Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

«Колючий дрiт, вiтчизняна вiйна», - натомiсть протягла

я. «Колючий дрiт? I крiзь нього пропущено струм, щоб ти знала. Iнакше з ними не впоратися. Убивати струмом. Пiдсмажувати їхнi нахабнi чорнi зади». Дипломата звали Аркадiєм. «О, то ви - Аркадiй? Типове росiйське iм'я», - гмукнула я. Вiн важко розумiв iронiю, спрямовану на його свiтлу постать. «Так, справжнє академiчне росiйське iм'я. Тепер, у сучаснiй Росiї, це - рiдкiсть. Називають дiтей iменами латиноамериканських серiальних красенiв. Луїс-Альберто. Рiкардо-Альфредо. Тьху». Вiн був дуже задоволений собою. Пихатий мужлай. Вiн пiдчепив мене

в Дурбанському аеропортi. До речi, там вiн мав когось зустрiти, когось iз росiйського уряду. Але побачив мене i вирiшив урядовця не чекати. Я з ним переспала. З цiкавостi.

Уранцi вiн спiвав гiмн Радянського Союзу, я вiдчувала себе наче в пiонерському таборi чи на постаментi. Перше мiсце, фiгурне катання, 1984 рiк, здається, Сараєво, так? Золотi часи. Вiн спiвав, коли голився у ваннiй кiмнатi. Кожного Божого ранку. Спiвав iз початку й до кiнця, старанно витягуючи всi голоснi, спiвав з усiма повторами. «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь, да здравствует созданный волей народов единый могучий Советский Союз». Я певна, що «Советский Союз» вiн спiвав винятково з великої лiтери. А ще, либонь, не варто наголошувати на тому, що Аркадiй був антисемiтом, а також расистом i шовiнiстом.

Цiкаво, що би вiн зробив, коли б дiзнався, що я коли-не-коли розкiшно

проводжу час в лiжку з одним кенiйським хлопцем на iм'я Соломон. Безтурботний, веселий Соломон, котрий завжди мав при собi сенсимiлiю. Втiм, травки тут було скiльки завгодно, але в Соломона вона була неперевершеної якостi. Та й коханцем Соломон був справним. Я поскубувала пружне волосся на грудях Аркадiя i часто думала: то що би було, якби вiн дiзнався про Соломона. Щонайiмовiрнiше - нiчого. Зовсiм нiчого. Позаяк кар'єра для Аркадiя була над усе, а скандалiв у дипломатичному середовищi не схвалювали. З iншого боку, людиною вiн був досить ризикованою, але не гадаю, що в поривi лютi спромiгся би нас повбивати.

Коли ми виїжджали на сафарi, це була типова розвага для дипломатiв i туристiв. Чоловiки полювали на левiв, антилоп чи африканських вепрiв. На хижакiв та копитних. А от Аркадiй знищував мавп. Довiрливих i нахабних мiсцевих мавп. Потiм спокiйно сплачував штрафи i шкiрився прямо в обличчя службовцям, що пильнували ладу пiд час сафарi. «Вони жеруть банани, а я їх сам люблю», - отак просто пояснював Аркадiй. Вiн убивав бананових споживачiв, конкурентiв. Банани Аркадiй насправжки любив, обожнював, горiлку заїдав тiльки ними. «Мабуть, вiн це робить, бо думає, що цi мавпи одного дня можуть перетворитися на негрiв», - по-фiлософському розмiрковував росiйський консул, складаючи свої пухкi губи трубочкою. Теж не найкращий друг чорношкiрих людей.

Мене Аркадiй звав «малою». Нiхто ранiше не смiв мене так називати, це розважало. «Не суньтеся до моєї малої». О, знав би вiн, як я сама вмiла пiдсовуватися. Цiкаво було жити з таким екземпляром. Павук. Неандерталець у вишуканому костюмi. Не розумiю, яким чином вiн потрапив до дипломатичного корпусу. Єдине, що вiн мiг робити на заздрiсть усiм працiвникам свого посольства (а вони вирiзнялися навичками пиячити, це для них було так само природно, як дихати), це пити горiлку. Вiн мiг видудлити лiтри горiлки, а очi його були ясними, вимова - чiткою та зрозумiлою. Про Зорана вiн не знав так само, як i про Соломона. Тобто Зорана вiн знав, а не знав про мене та Зорана. Аркадiй увiчливо вiтався з ним на всiляких раутах i прийняттях, обов'язкових для вiдвiдування. Раутами та прийняттями

був заповнений кожен день. Можна було обирати, куди саме йти. «Поколупаємося?», - питав Аркадiй. Це означало, що на вечiр заплановано понад три прийняття,

тож маємо обрати послiдовнiсть вiдвiдин.

Зоран був вiйськовим аташе Сербiї. Людина, закута в однострiй,

як у кайдани. Зовнi спокiйний, зусiбiч позитивний чоловiк, що цiнує

переваги шлюбного життя, виконує забаганки своєї дружини

та обожнює своїх дiтлахiв. Цупкi очi, цупкий розум, ще й якi

цупкi руки. Колишнiй комсомольський югославський лiдер виявився

борцем за незалежнiсть Сербiї. Та сама схема працювала на всьому

постсоцiалiстичному просторi. Iз сумлiнних платникiв комсомольських

внескiв одним рiшучим кроком - у послiдовнi та принциповi нацiоналiсти.

I той самий невгасимий вогонь завзяття в очах. Я знала Зорана

з дитинства, ми разом грали в тенiс, звiсно, що я це робила в лавах

юнiорської збiрної Радянського Союзу, а вiн - за Югославiю.

У Дурбанi ми так само здибалися на кортi. Зоране? Алiсо? «Ти пам'ятаєш,

як ти кинувся на одного словака, що вирiшив забити мене ракеткою пiсля

моєї впевненої перемоги?» У нас були спiльнi дитячi

спогади. Спочатку ми забивали одне одному на кортi, та незабаром вiн

став забивати менi в лiжку, якщо можна вважати лiжком спортивнi

мати. Можна було пiти в iнше мiсце, але на матах, на пiдлозi, в нього

швидше вставало, вiн звик до кохання в наметах. У лiжку вiн поводився

грубо, вiн просто зминав мене жужмом, як екскаватор. А як вiн лаявся,

Боже ж мiй, добiрне сербське лихослiв'я, вiн сипав ним праворуч i лiворуч. Вiн перевiряв руками всi дiрки, що iснували на моєму тiлi. Нiздрi, рот, вуха, пупок, анус. Дивуюсь, як вiн не залiз менi в очi. Мабуть, не вважав очi дiрками. Вiн був надзвичайно сильний, пiсля нього моє тiло приємно болiло та розквiтало синцями. «Знову забилася? Яка ж у тебе нiжна шкiра», - промовляв Аркадiй, обережно намащуючи мене мигдалевим кремом.

На одному з прийнять Аркадiєвi довелося познайомити мене зi своєю колишньою дружиною. Вiн не збирався цього робити, але я перша спитала про чорнявку, котра вивчала мене через шкло келиха з жовтуватою рiдиною американського вiскi. «Так, я знаю, хто це. Це - моя дружина. Дора. Вона - фiзик», сказав вiн. «Вона теж росiянка?», - спитала я, розглядаючи смагляву Дору в чорнiй вiдкритiй сукнi, її випуклi очi та тонкий нiс з горбинкою. Звiсно, що Дора

була росiянкою. «Iз Самари». Коли б якийсь iноземець послухав Аркадiя, то типовi мешканцi Росiйської Федерацiї в його уявi поставали б чорнявими, смаглявими i з трохи лупатими очами. I всi вони були слов'янами, а то як же ж! «Восток - дело тонкое, Петруха».

«Привiт», - утiм почула я хрипкуватий жiночий голос. М'яка долоня торкнулася моєї руки. Дора швидко облизнула губи. «Ну що, то це тепер ти витримуєш гидкий банановий присмак

його улюблених презервативiв? - це було її перше запитання. - Вiн так носиться з тими банановими презервативами. Клятi банани. Таке враження, що це йому їх смоктати. О, цей нестерпний банановий смак. Смак мого шлюбу». З Дорою нiкому не довелося б сумувати,

до того ж у нас були схожi смаки. Я не сказала їй, що банановi презервативи закiнчилися одразу, щойно вiн витяг першого. Я вмiла обстоювати свою точку зору. Але менi не хотiлося, щоб вона вiдчувала себе слабшою за мене. Iнодi менi подобалися жiнки. Сильнi жiнки. Рiдко, але таке зi мною траплялося. Я познайомила Дору iз Соломоном. За це приємне знайомство вона повiдомила, що Аркадiй використовує прiзвище матерi (Лукiн), а прiзвище його батька - Коваленко. I мене душив смiх щоразу, коли вiн бундючно заходився лаяти «хохлiв» на всi лади.

Моє життя складалося не лише з вечiрок. Я працювала, але то

була нудна праця. Вiдповiдати за iнформацiю. Я писала статтi про

життя-буття африканських народiв, про зулусiв. Усе одно смiшнi дописи

вiдбраковували. «Читачi не хочуть заздалегiдь знати, що цi хатинки

промазанi зулуською багнюкою, тому дуже смердять. Так не привабиш

туристiв, розумiєте, шановна?» Я писала про дiамантову промисловiсть. Писала про крокодилячi ферми та мiсцевi писанки - яйця страусiв, на яких зображували цiлi картини. Але за весь час моєї роботи в Дурбанi стався лише один кумедний випадок. Ось вiн. Менi здається, що то була субота. Так, саме субота, бо я вiдпочивала бiля басейну

в будинку Аркадiя, там мене знайшов знервований спiвробiтник нашого консульства. «В нас неприємностi. Наших морякiв мiсцева влада звинувачує у контрабандi». Теж менi, дивина. Не було того разу, щоб нашi моряки залишили країну без дiамантiв та золота. I от їхня полiцiя захотiла проявити неупередженiсть i принциповiсть. Готували операцiю, дипломатичному корпусовi довели до вiдома.

Завершилося це скандалом. Рiч у тiм, що тамтешнiй керiвник полiцiї вважав себе неабияким цiнувальником та знавцем культури слов'янських народiв. Тому твердо знав, що Тарас Шевченко - це видатний поет України, а от Алєксандр Пушкiн - «наше все» для росiян. Коли поскручували всiх морякiв та офiцерський склад бiлоснiжного лайнера «Тарас Шевченко», полiцаї були вельми здивованi з того, що жодних незадекларованих коштовностей не знайшли, натомiсть виявили спокiйних i пiдпилих приборкувачiв океанiв iз росiйськими паспортами. «Це що? Що це?», - волав керiвник мiсцевої полiцiї, тримаючи обiруч свою розпачливу голову; вiн не знав, куди собi приткнутися. А тим часом «Алєксандр Пушкiн», по самiсiнькi борти навантажений ювелiрною контрабандою, двi години як спокiйно прямував до Одеси, вийшовши вже з їхнiх територiальних вод.