Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

• Название: Кавовий присмак кориці.
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современные любовные романы

 Інколи видається, що достатньо пришвидшити ходу, і вже за наступним поворотомбуде саме те місце, куди мріяв потрапити усе своє життя. Тобі достеменно відомо, яке воно. І ось ти на місці, але і місце виявляється іншим, і оточують тебе зовсім не ті, про кого мріяв ще вранці...

Він думає, що народжений кохати тільки її, вона думає, що нарешті знайшла своє кохання у особі його батька, його батько просто кохає іншу людину.

І ця історія непорозумінь може виявитися трикутником, або чотирикутником, а може й тим, чому поки що немає назви у нашому вимірі.

---

«Та чому? Як це розумiти? Тарас Шевченко - ваш поет?», - звертався, нетямлячись, шеф полiцiї до української компетентної особи. «Наш», - легко погоджувався той. «Ось! - запально кричав полiсмен. - Так. А Алєксандр Пушкiн - великий росiйський поет?», - питався вiн росiйського консула. «Да, а чьто?», - зумисне по-московському тяг «а» консул. «Як що? То чому ж вашi кораблi названо навпаки?» Обличчя чiльного полiцiянта було таким червоним, як спромога взагалi стати червоним чорношкiрому обличчю. Українська компетентна особа та росiйський консул знизували плечима. «А що тут такого? Нормально названi кораблi», - чемно вiдказували вони. «Чому росiйський корабель нарекли на честь українського поета, а ваш - на честь росiйського? Логiчнiше ж навпаки…» Полiцiянта було

шкода. «А, ось ви про що, - правила наша компетентна особа. - Так це - дружба народiв у дiї», - добивала вона шефа полiцiї. А росiйський консул делiкатно поправляв йому краватку i, легко потицявши в неї пальцем, наче птах дзьобом, по-фiлософському зауважував iз класичною грiбоєдовською iнтонацiєю: «Горе от ума. Да-с, батенька». I посмiхався в сивi вуса.

Лесь писав менi листи, - якi вони були, я не пам'ятаю, либонь,

що вони були однаковi. Я не пам'ятаю навiть, як вiн до мене звертався i що приписував на завершення. А листи були немаленькi. Однаковi листи Леся, напевне, що сумнi, чуттєвi, осiннi. Я не вiдповiдала. Нащо? Iнколи я розмовляла з ним телефоном. «Iз ким ти так невиразно розмовляєш? - питався Аркадiй. - Iз батьками?»

Як менi було назвати Леся? Ким вiн був для мене? Щось на кшталт картинки, що висить на стiнi напроти дитячого лiжка. До неї звикаєш, урештi-решт забуваєш, а коли хтось звертає на неї твою увагу, помiчаєш, що з часом її барви змерхли. I все. Я не певна, що Аркадiй би второпав, коли б я сказала, що менi телефонує картинка, яка висить напроти мого дитячого лiжка у квартирi моїх батькiв.

Я не вiдповiдала на це запитання. Як i на багато iнших. Лесевi я вiдправила листiвку з краєвидами Дурбана. Надряпала якiсь теплi слова. Усi теплi слова схожi одне на одного. Так само я не вiдповiдала Аркадiєвi на запитання: «Ти мене зраджуєш?» Боже ж мiй, звiсно, що я його зраджувала, теж менi, невелике цабе, я всiх зраджувала, але я нiколи не зраджувала себе. Чи була я щасливою? Це вже навряд. Менi не подобалися щасливi люди, щастя ж бо йде не з iнтелекту. А я поважала iнтелект. Понад усе (можливо, крiм себе) я шанувала iнтелект. Ви помiчали, якi одноманiтнi вирази облич щасливих людей? Щасливi люди мають такий тупий вигляд. Iдiоти. Вони тупiшають навiч. Я сахалася вiд щастя, я хотiла мати розумний вигляд. За будь-яку цiну. Iдiотка.

Лесь сказав телефоном, що збирається сюди приїхати. «У мене буде концерт, уявляєш? Я знову зможу грати для тебе». Цього ще бракувало. В нього буде якийсь концерт, тому вiн приїжджає, щоб удертися в моє життя. Ненавиджу повернення та спогади. Я зрозумiла, що час для втечi настав. Мене чекало мiсце у Страсбурзi. Я не була прихильницею германоподiбної Францiї, але нiчого не урадиш. Час вирушати. Ельзас. Лесевi я нiчого не повiдомила. Хоче грати, то хай приїздить i грає, треба бути професiоналом, нiхто крiм мене не зможе розкрити йому очi на це життя.

Аркадiєвi я вирiшила влаштувати справжнє прощання, на свiй розсуд, про свiй вiд'їзд я не сказала i йому. Навiщо? Ми поїхали на крокодилячу ферму. Йому було весело, мабуть, що вiдчував незле розпочатий день. Вiн розчинив усi вiкна в своєму червоному джипi i поставив свою улюблену касету: «Ай-я-я-яй убили негра, убили негра, убили, ай-я-я-яй, ай-я-яй ни за что ни про что, суки, замочили». Кожен має своє бачення щодо дотепностi, в Аркадiя було таке. Соннi, ситi алiгатори порпалися у штучнiй загатi, ми дивилися на них, стоячи на пiдвiсному мiстку. Нiмецькi туристи активно висловлювали своє захоплення рептилiями. Остання нiмкеня - бабуся - зiстрибнула з мiстка i вчепилась iз запитаннями до фермера, що майже всунув своє вухо в її рота, прагнучи збагнути, що вона вiд нього хоче почути.

«Ти з кимось iще спиш?» - байдуже спитала я. Вiд несподiванки вiн досить рiзко крутнувся. «Шшшш-шшш, - дружньо зашипiла я до нього. - Шшшш. Май спокiй, любий». Дивно, що, аби заспокоїти собi подiбних, людина обрала звук, який видає змiя. Це так схоже на людей. Так. А потiм я стала потроху розхитувати мiсток. Потроху, вiдтак дедалi сильнiше, сильнiше. Вiн нiколи не тримався за поруччя. Це помилка, треба бути обачливим. Алiгатори заворушились. Їм було цiкаво. Менi також. Аркадiй верещав, як кастрований кiт. Зарепетували нiмецькi старигани. Фермер наче проковтнув свої звуки i тупо безпорадно махав руками. Менi було весело. Я мiцно трималася на ногах i розхитувала мiсток. «Па-а-а-а-а-рти-и-и-и-и-я Ленина, си-ла-а-а-а-а-а народная, нас к торжеству коммуниз-ма ведет!!!» Бувай, Аркадiю Коваленку, споживач бананiв, щирий росiянин. Бувай. Це була моя друга втеча.

VI

Я писав їй докучливi листи. Можу лише уявити, як дошкуляв своїм листуванням. Листи були схожi один на одного. Всюди я писав, що сумую за нею, що вона менi сниться, що хочу грати для неї п'єси французьких композиторiв, яких вона шанувала, невпевнено питав, чи думає вона про мене, що робить i з ким зустрiчається, i яка вона є, загадкова Африка. I радiв її мовчанню, принаймнi менi здавалося, що в такий спосiб вона мене жалiє, не пише, як їй добре з якимось чоловiком, не називає його iменi. Так у мене залишалася iлюзiя, що в неї нiкого немає. Iнодi мати питала, то що там Алiса. Те саме запитував Андрiй. Батько, як завжди, був поглинутий собою, своїми студентами та своєю роботою. Доля Алiси його не обходила, зрештою, як i нашi долi. «Чому ти нiчого не питаєш, не питаєш, як я, як дiти?», - сердилася на батька мати. «Але ж усе добре», - кидав батько, не вiдриваючись вiд чергового сценарiю чи книжки про театр, чи вiдеокасети з записами акторiв. «Якби щось було недобре, то ти б менi неодмiнно сказала, люба, чи не так?» Таким був мiй батько.

«Це - Галя», - радiсно представили менi бiляву дiвчину

з вишневими очима. «Дуже приємно», - сказав я. «Дуже

приємно, ото й усе?» «А що ще?» «Ну, примiром,

могли би сказати, що в мене гарне, а головне - рiдкiсне iм'я», -

з усмiшкою сказала Галина. Вона була блискучою акомпанiаторкою, менi

ж подобалося створювати музику, я сподiвався, що зможу реалiзуватися

як композитор. «Менi сказали, що ви - киянин, що у вас є

де жити. Самотнiй. Одинак. А я спецiалiзуюся на одинаках.

На тих одинаках, у котрих є де жити». Галина народилася на

Тернопiльщинi. Спочатку вона приходила до мене на обiд, моя квартира мiстилася неподалiк консерваторiї, мало хто з молодих фахiвцiв мiг дозволити собi такий комфорт. Отже, спочатку були обiди, це я пам'ятаю чiтко. Потiм додалися вечерi. А вже потiм - снiданки. А можливо, час снiданкiв настав першим. Пiсля снiданкiв (чи вечерь?) валiзи Галини, складенi в моїй шафi, не викликали в мене здивування та заперечення.

Звичайно, що Галина не припала до вподоби мамi. «Хижа западенка». Так вона її нарекла. Мамi подобалися дiвчата «з нашого соцiального кола». Те, що Галина закiнчила консерваторiю, як, власне, i я сам, не справляло на маму нiякого враження. «Воно безпорiдне, нахабне, до того ж без житла», - говорила мама. Тому про шлюб не могло i йтися. Зiзнаюсь, що це менi було тiльки на руку. Галину я не кохав. Але кохався з нею. До того ж не рiдше, нiж тричi на тиждень. Я залюбки користувався її приязним ставленням до мене.

Галину можна було назвати вродливою. Бiльшiсть моїх приятелiв уважало саме так. Гарнюня Галюня. Вона була висока, пишногруда, вишневi очi блищали, бiляве, хай i фарбоване, волосся не давало їй шансу залишатися непомiченою чоловiками. Яскрава жiнка. Менi навiть заздрили. «Ласий шматок вiдiрвав цей плюгавець». Я, як це ведеться, не розумiв свого щастя. Їй подобалося зi мною жити. Вона прагнула кохатися зi мною. Перед тим, як кiнчити, вона тамувала подих, а потiм починала махати головою i викрикувати чи то моє повне iм'я «Олесь», чи то пристрасне «О, Лесь». Менi кортiло спитати, що саме вона вигукує i чому постiйно непарну кiлькiсть разiв, я рахував, каюся. Та я побоювався, що замiсть вiдповiсти вона розридається. Вона була майстриня ридати. «Тобi так погано зi мною, що аж прислуховуєшся до моїх вигукiв, до того ж тобi настiльки нема чого робити, що ти не знайшов нiчого лiпшого i знiчев'я їх лiчиш?», - могла б сказати тодi вона. I цiлковито б мала рацiю. Галина. Жiнка високої чуттєвостi.

Галя хотiла дiтей. Я сподiваюся, ви розумiєте, що вона не хотiла їх, як чоловiки хочуть жiнок, а жiнки - чоловiкiв (в традицiйному сенсi), я щиро вiрю, що зараз спiлкуюся не зi збоченцями. Галя хотiла народити дитину. Проти цього я нiчого не мав. Нехай би собi народжувала, це бажання заслуговує на повагу. Однак я мав дещо проти iншого. Галя хотiла дитину вiд мене. Чому саме вiд мене? Навколо повно чоловiкiв, дехто з них хоче стати батьком, а вона обирає мене. Усе це неспроста. Це мене непокоїло. Я сказав, що категорично проти дитини, а ще намагався налякати її тим, що взагалi не люблю дiтей. Але Галю так просто не ошукаєш, вона не йняла менi вiри. Тодi я сказав, що чув, мовляв, нiмецькi чоловiки абсолютно байдужi до дiтей, на вiдмiну вiд нiмецьких жiнок, котрi дiтей обожнюють. «Байдужiсть до дiтей - риса характеру чоловiкiв. Типова чоловiча риса». Так я їй сказав одної днини. А ще нагадав Галi, що так думають нiмцi, а нiмцi поважають родиннi цiнностi, може, як нiхто. «Такого не може бути», - не залишаючи менi жодного шансу, обстоювала Галя. «Може», - намагався тримати лiнiю оборони я.