Євген Гуцало - Голодомор

• Название: Голодомор
• Автор: Євген Гуцало
• Издательство: "Молодь"
• Жанр: Историческая проза
• Год: 1990

Повість „Голодомор” (1990) українського письменника Євгена Гуцало (1937-1995) розповідає про ті трагічні сторінки історії Українського Народу, які в радянські часи приховували навмисно.  Сюжетна проекція трагедії голоду визначила картини 1932-1933 рр. Об'єктивне бачення тогочасної дійсності спонукало письменника відмовитися від однолінійно послідовного нанизування подій. Зображення загальної катастрофічності людського життя будується на руйнівному - заданому “згори” втручанні репресивної машини у долі персонажів. Незважаючи на те, що чимало з них виконують другорядну чи й епізодичну функцію, кожен із них перебуває у ідейно-тематичній залежності з іншими, як і протагоністами.

У пам'яті українських селян назавжди викарбувалися страшні картини голодомору 1933 року, людське життя в ті часи перетворилося на пекло. Досі в селянські сни приходять похмурі тіні померлих, досі болить душа, що звідала нелюдське горе. А в той час, коли вимирало українське село, більшовики заявляли про розквіт соціалістичного будівництва. Саме тоді Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: "Жити стало краще, жити стало веселіше!" Під цей бравурний акомпанемент померлих від голодомору закопували у великих могилах, а траплялося й так, що закопувати було вже нікому.

Ми зобов'язані знати правдиву історію своєї землі - саме про таку історію розповідає повість Євгена Гуцала "Голодомор". 

---

Хто це співає?

Яка це жінка співає таким щасливим голосом?

Ніхто з тих, що зібралися до кандьору, не співає, але ж голос лине й лине — чарівний, сонячний.

Расцветали яблони и груши,

поплыли туманы над рекой...

Выходила на берег Катюша,

на высокий берег, на крутой.

— Та це патефон,— похмуро бубонить Гаркуша, показуючи рукою на дрожки.

Хто допався до кандьору і їсть, давлячись, зовсім не чуючи того патефона, а дехто обертається на дрожки. Справді, на дрожках стоїть патефон — отой прямокутний ящик яскравого червоного кольору, який привіз у поле Матвій Шпитальник.

Выходила, песню заводила

про степного сизого орла,

про того, которого любила,

про того, что верность берегла...

Голова сільради Матвій Шпитальник та голова колгоспу Кіндрат Яремний захоплено поглядають на платівку, що крутиться, і сяють від задоволення. Не зізнаються один одному, та мимоволі думають: чи колгоспники здатні оцінити все те, що їм подаровано отут, просто в полі, після їхньої праці? Мабуть, таки ні, бо лиш миски перед собою бачать, їм кандьор заступив красу співу, красу мистецтва.

Мы красные кавалеристы,

и про нас

былинники речистые

ведут рассказ...

Тітка Юстина простягає миску — і Микола Хащуватий наливає їй черпаком кандьору з казана. Він не дивиться, кому наливає, бо слухає музику і спів. За тіткою Юстиною й інші від груш сунуть до казана, їм також перепадає бурда.

Наш паровоз, вперед лети,

в коммуне остановка...

Ледь ступивши від казана, тітка Юстина опускається на коліна, сідає на землю і, діставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, і сльози течуть по її жовтому обличчю.

На границе тучи ходят хмуро,

край суровый тишиной объят.

У высоких берегов Амура

часовые Родины стоят...

Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвій Шпитальпик від дрожок іде під розквітлі груші, де вечеряють. Проміння призахідного сонця роїться в його пильних некліпливих очах, наче червоні мурахи. На ногах порипують наваксовані чоботи, що віддзеркалюють срібні зайчики.

Матвій Шпитальник зупиняється перед тіткою Юстиною, а вона й не зауважує, бо втупилася в миску.

— Ти колгоспниця? — питає.

Тримаючи миску обома руками, тітка Юстина злякано й нетямковито дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.

— Ти колгоспниця? — повторює.

— Ага, колгоспниця, колгоспниця,— спромагається на слово тітка Юстина.

— А ти сьогодні щось робила на сівбі?

— Ні, не робила.

— Таж тут їдять ті, що робили.

— Хрест святий, не робила.

— А чом це ти, колгоспниця, б не робила?

— Сили нема, нездужаю.

— Робити сили нема, а їсти здужаєш?

— Їм, щоб здужати.

— А чом удома не їси?

— Нема що їсти, навіть мишам нема... Навіть мишей нема.

—Навіть мишей нема? — дивується Матвій Шпитальник.— Ух ти, саботажниця!

Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.

Миска падає на землю, розливається недоїдений кандьор. Тітка Юстина так і завмирає з роззявленим ротом, а Матвій Шпитальник іде до дрожок.

Якесь дитинча навкарачки підступає до розлитого кандьору, нагинається, починає злизувати з трави.

Чужой земли не надо нам ни пяди,

но и своей врагу не отдадим...

Патефон замовкає, і дрожки з голови сільради та головою колгоспу від'їжджають від польового стану, поскрипуючи колесами.

Сонце сідає в багряну хмару.

— О, подивися, прийшов...

— Хто прийшов?

— А хто прийшов?

— Таж Андрій Синиця. Ото стане під вербою — й дивиться. Походить туди-сюди по шляху, стане — й дивиться на наші вікна. Ти б вийшов та щось йому сказав. А можеш і не казати. Вийди надвір із сокирою — він і злякається, більше не ходитиме. Хай до когось іншого йде — й там видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув, і кашкет із козирком на голові, а босий. Чого він ходить під наші вікна, отой Андрій Синиця?

— А ти не знаєш, чого він ходить?

— Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?

— Сьогодні вже не сам... І Грицько Накоренок огинається біля нього.

Марія й собі вшниплюється у шибку, дивиться на шлях. Справді, Андрій Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопці мовби зустрілися знічев'я — та й балакають, але ж так і пасуть очима їхнє обійстя.

— Не знаєш, чого огинаються... До Галі нашої прийшли.

— До Галі? — не вірить мати.— А де ж це Галя?

— О, я повинен знати... В коморі вбирається.

— Куди вбирається?

— А ти вже забула, куди вбираються дівчата? До парубків.

— Мамцю моя! — сплескує руками.— Що ж це коїться?

— А коїться, коїться... О, вже й Галя наша вийшла. Попід вікнами йде Галя в святковому вбранні, а всміхненими очима — вже там, на шляху, де хлопці під вербою.

— Побіжу, побіжу за нею, не пущу. Куди вона? І Марія не так біжить, як тюпає надвір, наздоганяє Галю на шляху.

— Галю, ти куди з хлопцями?

— А в Кожанку.

— Чого в Кожанку? — дивується.— Хлопці, чого це ви надумали з Галею в Кожанку?

— Та на завод,— це Андрій Синиця.

— На завод? Чого на завод?

— Там поїсти можна,— це Грицько Накоренко.

— Що можна поїсти на заводі? Хлопці мовчать, то Галя каже:

— Браги можна поїсти на заводі.

— І ти, Галю, слухаєш хлопців? І ти оце повієшся в Кожанку? Хто вам там дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собі хлопці ідуть, раз їм заманулося, а ти не йди, ти — дівчина, як це ти підеш у чуже село?

— З нами хай не боїться,— це Андрій Синиця.

— Мамо, таж білий день надворі... Через поле — й Кожанка.

— А як білий день, то що?.. Сторожують брагу, хіба ви не знаєте? Хто вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дістанете?

— Та ми знаємо! — це Грицько Накоренко.

— Хлопці, дивіться, я не пускаю Галю, та хто тепер слухає матір? Ні сльози, ні молитви не помагають.

Обертаються — і йдуть, а Марія дивиться вслід, аж поки щезають за тополями на околиці. Вже їх не видно, а вона чомусь бачить — не так очима, як материнською душею я своєю,— їх трьох у полі по дорозі на Кожанку.

А потім цілий день жде — й мучиться: навіщо пустила? Було не пускати. Й де вона бариться, чому досі нема додому? Пора дівоцтва, хіба всидиш у хаті, хіба не захочеш полинути в світ. Ось так і полинула... Там, у Кожанці на цукровому заводі, справді є брага, але хто ж вас пустить до неї. Якби всіх пускали, то й браги не стало б, і завод рознесли б. А то стережуть, що не підступишся.

І вже ввечері — Галя у двір.

Мати хреститься з радості, питає:

— Була в Кожанці?

— Була.

— Наїлася браги?

— Наїлася.

— То чого ж така смутна?

— Ой, мамо, не питайте.

І — в сльози. Такі рясні сльози, що в матері серце крається від болю. Може, хтось її дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.

— Розказуй, як же ти наїлася.

— Ой, краще не розказувати.

— А де хлопці?

— Андрій Синиця пішов додому, а Грицько Накоренок... утопився.

— Де втопився?

— У ямі з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти бачила, що там коїться! Біля заводу всякий народ вештається, і скрізь — варта, ніде не пройдеш. І там, де ями з брагою, повно людей. Уже такі, що й ходити не годні, а поприходили. Хто стоїть, хто сидить. І ми посідали під кущами, бо до браги не підступитися, бо там біля браги теж варта. А потім хтось не витримав — і підсунувся ближче до ями, а потім — ще, сторожі кричать, але ніхто вже їх не слухав. І хлопці кинулись до ями, Андрій і Грицько. А я злякалася, як прикипіла до землі, бо тут усі вже побігли, де ті сторожі й ділися, підім'яли їх. Там хто сам у яму звалювався, а кого спихали, щоб підступитися ближче до браги. Такий крик, такий ґвалт! А тут і Андрій Синиця назад біжить, браги набрав у відро, він придумав таке собі відро полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, їмо — й наїстися не можемо. А як доїли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось і сказав, що він утопився в ямі, й ще хтось утопився. Ми злякалися — й побігли, бо там уже якісь люди бігли від заводу, всі стали розповзатися від ями. А за селом посідали — й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразі, а може, він зараз бігтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тоді ми подалися додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, він не втопився?

— Ти в мене питаєш, дитино...

Стоять обоє, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи не з'явиться Грицько? А коли справді не втопився? Не видно.

— Піду Грицьковій матері скажу за таке горе.

— Не ходіть, мамо!

— Як то не йти?

— Бо, може, він таки не втопився.

— То й скажу, що, може, не втопився в бразі, а живий. Хай мати знає, бо ж однаково побиватиметься.

Туманіючи, йде Марія шляхом, а дочка видивляється й видивляється на околицю, за високі тополі, на яких напнуто синє небо.