Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

• Название: Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
• Автор: Джеймс Крюс
• Жанр: Прочая детская литература

---

-- Не знаю, прадiдусю!

Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:

-- Невже вiд Я до А?

-- Так, так! -- гукнув прадiдусь i забiгав по вершiвнi. -- Я склав вiрша вiд Я до А. Кожне слово починається з iншої лiтери в абетковому порядку.

-- Ого, прадiдусю, якi ми молодцi!

-- Так, я й сам би не повiрив! Але давай уже читати. Починай ти!

Прадiдусь iз поважним обличчям зiперся на одвiрок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вiрша. Вiн був такий:

Абетка звiрiв

Андреас

Бачив

Влiтку

Гори,

Д

Е

Є

Жуки,

Зайцi,

I

Їжаки,

Й

Кроти,

Лисицi,

Мишок

Нори.

Одна

Презлюща

Рись

Сичала,

Тихенько

Ухкала,

Фирчала:

"Х-хто х-ходить?

Це х-хода

Ч-чия?

Ш-ша!

Ща!

Ю!

Я!

-- А щоб було видно, що це справжнiй вiрш, я перепишу його у вiсiм рядкiв:

Андреас бачив влiтку гори,

Де є жуки,

Зайцi, i їжаки,

Й кроти, лисицi, мишок нори.

Одна презлюща рись сичала,

Тихенько ухкала, фирчала:

"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?

"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"

Прадiдусь сказав:

-- А бодай тобi, та й гарно ж ти звiршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вiрша.

I почав:

Морська яхта

Яхта

Юргенса

Щодня,

Швидкохiдна,

Чепурна,

Цiлу

Хвилю -

Ф

Утiв

Триста -

Стрiмко

Розтина,

Пружисто.

Обвозила

Нас

Морями:

Лондон,

Кадiс,

Йокогама...

Їй

Iще iти й iти -

Зостається

Ж не

Єдине:

Едiнбург,

Дубровник,

Гавр,

Варна,

Балтiмор,

Афiни.

Цього прадiдусевого вiрша я також напишу ще раз у вiсiм рядкiв:

Морська яхта

Яхта Юргенса щодня,

Швидкохiдна, чепурна,

Цiлу хвилю -- футiв триста

Стрiмко розтина, пружисто.

Обвозила нас морями:

Лондон, Кадiс, Йокогама,

Їй iще iти й iти -

Зостається ж не єдине:

Едiнбург, Дубровник, Гавр,

Варна, Балтiмор, Афiни.

-- Прадiдусю! -- сказав я. -- Ох i гарно ж у вас вийшло!

-- Як вийшло, так вийшло, -- вiдповiв прадiдусь. -- Але ходiмо вже до бабусi. Пора обiдати!

Ми понадягали шапки, взяли дошки пiд пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вiтер, рушили додому. Горiшня бабуся ще куховарила, коли ми ввiйшли до кухнi. Вона мовила:

-- Гайда звiдси! Тут вам нема чого робити.

-- Що ви, бабусю! -- гукнув я. -- Ми склали два чудовi вiршi!

-- То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обiдатимемо у вiтальнi.

Прадiдусь i я знизали плечима, вийшли до вiтальнi й почали гортати "Моряцькi щорiчники". Але я не втерпiв i вибiг ще раз до кухнi.

Горiшня бабуся сидiла там за столом i писала.

-- Ви вiршуєте? -- спитав я.

-- Ет, вигадаєш! -- спалахнула вона. -- Звiдки в мене час на вiршування? Я записую кулiнарного рецепта!

-- А ви вже прочитали нашi вiршi, бабусю?

-- Так, -- вiдповiла вона, -- глянула одним оком. Непогано! Я б не повiрила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловiкiв i про моторний катер, то є час на такi речi. А я, бiдолашна жiнка, мушу день i нiч надсаджуватись, i варити, i латати, i прати...

-- I записувати кулiнарнi рецепти, -- докинув я.

-- Аякже, -- пiдхопила бабуся, -- I записувати кулiнарнi рецепти теж доводиться.

Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому. Та не сказав нiчого, а слухняно понiс миску з картоплею в лушпайках до вiтальнi.

Потiм ми пообiдали.

Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.

Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.

З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.

Джоннi-Свистун сказав:

-- Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.

Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.

В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi. А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.

-- Те дерево росло ще за часiв Нерона! -- докинув Джоннi.

-- Невже? -- здивувався я.

-- Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.

Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.

I раптом Джоннi спитав:

-- Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?

-- Хiба?

-- Тепер уже нi, але щойно так робив.

-- Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!

I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.

Долiшня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутнi каштани. Вона була куди веселiша за горiшню бабусю. Крiм того, в неї був собака -- сенбернар Уракс.

Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.

-- Молодець, молодець, Ураксе! -- гукнув я. -- Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.

Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.

Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.

-- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.

-- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.

-- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.

-- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.

-- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?

-- А якими ж словами лаявся боцман?

-- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.

-- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.

Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.

Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.

А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)

Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.

Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.

-- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?

-- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.

-- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.

Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом "З iсторiї Нiмеччини" на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.

Мiй долiшнiй дiдусь мав чорного кучерявого чуба, нiби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Вiн любив грог i був дуже добродушний.

Моя оповiдка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її i вдвох-таки придумали для неї кiнець. Уракс стояв поруч i завзято молов хвостом, нiби й вiн щось тямив у складаннi оповiдок.

Коли ми нарештi впорались, бабуся принесла дiдовi грогу, а менi -тришаровий пудинг.