Анатолий Костецкий - Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)

• Название: Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Костецкий
• Жанр: Прочая детская литература

---

При згадцi про свого однолiтка, сусiда по Круглику, Олег аж здригнувся, та вiдiгнав вiд себе цi думки.

-- Мiнiмаксе, а звiдки ти так добре знаєш людей? -- спитав Олег i вирiшив про всяк випадок iще раз -- останнiй! -- закинути "наживку". -- Чи не в Iнститутi кiбернетики довiдався?

Та дракончик "наживку" не ковтнув. Вiн презирливо зиркнув на Олега, усмiхнувся його нескiнченним i марним спробам розкрити таємницю, i вiдказав:

-- Снився менi твiй iнститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас -- справи серйознi.

-- Де -- у вас?

-- Звiсно де -- в сузiр'ї Дракона!

-- Де-де?! -- в один голос перепитали брат i сестра.

-- В сузiр'ї Дракона! -- повторив Мiнiмакс. -- Там, де ми всi живемо. От ви, люди, живете на Землi, в Сонячнiй системi. А ми, дракони, мешкаємо на планетi Драконiї, яка знаходиться у сузiр'ї Дракона. Це -- найменша планета сузiр'я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч iнкубацiйний перiод виведення з яєць та пiдростання ми досi проходимо на Землi. Я вже казав: драконячий рiд походить iз Землi.

-- От тепер зрозумiло! -- полегшено зiтхнув Олег. -- Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звiдки ти стiльки знаєш?

-- Необхiднi знання нам переходять у спадок через гени вiд попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?

-- Щось чув... -- вiдказав Олег, бо й справдi чув вiд тата про це. Гени -- такi невидимi штуки, якi передаються дiтям вiд батькiв, тобто успадковуються. I саме завдяки генам, генетичному коду, дiти мають чи то мамин колiр очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнiшнiсть бабусi чи дiдуся. Одне слово, гени -- рiч могутня, хоч i невидима. Без генiв, як то кажуть, -- i не туди, i не сюди...

-- Максику, -- лагiдно звернулася до дракончика Лiзка: вона вирiшила називати його скорочено, -- ти забув розказати про свою планету.

-- Нiчого я не забув, -- вiдповiв Максик. -- Просто я дуже зголоднiв, бо вiд народження ще й рiсочки в ротi не мав.

Брат i сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстiвного. Великих запасiв на дачi, ясна рiч, не було -- адже вони вже мали сьогоднi вертатися додому: завтра -- до школи. Та все ж у шафцi над плиткою Олег знайшов пiвпачки вiвсяної крупи "Геркулес".

-- Годиться? -- показав вiн пачку дракончиковi.

-- Смакота! -- вигукнув той, прочитавши назву. -- Ми, дракони, полюбляємо все, вiд чого можна стати здоровим i дужим. А тут сама назва -- "Геркулес" -- натякає на силу. Давай!

-- Доведеться трохи зачекати, поки звариться.

-- Та вже потерплю, -- погодився дракончик, видряпався по Лiзчинiй нозi й сховався в невеличкiй кишеньцi на її фартушку.

-- Ой! -- усмiхнулася мала й погладила Максика. -- Тепер ти вже не просто дракон Мiнiмакс, а кишеньковий дракон!

Мiнiмаксовi назва сподобалась, i вiн нiжно потерся вушком об Лiзчин пальчик.

А Олег налив у каструльку води i ввiмкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло -- i щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку -- дарма!

-- Все, -- зiтхнув вiн. -- Газ у балонi скiнчився.

-- Пусте! -- мовив Мiнiмакс i вистрибнув з кишеньки. -- Де тут у вас плитка пiдключається?

Олег показав.

-- Та-ак, -- мовив дракончик, знiмаючи шланг з порожнього балона. -- Запалюй сiрник! -- наказав Лiзi.

Мала запалила сiрник i чекала.

-- Тепер сунь сюди! -- роззявив рожеву пащу дракон.

-- Обпечешся! -- зойкнула Лiзка й вiдвела руку.

-- Кому кажу -- сунь! -- розсердився Мiнiмакс. -- Нам, драконам, вогонь -- як вам шоколадне морозиво!

Лiза обережно наблизила палаючого сiрника до пащi дракончика, i той довгастим, наче в справжньої ящiрки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тодi ухопив шланг вiд плити у пащу i крiзь зуби гукнув:

-- Жапаюй конфойку!

Олег не дуже вiрив, що з цього щось вийде, але ввiмкнув конфорку -- i вона запалала веселим вогником!..

Вже за кiлька хвилин вiвсянку можна було подавати на стiл.

-- Ну як? -- хитро примружився Мiнiмакс, коли виплюнув уже непотрiбний шланг.

-- Генiально! -- вигукнули брат i сестра.

-- Тодi -- до столу! -- скомандував дракончик i перший помчав до будиночка.

Бiдолаха, мабуть, так зголоднiв, що мчав, не розбираючи дороги, i з усього розгону буцнувся головою у дверi, на яких висiло мамине улюблене дзеркало.

Дверi гойднулися, Мiнiмакс м'ячиком вiдскочив вiд них -- i вчасно! Тої ж митi дзеркало на секунду зависло в повiтрi, а тодi з веселим дзенькотом брязнуло об землю.

-- Ой! -- сплеснула руками Лiзка, забувши, що тримає тарiлки для кашi. Зрозумiло, що й тарiлки лише дзенькнули об землю i розсипалися на скалки, перемiшавшися з уламками дзеркала.

-- Що ж тепер буде?! -- схопився за голову Олег.

-- А що? -- здивувався Максик. -- У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова -- спасибi генам! -- цiлiсiнька. Адже вашi богатирi так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-якi удари.

-- Та я не про твою голову, я про дзеркало! -- бiдкався Олег. -Воно розбилося, отже чекай неприємностей.

-- Пхе, дзеркало! -- кинув зневажливо Мiнiмакс. -- Невже ти вiриш у всякi забобони?

-- Забобони тут нi до чого, -- вiдмахнувся Олег, бо й справдi не вiрив у них. -- Рiч у тiм, що це -- мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.

-- Справдi... -- погодився Мiнiмакс. -- Що ж робити?

-- Я знаю! -- пiдстрибнула Лiзка. -- Скажемо, що це кiт Петька Психолога!

-- Але ж валити на безневинного кота -- нечесно, -- не погодився Олег. -- Може, хай Мiнiмакс признається мамi?

-- Ти що?! -- замахала руками сестра. -- Та хiба мама повiрить, що у нас є дракончик?

-- Еге ж, не повiрить, -- пiдтримав Лiзу Мiнiмакс. -- Дорослi -вони такi... -- Видно було, що йому аж нiяк не хочеться знайомитися з таємничою "прочуханкою", про яку з таким вiдчаєм говорив Олег. -- Але до чого тут кiт?. Хiба вiн допоможе?

-- Цей кiт -- допоможе, будьте певнi! -- сказав Олег i додав: -Гаразд, бiжу до Петька за котом, а ви снiдайте без мене.

6. КIТ НАПРОКАТ

Петько Психолог мешкав на протилежному кiнцi Круглика. Вiн хоч i вчився в мiстi, у сусiднiй з Олеговою школi, та й жив там досить давно вдвох iз мамою, але кругликiвцi вважали його мiсцевим. По-перше, вiн у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щолiта Петько Психолог приїздив, як вiн висловлювався, "в рiднi пенати", до батечка.

Батьки його розлучилися, коли вiн був зовсiм малий. Мама з Петьком перебралася до мiста, i їм дали кiмнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, -- через що вони й розлучилися, -- зостався в Круглику у своїй занедбанiй хижi.

Мама все ще сподiвалася, що батько вiзьметься врештi-решт за розум, от i виряджала щолiта Петька до нього, -- може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший мiсяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзi знаходилися рiзнi приводи -- то день народження у друга, то весiлля, а то й просто вихiдний день! -- i таточко знов брався за чарку.

У такi днi Петько вiд ранку й до ночi пропадав на вулицi, його пiдгодовували сусiди, якi любили й жалiли Петькову маму. Та й сам вiн навчився заробляти грошi всiма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвiр'я, а то що-небудь зробить у дачника на будiвництвi.

Загалом, як здавалося Олеговi i як вiдчувала Лiзка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постiйна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характерi.

Петько, аби заробити копiйку, мiг пускатися не лише на приниження, а й хитрував -- навiть iз сусiдами й товаришами.

От i зараз вiн сидiв на купi цегли перед довгим парканом, за яким iшло будiвництво нових дач, i, пiдперши пiдборiддя, розмiрковував, як же зручнiше перетягти оту кляту цеглу в двiр однiєї дачi, щоб заробити десятку, обiцяну дачником, i не дуже перетрудитися при цьому.

За цими роздумами й застав його Олег.

-- Привiт! -- кинув вiн Петьковi. -- Добре, що зразу знайшов тебе: ти менi конче потрiбний.

-- Знайшов! -- усмiхнувся Петько Психолог. -- Я нi вiд кого й не ховався. А навiщо я тобi знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише пiд проценти.

З Петьковими процентами Олег познайомився зовсiм недавно. Вiн бiг по молоко i дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлiчi поетичних збiрок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букiнiстичного магазину, та рiзноманiтних довiдникiв для домашнiх господарок його погляд вихопив давно вимрiяну книжку про iсторiю пiратства.

Про цю книгу Олег багато чув, але в мiстi дiстати її не змiг навiть тато. Та що там тато! Навiть Бобчик Iзольди Сократiвни, котрому, за її словами, дiстати будь-що легше, анiж перевернутися з боку на бiк, -- i той розвiв руками.

I от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджiй автолавцi Олег раптом бачить бажану книгу i навiть може стати її власником!

Про?авити таку нагоду вiн не мiг.

Олег на якусь мить завагався, а тодi рiшуче полiз до кишенi i витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лiченi хвилини дорогоцiнна книга була у нього в руках!

"А як же молоко? I що я скажу мамi?!" -- схаменувся Олег, коли вже нiжно притискав до грудей грубезний том у барвистiй обкладинцi, пiд якою ховалися таємницi корсарiв пiвденних морiв.