу повiрити», - втомлено вiдповiв вiн. «Нi на що на схоже», - повторив i поцiлував моє волосся. Вiдсахнувся. «Щось

не так?», - спитала я. «Надто довге волосся», - сказав вiн. Наступного дня я подбала, щоб мiй перукар потурбувався, щоб бiльше вiд нього я такого не чула.

XVI

«Ти, часом, не бачив мого собаки? Кудись утекло, бiле одоробло,

я не помiтила, куди саме подiлося». Я дивився на неї й не

мiг повiрити. Наче не було цих рокiв, цих пекучих рокiв без неї. Болiсних, що тяглися несолодкою, тричi пережованою ґумкою, яка колись була полуничною. Вона зверталася до мене так просто, неначе ми лише вчора розпрощалися. Наче наше кохання ще вчора гралося в пiску, зводило палаци, насипаючи пластмасовими лопатками вологий пiсок у кольоровi вiдерця, а сьогоднi вона, як завжди, вийшла на прогулянку iз собакою (в неї ж нiколи не було собак) та питає мене, чи не бачив я її собаки. Спляча красуня, прокинулася, вийшла з коми i думає, що ми гуляємо разом, що ми шукаємо її пса. Для неї не iснує часу, вона не вiдчула його перебiгу, їй снилися чарiвнi сни, для неї це - звичайний ранок, такий самий як решта.

«У тебе щось iз горлом, чи ти вирiшив перетворитися на стовпа саме зараз? Я запитую, чи ти не бачив собаки? Лесе, тiльки не вдавай, що ти мене не впiзнав». Смiшно, вона ще може припускати, що я можу не впiзнати її. В головi кружляла iдiотська пiсня квартету «Секрет». «Привiт», - я не змiг упоратися з пiснею та привiтався з нею. «Привет. А мы не виделись, наверно…» «Не бачив? Добре. Слухай, вибач, менi треба бiгти, то я тобi подзвоню, добре? Може, вип'ємо колись кави. Андрiй як, нормально? От i добре. Па-па!» Вона не почула моєї вiдповiдi, бо забiгла за рiг.

Скiльки вона вже тут? Який собака? Коли вона менi зателефонує?

Та й куди? Як вона може бути такою байдужою? Невже вона не пам'ятає, якi дружнi, теплi в нас були стосунки? Та чорт забирай, ми ж з нею були друзями. Вона забула, що я казився вiд того, що вона постiйно зникає? Такого не може забути жiнка. Невже вона не помiчала, ким вона є для мене? Чому вона не подзвонила, коли повернулась? Але я розумiв, що вона поверталася не до мене, я був би останнiм, кому б вона зателефонувала. Я не певен, що про своє повернення вона повiдомила своїх батькiв, я iнодi заходив до них. «Нiяких новин?» «Нi, Лесе, нiяких». Її мама дивилася на мене зi щирим спiвчуттям, хоча, може, й уважала мене за до нестями закоханого бовдура. Я i є - бовдур. Я досi ним залишаюся.

Яка вона гарна. Незбагненно гарна. Шоколадне коротке волосся, сiрi глибокi очi. Тонка, струнка, рухлива. Вишукано неохайна, неохайно вишукана. Бiлi вузькi штани, светр кольору зеленого горiха. Бачити її це такий бiль, це таке щастя. Принаймнi вона пам'ятає, як мене звуть. I на тiм дякую. Але що вона тут робить? Прийшла до батькiв? Навряд, наскiльки я знаю Алiсу, то вона не прийшла б у гостi iз собакою. Хоча та Алiса, котру я знав, нiколи не завела б собi собаки. Сам я прийшов у гостi до своєї мами, вирiшив заскочити на хвилинку. Але спочатку зайшов до батькiв Алiси. Пiсля того, як я її несподiвано побачив, я не мiг не зайти до її батькiв. Може, вона приїхала додому? Назавжди приїхала додому, я не мiг повiрити в таке щастя, але…

Її мати вiдчинила дверi, вона була заспана. «Лесе, це

ти? Заходь. Та нi, не вибачайся, я не сплю, прийшла з магазину, помiряла тиск - пiдскочив, холера ясна. От прилягла трохи вiдпочити й закуняла. Є якiсь новини?» спитала. Так, начебто все зрозумiло, Алiси тут не було, не було навiть її голосу в телефоннiй слухавцi. Я не хотiв хвилювати її мами, сказав, що сам зайшов дiзнатися, чи немає нових вiстей. Новин не було, не було навiть листiвок.