Анатолий Костецкий - Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)

• Название: Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Костецкий
• Жанр: Прочая детская литература

---

Ох, уже цi яєчка!

Мама десь вичитала, що їх треба вживати щодня -- свiжими й сирими, i вiдтодi примушувала Олега й Лiзу ковтати щоранку по одному. При цьому вона пильнувала, щоб дiти не просто ковтали яйця, мов iндики, а випивали їх повiльно, не поспiшаючи, крiзь невеличкi отвори у шкаралупi. Ще й наспiвувала їм якесь нiбито давньоанглiйське прислiв'я.

Це прислiв'я в татовому перекладi звучало приблизно так:

Хто починає день з яйця -

Здоровим буде до кiнця!

Олеговi не дуже подобалося слово "кiнець" -- воно нiби натякало на смерть, -- але вiн мовчав. Бо яка рiзниця, вiд чого помреш: вiд щоденного споживання сирих яєць чи вiд iнфаркту. З його точки зору, смерть вiд iнфаркту навiть краща -- вона, принаймнi, нiчого не коштує. А за кожне свiже сире яйце Iзольда Сократiвна, колишня власниця їхньої дачi, а теперiшня сусiдка, лупила по три магазиннi цiни.

Олег пiдiйшов до заростей дикої малини, що вiддiляла їхню дачу вiд чималого будинку сусiдки, i покликав:

-- Iзольдо Сократiвно! Це я, Олег, -- по яєчка!

Курник, що нагадував собачу будку i тулився до порога сусiдчиного помешкання, вiдразу ж вiдчинився, i з нього спритно вибралася дамочка рокiв п'ятдесяти у картатiй хустинi й плюшевому чорному жакетi. Вона тримала в руцi два яєчка.

Щiльно причинивши за собою дверцята курника, вона всмiхнулася до хлопця:

-- Ось, дитинко! Свiжесенькi, аж теплесенькi -- щойно з-пiд курочки. -- I простягла Олеговi яєчка, завбiльшки скорiше з голубинi, нiж курячi.

"Цiкаво було б хоч раз поглянути на її курей!" -- подумав Олег.

Сусiдка чомусь нiколи не випускала їх iз курника. Iнколи з нього долинало слабеньке квоктання, але якi на вигляд отi дивовижнi, можна сказати -- карликовi, кури, досi нiхто не бачив.

Мабуть, таки справдi то була якась рiдкiсна мексiканська порода, як запевняла Iзольда Сократiвна своїх покупцiв, бо яйця вiд сусiдчиних курей купувало чи не все дачне населення Круглика. А хiба звичайна курка може знести за день кiлька десяткiв яєць? Та нiколи в життi!..

Олег чемно подякував сусiдцi i поспiшив Додому, звiдки вже чувся спiв Лiзки. Сестра проснулася сама i, мабуть, чепурилася перед дзеркалом, яке тато на прохання мами нарештi повiсив учора на вхiдних дверях.

-- Привiт, школярко! -- посмiхнувся до сестрички Олег.

Що не кажiть, а вiн дуже любив Лiзку. Мала, бiлява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична.

Брат жартома смикнув її за кумедну кiску й поквапив:

-- Швидше вмивайся, снiдати будемо.

-- А де мама й тато? -- здивувалася Лiзка. Олег розповiв їй, що тато з мамою поїхали до мiста, i щедро змалював усi переваги дня без батькiв. На його подив, сестрi вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, i вона промовчала.

Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де мiстилася їхня кухня, i поставив яєчка варитися. Кухня iз газовою плиткою на двi конфорки була обладнана у фанерному ящику вiд рояля: ящик подарував татовi один iз його знайомих.

-- Ти що робиш?! -- округлила очi сестра. -- Адже мама забороняє варити яйця!

-- Заспокойся, -- вiдмахнувся Олег. -- По-перше, мами сьогоднi нема. По-друге, -- тут Олег вирiшив схитрувати i скористатися прийомом, до якого вдавався тато, коли Лiзка вiдмовлялася щось їсти, -- я недавно прочитав у журналi "Здоровье", що жiнки, якi мрiють стати кiноактрисами, повиннi хоч раз на мiсяць їсти варенi яйця.

-- Чому? -- недовiрливо поцiкавилась Лiза, яка, мабуть, уже з колиски спала та бачила себе на великому екранi.

-- Бо варений бiлок -- не кажу вже про жовток! -- активно сприяє гостротi зору. А коли в тебе гострий зiр та ще й красивi вiд природи очi, -- то на екранi вони будуть втричi виразнiшi!

Цей аргумент переконав Лiзку, й вона заспокоїлась.

-- Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, -- подав Олег сестричцi пакетик, -- а я трошки помiдорчикiв пошукаю. -- I вiн пiшов до невеличкої грядочки з кiлькома кущиками помiдорiв, якi ховалися в бур'янах у тому ж таки дальньому кутку саду.

Коли вiн вiдкручував хвостик останнього помiдорчика завбiльшки з кульку для настiльного тенiсу, вiд кухнi раптом долинув Лiзчин зойк, потiм -- дзвiнкий смiх, а тодi -- якесь пискливе воркування.

Олег кинув помiдори на землю i стрiмголов помчав до кухнi.

Та коли вiн пiдбiг, то побачив, що нiчого не сталося.

Лiзка стояла перед плиткою навколiшках i лагiдно посмiхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжцi з недовареного бiлка та води, -- яєчна шкаралупа.

-- Чого б це я веселився! -- розсердився Олег. -- Що ти тепер снiдатимеш? -- Вiн кинувся пiднiмати каструльку, та Лiзка голосно зойкнула:

-- Обережно! Ти наступиш на _нього_!

-- На кого -- на нього? -- не зрозумiв Олег i витрiщив очi на каструльку.

На землi за каструлькою сидiло дивне створiння, дуже схоже на ящiрку. Але в цiєї ящiрки, на вiдмiну вiд звичайних, що водилися на лузi коло озера, на спинi стирчали двоє невеликих крилець iз перетинками, а луска на тiлi вiдливала металевим блиском.

Дивне створiння погойдувалося на двох заднiх товстеньких лапах, схрестивши перед собою двi переднi, значно коротшi, i пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими вiями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусi, схожому i формою i кольором на пелюстку гарбузової квiтки.

-- Це що за потвора? -- здивувався Олег.

-- Дракончик! -- весело вiдказала Лiзка i, присiвши навпочiпки, мiзинчиком почухала "потвору" за лiвим вушком.

-- Сам ти потвора! -- раптом сердито пискнула дивовижна iстота. -А я -- Мiнiмакс Перший!

Такого, як кажуть, i в страшному снi не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши цi слова, так i сiв, де стояв...

3. ЩЕДРА СУСIДКА

Нехай нiхто з вас не сподiвається, що Лiзчиного зойку в Круглику о цiй раннiй порi не почули.

Щоправда, старожилiв зойками не здивуєш, бо вiдтодi, як у Круглику почали з'являтися дачi, село стало повнитися й зойками дiтей.

Дiти дачникiв зойкали при найменшiй нагодi.

Побачить хто з них корову i кричить:

-- Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку -- те ж саме:

-- Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! I так -- вiд ранку й до вечора.

-- Метеличок! Ой-ой!

-- Вужик! А-тя-тя!

-- Жабка! Скок-скок!..

Мiсцевi жителi розумiли: що вiзьмеш з цих городян -- дiтей бетону, сталi й скла, блiдих пагiнчикiв асфальту? Справдi, самi подумайте: хiба зустрiнеш у центрi мiста корову чи табун качок в оточеннi барвистих метеликiв? Та нiзащо в свiтi!.. От вони й усмiхалися поблажливо та думали: "Нехай малi радiють, нехай спiлкуються iз справжньою природою, бiдолашки!"

Та про Олега й Лiзу вони були iншої думки. Спокiйнi й вихованi, брат i сестра за той час, що були на дачi, жодного разу не дозволили собi зарепетувати чи загорлати, тим паче -- качатися по землi та дри?ати ногами, як це робили деякi мiськi дiти, коли батьки щось забороняли їм.

Отже, Лiзчиному зойку нiхто не надав значення, окрiм сусiдки Iзольди Сократiвни.

Ця жiнка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що дiється навколо, бо мала вiд цього свiй зиск. Тож i зараз, почувши зойк на дачi Валяйкiв, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.

У першiй кiмнатi, захаращенiй рiзноманiтним непотребом -- вiд заiржавiлої швейної машинки до старезного пилососа "Вихрь", -- Iзольда Сократiвна пiдiйшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, i вiдкинула запону. Пiд нею виявилася клiтка, в якiй сидiла пошарпана напiвсонна ворона.

Птах невдоволено покосував заспаним оком на Iзольду i сердито каркнув.

-- Ну-ну! Покаркай менi!.. -- замахнулася рядниною Iзольда, й бiдолашна ворона злякане втягла носату голову в плечi. -- Вилазь! -прочинила хазяйка дверцята клiтки. -- Справа є!

Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, i неохоче вилiзла.

-- Що там ще сталося? -- спитала вона людським голосом. -- Я вже й так вiд ваших доручень гибiю, то хоч ранком поспати можу?

-- Потiм поспиш, а зараз -- до роботи! Чи мiлiцiю сюди запросити? -- єхидно поцiкавилась Iзольда.

Ох, уже ця мiлiцiя!

Скiльки Креня пам'ятав себе, Iзольда весь час лякала його мiлiцiєю. Невже так воно буде до кiнця його життя?..

Креня -- так звали ворону -- був не лише розумний, як переважна бiльшiсть ворон взагалi, а й умiв розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахiв, хоча далеко не всiх. Але Креня володiв ще одним рiдкiсним та безцiнним талантом: вiн умiв слухати й запам'ятовувати почуте...

Та про Креню -- згодом, а зараз трохи про саму Iзольду Сократiвну.

Вона прижилася в Круглику якось непомiтно й ненав'язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся рокiв вiсiмдесяти, така собi "бабка-кульбабка", яку всi називали просто Митрофанiвною.

Коли першi дачники почали торувати стежки до Круглика i зводити там оселi, з'явилася й Iзольда Сократiвна.

Нiхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пiр'ячком. Мiсцевi жителi думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у мiсто i тепер просто наїжджає до своєї колишньої домiвки.