Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

Коли я зрозумiв, що закохався в Алiсу, а це почуття виникло вiдразу

та зiп'ялося на повний зрiст, менi стало байдуже, i я припинив боротьбу за своє майбутнє, майбутнє без музики. Мати й батько мрiяли про те, що я стану музикою, пiанiстом. Добре, то я ним стану. Так i буде. Щоб стати пiанiстом, менi не треба було докладати зайвих зусиль, я демонстрував добру школу, намагання моєї вчительки не минули марно. Я вмiв зображати натхнення, коли грав складнi етюди, в мене були довгi, сильнi пальцi. Мою технiку вiдзначали як блискучу. Мене обожнювали викладачi, тому вступ до музичного училища, а потiм - до консерваторiї пройшли безболiсно. Майже непомiтно. Я не отримував вiд цього задоволення, але уник родинних непорозумiнь, тривалих повчальних розмов, натомiсть мiг зосередитися на своєму коханнi.

За цей виважений крок мене було нагороджено. «Хлопчик, закоханий

у музику». Будь-яким батькам приємно мати матерiальне пiдтвердження того, що вони не помилилися, напутивши дiтей до речей, якi до вподоби їм, батькам. У нашiй родинi було заведено святкувати такi значнi подiї. Усе вийшло так, як вони хотiли, тому вони вирiшили, що я заслужив на заохочення. Менi подарували гладiолуси, мати була впевнена, що це мої улюбленi квiти, хоча всi в родинi знали, що це були її улюбленi квiти. Батько (вiн навiть пустив сльозу) подарував менi шикарного костюма, сiрого в тонку блакитну смугу. Андрiй обмежився ручканням. «Дозволь потиснути твою руку. Твою тендiтну, але мужню руку, брате». Ха, це був не той випадок, щоб витратити трохи власних грошенят, так, мiй жадiбний Анрi? Вона нiчого не подарувала, але це мене не зачепило, бо я з самого початку знав, що даруватиму я, бiльше того, я не був упевнений, чи прийматиме вона цi дарунки.

Звiсно, що Алiса була трохи навiжена. Нi, не трохи. В неї виникали невмотивованi страхи, вона постiйно щось вигадувала, вона провокувала людей на бiйки, сварки, i сама завжди була готова на якийсь геройський учинок. Одного разу вона викрала для мене годинника. Це було за часiв розвитку кооперативного руху. Ми проходили з нею повз прилавки кооператорiв, колишнiх фарцiвникiв, спекулянтiв, яких щасливо позбавили можливостi пiдпасти пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, i вони мирно взялися до торгiвлi. Продавали все. У країнi з'явилося безлiч iмпортних речей. Годинник був марки «Casio», не знаю чому, але я до нього прикипiв. Я крутив його, роздивлявся, вiдверто кажучи, вiн був занадто дорогим для мене, студента, а в батькiв брати грошi я не хотiв. Можна було б спитати Андрiя, в нього завжди були грошовi «сховки», але цього менi хотiлося ще менше.

Я зiтхнув, ще раз перерахував свої грошi. Годинник зваблював мене своїм металевим блиском. Я вирiшив його купувати. Дарма, менше їстиму два мiсяцi. Скорочення «їдальневих» витрат. Але Алiса потягла мене звiдти. Чого ти? Я хочу купити того годинника. Вона мовчки пхала мене до виходу. Та чого ти? Алiса зупинилася i витягла з кишенi своїх вузьких джинсiв дзиґаря. «Casio». «Якщо я даю на здогад, що того чи iншого не варто робити, то це - не просто так». Авжеж. Вона рiдко щось робила просто так. Я вдягав годинника тiльки коли вкладався спати. Нiколи не начiпляв його засвiтла, весь день вiн лежав у спецiальнiй шухлядцi. Вiн пах злочином. Алiса, втiм, про нього не питалася. Вона вкрала годинника не для мене, вона вчинила крадiжку, аби вгамувати свою цiкавiсть. Зможе вона це зробити чи нi? Вийде це в неї чи не вийде? Та вона завжди могла, в неї все виходило.

Алiса любила книжки про пiонерiв-героїв. Я ж захоплювався казками - i трохи соромився цього - та авантюрними романами. Менi хотiлося подарувати їй щось романтичне. Тодi я був таким, коли вважають романтичними листiвки, троянди, метеликiв та ще - кошенят. «Ти любиш кошенят?», - спитав я її. «Залежно, що ти маєш на увазi. В мою хату кошеня менi не потрiбне. Подряпає шпалери, буде, як твiй брат, шкодити у взуття. Воно смiшне, доки мале, а перетворюється на зухвале, байдуже створiння. А взагалi-то, авжеж, я люблю кошенят, чого б менi їх не любити?» I вона двома пальцями, як виделкою, поправила своє темно-русяве волосся, яке здавалося менi шоколадним. «Але тодi чому ти не хочеш, щоб у тебе було гарне пухнасте кошеня? Воно розважатиме тебе. А як виросте, я його заберу собi». Виявилося, що вона не хоче котика ще й тому, що в неї вже мешкають три тварини. Не те, що я не знав про них. Знав. Я ж не раз бував у Алiси вдома, але не вважав їх за свiйських.

У Алiси мешкала «свята трiйця»: гусениця, сарана та п'явка. Гусениця жила в лiтровому слоїку, сидiла на молочаї, ним i годувалася, була вона яскрава, смугаста, в жовтогарячi та чорнi смуги, та з маленьким хвостом, що стирчав, наче крихiтна антена. Може, це була не гусениця, а iнопланетна iстота. Вона мала прiзвисько, її звали Веселкою. Звiсно, що на своє iм'я вона не звертала жодної уваги. Єдине, на що вона звертала увагу, то - молочай. У цьому сенсi вона була - молодчина, гусенi треба добре харчуватися, а все iнше - гори воно полум'ям. Треба сказати, що гусениця мала свою методу щодо пожирання молочаю. Цього у неї вже нiяк було не вiдiбрати. У пожираннi молочаю вона була неперевершеною. В цiлому, вона мала меланхолiйний характер. Я не знаю, чи можна застосовувати щодо гусеницi такого епiтета, як «цiлком мила iстота», але вона саме такою i була.

Сарана теж мешкала в банцi. У неї також було прiзвисько - Зелене Iкло. Тобто сарана був хлопчиком у якомусь розумiннi. Вiн жер усе. А мiг би зжерти ще бiльше. Набагато бiльше. Та хто ж дасть? Спочатку вiн вiдмовлявся їсти, але в Алiси довго не вiдмовлятимешся. У сарани був вибiр, як у всiх нас (адже в усiх нас є вибiр, чи не так?): померти чи почати жерти з ворожих рук. Вiн обрав друге, тому його ненависть до людства мала полiтичне забарвлення. Полiтичний в'язень Зелене Iкло. У ньому зламали неформального лiдера, такого пробачити вiн не мiг. Зате мiг ухопити за пальця. Чи вдарити своїми «колiнцями вперед». До речi, це було боляче. Я його уникав, та хай йому грець. Мiж нами, Зелене Iкло - та ще була пiдлота.

П'явку звали «Kiss», такий собi англiйський Поцiлунок. Вона

так само мешкала в скляницi, її домiвка була сповнена рiчкової води. Вона жерла м'ясо, нiколи не повiрив би, коли б сам не побачив.

Це було жахливо. Маленький, чорненький, ледачий черв'як тупо наминає м'ясо. Засмоктує його. Вкинеш йому м'яса, тiльки - цмок, i нема кусня. Ще вiн їв мотиля. Але мотиля кровопивчому хробаковi рiдко купували, тому вiн перебивався свининою. Свiдома українська п'явка. Менi чомусь простiше було думати, що чорнорота п'явка, як i сарана, має чоловiчу стать. Можу собi уявити, як би вiн зрадiв, коли б йому дали поласувати кров'ю. Рiчковий упир. На той час мене хвилювало, що воно за один? Земноводне, комаха, що воно є? Такi в неї були хатнi улюбленцi. Справдi, ще кошеняти Алiсi бракувало. Воно їй було нi до чого.

У Алiси була пристрасть. Жбурлятися в людей. Не було дня, щоб вона зумисне не скинула чогось iз вiкна чи балкона. Я через це страждав. На мої численнi «не треба» вона не зважала. «Це ж весело, не скiмли». Так вона зазвичай вiдповiдала. Якось ми сiли їсти кавуна, який виявився недоспiлим, вiн був ледь рожевим. Алiса вiдразу вирiшила, що його треба скинути за балкон. «Ти ним можеш когось убити, - повчально зауважив я. - Лiсо, та ж кидатися кавунами - це занадто, чи не так?», - намагався я достукатися до її сумлiння.

«Голуб на голову а-а-а», - спiвала Алiса, вона за звичкою мене не чула. Але я помилявся. «Я просто так кину.

Не в когось. Май спокiй, от ще менi, мука з тобою». I вона випустила кавуна з рук, той полетiв iз десятого поверху, i тiєї самої митi з пiд'їзду вийшов вередливий дiдусь, наш сусiда, старий, як Ленiн. Алiса хутко присiла i потягла мене за рукав. «Ми його вбили», - тихо сказала вона. Очi її блищали. «Ми?», - вирвалося в мене. - «Атож. Саме так. Ми. Вбили дiда. Цiкаво, так?» Мене колотило, а їй, бач, було цiкаво. «I що тепер буде?» «Та нiчого, - вона скривила губи. - У тiм-то й рiч, що нiчого не буде. Ми ж бо малi та непiдсуднi. Ти лiпше визирни i подивися на його труп. I чи багато кровi?»

Визирати менi не хотiлося, звiсно, що я був дурний i готовий заради неї на все, але, як виявилося, не настiльки. Я притулився до балконної щiлини. Трупа не було. Однак усе подвiр'я було засмiчене шматками кавуна. Можу собi уявити, як зрадiли мiсцевi оси. Я зiтхнув iз полегшенням: «Ми нiкого не вбили». Я помiтив дiда. Задравши голову, вiн придивлявся до порожнiх балконiв. На деякi вже повиходили люди, обговорювали, чия це витiвка. «Шкода, - тiльки й вимовила Алiса. - Не вбили? От шкода».

Ще одного разу вона швиргала пiвлiтровi слоїки. Порожнi. Порожнi тiльки тому, що наповненi були для неї заважкими. Вона намагалася влучити по людях, котрi поспiшали на роботу. Слоїки треба було пошпурювати, бо дорiжку, що нею йшли люди, второвано за пiвтора метра вiд палiсадника. Алiса була сильною, а радше - нi, не так. Вона була енергiйною i навiженою, тому як слiд розмахувалася й жбурляла. За таких складних обставин пильнувати, аби тебе не помiтили, було важко. Тому нас i помiтили. «Я скажу, що це я», - похмуро кинув, iдучи вiдчиняти вхiднi дверi розлюченому дядечковi,