Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)

• Название: Все - як насправдi (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Костецкий
• Жанр: Прочая детская литература

---

Гей, країно, краща в свiтi,

Забирай-но Птурську Вiту!

Кара-мара-бара-блюмс!

Та iще -- маленький плюмс!..

-- Все, вона -- там! -- упевнено сказав Дiма. -- Тепер i вiдпочити можна. -- I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.

-- Ой, що це?! -- у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.

-- Мемуари! -- здивувався Сергiй.

-- Вони, рiднесенькi! -- зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця. -- Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.

-- А як же Птурська? -- перебив його раптом Сергiй. -- Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?

-- Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма. -- Вона й так заслужила.

-- Але ж батьки збожеволiють! -- сплеснула руками бабуся. -- Треба її негайно повернути!

-- Нiчого з батьками не станеться! -- пхикнув Дiма. -- Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте! -- Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!

На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!

-- Неймовiрно! -- вигукнула захоплено бабуся. -- Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?

Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:

-- Наукове вiдрядження.

Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...

Тому Сергiй i собi вигукнув:

-- Неймовiрно!

Дiма гордо всмiхнувся й мовив:

-- Ну, коли вам подобається, то завтра я ще роздiл прочитаю: про мене та про Робiнзона Крузо!

-- Про кого?! -- аж пiдскочив Олег.

-- Про Робiнзона Крузо! -- кинув Дiма. -- Невже не зрозумiло?..

Всi знову ледь не розреготалися, але стримались. I тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:

-- Та вже десята година! Ану, швиденько спати!

Олег з усiма попрощався й пообiцяв, що завтра о п'ятiй заскочить.

Коли вiн пiшов, бабуся, як обiцяла, натерла цибулi, вичавила з неї сiк i закапала Дiмi в носа. Вiн увесь час совався, голосно смiявся й вигукував:

-- Ой, не можу! Ой, лоскотно!

На цьому недiльний день 18 травня закiнчився, i всi полягали спати.

7

Кажуть, понедiлок -- день важкий. Це вповнi вiдчув на собi Сергiй Кудлик.

Рiвно о п'ятiй ранку голосно задзвенiв у його кiмнатi будильник, i майже водночас iз ким у дверi подзвонив Олег.

Сергiй, ще сонний, сiв на лiжку й почав терти очi, якi так не хотiли розтулятися.

-- Давай, давай! -- почув вiн раптом i побачив Дiму, який у довжелезних трусах з квiточками пiдскакував на одному мiсцi, закинувши бороду за плече. -- Зарядочку -- раз-раз! -- i де той сон!

Сергiй нарештi переборов себе, зiскочив з лiжка, покрутив перед собою руками, кiлька разiв присiв -- i помчав вiдчиняти Олеговi.

Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснiдали, бабуся, яка вже була в курсi справи, сказала:

-- Ви ж дивiться, не довго, щоб у школу не спiзнилися!

-- Не спiзнимось! -- вiдказав Сергiй, i вони утрьох вискочили за дверi.

-- Ану, хто перший! -- гукнув Олег i зiрвався з мiсця.

За ним помчав Сергiй, а позаду всiх залопотiв, голосно посапуючи, Дiма.

Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозi до лiска бiгли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не вiдстаючи анiтрохи, котився, мов колобок, малесенький дiдуганчик, дзвiнко ляскаючи по стежцi величезними кедами!

Ранок тiльки-но займався. Сонячнi променi ледь торкали верхiвки дерев, на травi ще поблискувала нiчна роса, але птахи вже зняли дзвiнкоголосий щебет.

Небавом трiйця вибiгла на лiсову галяву.

Пiсля недiлi вона мала жалюгiдний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожнi бляшанки вiд консервiв, битi пляшки, шмаття газетного паперу, якiсь недоїдки.

-- От так-так! -- похитав головою Дiма, уважно роздивившись навколо. -- Руки б за те поодбивати!

Хлопцi погодилися з ним i вирiшили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!

Коли вони знесли смiття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергiй звернувся до Дiми:

-- То як, спробуємо?

-- Ну що ж, -- не дуже охоче згодився Дiма, -- коли вже прийшли. -- Вiн сiв посеред галяви, попросив хлопчакiв вiдiйти подалi -- про всяк випадок! -- i почав, щось бурмотiти собi пiд носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.

Сергiй з Олегом стояли осторонь i з нетерпiнням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижi?

Раптом невiдомо звiдки -- адже був такий тихий, сонячний ранок -налетiв дужий вiтер, i за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.

Дiма пiдвiвся з трави:

-- Не виходить! Бачите, он i сонце вже закрив, а слiв про плавання нiяк не згадаю. Ну, спробую, останнiй раз! -- попередив вiн, вигукнув щось зовсiм незрозумiле й замахав руками на хмару.

I тут iз хмари вдарила довжелезна слiпуча блискавка, за нею пролунав такий грiм, що аж земля задвигтiла пiд ногами, й вiдразу ж уперiщила злива!

-- Тiкайте! -- зойкнув Дiма i перший кинувся геть.

Хлопцi, не менш наляканi, помчали слiдом! Вони бiгли назад утричi швидше, нiж до лiсу, i вже за кiлька хвилин, ущент мокрi й захеканi, дзвонили у дверi квартири Кудликiв.

-- Вимокли, експериментатори! -- зустрiла їх бабуся. -- Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось i вам, -- простягла бабуся свою кофту Дiмi. -- Ще ж тiльки вчора нежить був.

-- Я сам винуватий, -- промимрив Дiма, знiмаючи мокру одежину i влазячи в бабусину кофту, що дiставала йому до п'ят.

-- Чому ви? -- здивувалася бабуся. -- Вчора в останнiх вiстях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речi, уже все й кiнчилося! -- I бабуся кивнула за вiкно, де й справдi знову сяяло сонце.

-- До чого тут останнi вiстi! -- знизав плечима Сергiй. -- Це Дiма грозу зробив!

-- Он воно що! -- усмiхнулась бабуся. -- Ну, тодi iнша рiч. А тепер давайте гаряченького чайку -- i до школи.

Перевдягнений Сергiй, Дiма у бабусинiй кофтинi та Олег в Сергiєвих штанцях i сорочцi посiдали до столу.

-- А знаєш, -- раптом звернувся до Сергiя Дiма, -- я таки пригадав потрiбнi слова.

-- Та ну! -- ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергiй.

-- Плавання у вас сьогоднi? -- хитрувато усмiхнувся Дiма.

-- Так!

-- Ну от, -- пояснив Дiма, -- коли зайдеш у басейн, -- тiльки спершу заходь, де неглибоко! -- лягай вiдразу на воду й пливи! Але при цьому весь час повторюй подумки:

Гей, працюйте, ноги й руки!

Я пливу, неначе щука!

-- I все? -- здивувався Сергiй.

-- I все, -- кивнув Дiма.

-- Неодмiнно так i зроблю! -- радiсно засяяв Сергiй. -- Величезне вам спасибi!

-- Нема за що, -- кинув Дiма, -- дрiбницi.

Хлопцi хутко поковтали чай, Сергiй вихопив iз холодильника торт для класу -- й вони заспiшили до школи: адже по дорозi треба було ще заскочити до Олега за його портфелем.

А Дiма подякував бабусi за чай, повернувся в кiмнату, зручно вмостився в крiслi й заглибився у читання своїх мемуарiв.

У клас хлопцi заскочили майже водночас iз дзвоником.

Ледь перевiвши дух, Сергiй вiдразу помiтив порожнє мiсце Птурської, i серце його покотилося десь аж у п'яти.

"Як же я забув! -- iз розпачем подумав вiн. -- Та й Дiма не згадав. А обiцяв сьогоднi повернути її!"

I вiн вiдчув, як це не дивно, що йому страшенно не вистачає Вiтки з усiма її жартами, шпильками й стусанами.

Пiсля третього уроку до Сергiя пiдiйшла вчителька i спитала:

-- Кудлик, ти, часом, не знаєш, чому Птурської сьогоднi немає у школi?

Сергiєвi аж дух перехопило, Але зрештою вiн якось пересилив себе й вичавив:

-- Мабуть, захворiла... Вона вчора, здається, кашляла.

Його вiдповiдь нiби задовольнила вчительку. В усякому разi, вона бiльше нi про що не розпитувала, тiльки попрохала Сергiя знову занести Птурськiй домашнє завдання.

-- А я пiсля урокiв сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, -- додала вчителька й пiшла собi.

А Кудлик так i вкляк на мiсцi! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане вiдомо: i те, що Вiтки не було в школi, й те, що й у бабусi вона не ночувала.

У повному розпачi вiдсидiв Сергiй так-сяк до кiнця урокiв. На щастя, його не викликали.