Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке)

• Название: Все - як насправдi (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Костецкий
• Жанр: Прочая детская литература

---

Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.

Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.

-- Е-ее! -- показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.

-- Ви чого? -- злякалася вона не на жарт.

-- Не чого, а хто! -- знову показав язика дядечко. -- Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?

-- А що я? -- вiдказала вкрай здивована Вiтка.

-- "Що, що"! -- передражнив директор. -- Чого ходиш тихенько?

-- Так уроки ж...

-- Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!

-- Щось я вас не розумiю!..

-- А, -- здогадався нарештi директор. -- Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.

Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.

-- Оце мiй кабiнет! -- гордо проказав Полiкарп Полiкарпович. -Прошу сiдати!

-- Куди?! -- озирнулася кругом Вiтка.

-- Зрозумiло, сюди, -- плюхнувся директор просто на пiдлогу.

Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.

-- Ти як потрапила до нас? -- поцiкавився директор.

-- Навiть не знаю, -- зiтхнула Вiтка. -- Заплющила-розплюшила очi -- i вже тут!

-- Ага, -- кивнув директор, -- значить, тебе Дiма прислав.

-- Який Дiма?

-- Байдуже, -- махнув рукою Полiкарп Полiкарпович i почав розповiдати Птурськiй про навпакинськi школи.

Виявляється, i в школах тут усе було навпаки.

Вчилися учнi лише раз на тиждень, як сьогоднi, а всi iншi шiсть днiв тижня були вихiднi. Урок тривав десять хвилин, зате перерва -сорок п'ять!

Якщо учня викликали на уроцi й вiн анiчогiсiнько не знав, йому ставили п'ятiрку. А коли раптом хоч щось вiдповiдав, то вiдразу схоплював двiйку, й до школи викликали його батькiв: хай слiдкують дома, щоб нiчого не вчив!..

На уроках учнi кричали, штовхалися, плювались i взагалi робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, i Полiкарп Полiкарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!

Спали та харчувалися учнi тут же, у школi.

Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. I тiльки-но директор закiнчив розповiдати, як вона схопилася з пiдлоги й вигукнула:

-- Я хочу зостатись у вас!

-- Ти певна в цьому? -- пильно глянув на неї директор.

-- Абсолютно!

-- Що ж, лишайся. Пiдеш у третiй "Б".

Вiтка крутнулася, мов дзи?а, i стрiмголов кинулась шукати свiй новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкiш. Поживу тут, погуляю досхочу!"

Нарештi вона знайшла 3-Б i смiливо штовхнула дверi.

9

Лейтенант Пчiлка сидiв у своєму службовому кабiнетi за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матерiали останньої справи про крадiжку бузкового куща зi скверика на розi вулиць Толстого й Горького. Ось вiн дочитав останню, сiмсот двадцять третю сторiнку вiсiмнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув -- чи то вiд приємної згадки про те, як вiн лише за якихось чотири мiсяцi розплутав цю, на думку начальства, безнадiйну справу, чи то вiд куряви, яка вилетiла густою хмаркою з-помiж сторiнок фолiанта.

У ту ж саму мить дверi кабiнету розчинилися, й на порозi виструнчився сержант Сухоручко:

-- Дозвольте доповiсти, товаришу лейтенант!

-- Доповiдайте!-- кинув трохи невдоволено слiдчий, бо його вiдiрвали вiд приємних спогадiв.

-- До вас в особистiй справi громадяни Кудлик i Пчiлка!

-- Просiть! -- кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.

-- Заходьте! -- гукнув у дверi сержант Сухоручко i пропустив до кабiнету обох друзiв.

-- Що сталося? -- вiдразу перейшов до справи слiдчий пiсля того, як мiцно потис руки Сергiєвi та своєму синовi.

-- Розумiєте!.. -- в один голос почали друзi.

-- Не розумiю! -- перебив їх лейтенант Пчiлка. -- Коли будете говорити удвох -- не розумiю. Давайте хтось один. Ось ти, примiром, -тицьнув пальцем в Олега, -- ти вмiєш говорити коротко й по сутi, а в мене кожна хвилина на рахунку.

Сергiй зовсiм не образився на слiдчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справдi вмiє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергiй розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.

Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закiнчив свою розповiдь про Вiтку, Дiму та Навпакинiю.

Лейтенант Пчiлка уважно вислухав сина i тiльки похитав головою:

-- Ох, i любите ж ви, хлопцi, казками голови забивати!

-- Це не казки, -- заперечив Сергiй.

-- Ну, добре, добре, я подумаю, -- заспокоїв його лейтенант i хотiв щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустiть!" -- "Не пущу!" -- i раптом дверi з гуркотом розчинилися, й на килим, що вiв до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко i -- хто б ви думали? -- батько Вiтки!

-- Це що таке?! -- громовим голосом запитав лейтенант.

Сержант Сухоручко хутко пiдскочив, обсмикнув форму i злякано вiдказав:

-- Ось... громадянин... Я кажу: "Не можна, зайнятi", а вiн: "Все одно пройду!"

-- Ви що, порядку не знаєте? -- грiзно глянув лейтенант Пчiлка на Птурського, який теж уже встав i поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упiзнав батька Олегової однокласницi.

-- Я все знаю! -- злякано пробубонiв Птурський. -- Але в мене трагедiя! Рятуйте!.. -- I вiн важко впав на стiлець, який своєчасно встиг пiдставити сержант Сухоручко.

-- Бережiть нерви! -- холодно кинув йому лейтенант. -- I спокiйно розкажiть, що сталося.

-- Моя дочка зникла! -- ледь вичавив iз себе Птурський i раптом знепритомнiв.

Сергiй та Олег знiтилися на своїх стiльцях, а лейтенант Пчiлка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успiшного вступу на юридичний факультет, i простяг її Птурському:

-- Ось, випийте й розповiдайте нарештi!

Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:

-- Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi -- матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв! -- I Птурський схопився за серце.

-- Спокiйно! -- зупинив його лейтенант. -- Не варто хвилюватися. Це для нас -- дрiбниця!

-- Для вас, може, й дрiбниця, -- аж пiдскочив Птурський, -- а для мене -- _дочка_!

-- Ви мене не зрозумiли, -- зауважив слiдчий. -- Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.

-- То ви її знайдiть, благаю вас! -- знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.

-- Додому! -- наказав вiн Птурському. -- Чекайте!

"Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю? -- подумав слiдчий, повертаючись до свого столу. -- Доведеться перевiрити!"

Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув:

-- Мою машину!

Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:

-- Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!

-- А ви у казки вiрите? -- обережно спитав його Сергiй.

-- Зрозумiло, нi! -- усмiхнувся слiдчий. -- Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.

-- Так ви ж тодi не побачите Дiму!

-- Побачу! -- впевнено вiдказав лейтенант. -- У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.

I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.

Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.

I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!

-- То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, -- а самi й забули, як її повернути?

-- Старiсть... -- тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму. -- Склероз...

-- Не годиться так, громадянине Дiмо! -- похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: -- А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки... -- I вже голосно додав: -- Але ми її знайдемо, обов'язково!

Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:

-- Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!