Анатолий Костецкий - Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

• Название: Постукай у моє вiкно (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Костецкий
• Жанр: История

---

Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.

Прийде чи нi?

День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.

А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.

Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..

А той довготелесий, худенький - Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились - навiщо, - так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного - куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" - i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..

А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.

Ну от, наче всi...

Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите - кiски стирчать? Помiтили? Це - наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате - яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї - ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити - раз чхнути!

Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!

Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...

- Що ти ладнав там? - поцiкавився Сергiй.

- Об'яву... - сумно промовив я.

- "Мiняю книжки на хом'яка!" - засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.

- Майже вгадав! - вiдповiв я Вiтьковi. - Це об'ява про граченя.

- Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? - єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: - Що там у тебе? Кажи!

Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...

- Ну й ну! - проказав Сергiй. - Треба щось придумати.

Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:

- Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.

- Тримайся! - кинув Славко. - Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому - чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

- Нещасливi ми з тобою, - казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, - зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

- Тепер чекай невiдомо чого, - вiв я далi, - а менi на завтра вчити - ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм - на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? - майнула думка. - Може, вдати, що нiкого нема?"

- Кр-ри-а! Кр-ри-а! - заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

- Ех ти! - кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

- Ну як? - майже крикнув я.

- Люкс! - вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

- Отже воно - м_о_є?! - не повiрив я.

- Не твоє, а н_а_ш_е! - виправив мене Вiтько. - Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

- Ну добре, наше, - погодився я.

- Давай показуй нашого, - скомандував Славко, - годi його ховати.

- Так, покажи, будь ласка, - попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

- Ой, чорняве яке! - зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. - А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! - простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.

- Ач, яке спритне! - оцiнив Славко його карколомний стрибок.

- О, дає! - захоплено вигукнув Вiтько.

А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".

- Годi вам! - припинив нашi веселощi Сергiй. - Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! - i Сергiй показав на мене.

Вiн мав рацiю: я таки не знав.

- А я знаю! - похвалився Вiтько. - Його треба кликати на iм'я.

- Молодець, хлопчику! На цукерку, - пожартував Сергiй. - Тiльки в нього, здається, нема iменi...

I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi - не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...

Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.

- А давайте, - зрадiла Вiтуня, - зараз же дамо йому iм'я!

Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне - те й буде.

Я принiс олiвцi й папiр - i почалося...

Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.

Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.

Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.

Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.

Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все - аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...

Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.

- "Бу-це-фал"! - здивовано прочитала вона.

- Що, що?! - перепитав Сергiй.

- Буцефал, ось що! - вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.

- Сам ти Буцефал! - засмiявся Сергiй. - Ти хоч знаєш, що воно таке - Буцефал?

- Так зовуть мого хом'яка.

- "Хом'яка"! - знов засмiявся Сергiй. - Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?

- Це його дядя! - устряв Вiтько.

- А ти - "тьотя", - образився Славко. - Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво - i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.

- Ну подумай сам, - пiдiйшов до Славка Сергiй, - хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?

- А чому нi! - обiзвалась Вiтуня. - От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?

Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:

- Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:

- "Гри-ня"!

- Ну як? - захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.

- Наче непогано, - розважливо мовив Сергiй i повторив: - Гри-ня...

Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

- Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" - "Гриня!"

- Ось i йому подобається! - зрадiв Вiтько. Це мене переконало.

- Згода! - сказав я. - Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему - дати граченятi iм'я.

- А як тобi спало на думку назвати його Гринею? - поцiкавився я у Вiтька.

- Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".

Я забув вам сказати, що наш Вiтько - поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром - чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:

- Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!

- Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".

Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:

Свiтило сонце, птах спiвав,

а я додому крокував.

Аж раптом iз-за рогу

з гучним веселим "гав!"

рудий i клишоногий

з'явився пес i став.

- Привiт, кудлатохвостий!

я привiтався з ним.

Ходiм до мене в гостi,

ти, певне, зголоднiв?

Я дам тобi варення,

цукерок повну жменю,

солодку скибку динi.

Ну що, рудий, ходiмо?

Та пес у гостi не схотiв,

дослухав пес мене - i втiк...

"Тим гiрше для рудого!"

подумав я про нього,

подумав - i покрокував.

А надi мною птах спiвав.

Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.