Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

• Название: Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
• Автор: Анатолий Костецкий
• Издательство: Веселка
• Жанр: Детская фантастика
• Год: 1984

Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.

---

Зрозумiло, вiн вирiшив поки що вiдкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоцiнним клеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Вiн вiдразу ж послав до шефа електронного горобця-зв'язкiвця з термiновим донесенням про племiнничкiв. Насправдi ж там було зашифровано ось що:

Пане шеф!

Я трохи затримуюсь, бо натрапив на неймовiрне вiдкриття. До вечора його вкраду i привезу вам.

Вишлiть грошей та жуйки.

Суперагент Z-003.

Пiсля цього агент лiг на нерозстелене лiжко, щоб набратися сил перед тим, як вирушити на розшуки клею. Нараз погляд його впав на вiдривний календар, що висiв коло дверей, — i Z-003 радо зойкнув: сьогоднi минув рiвно тиждень вiдтодi, коли вiн мрiяв востаннє. Отже, вiн може знову помрiяти!

Агент iз насолодою заплющив очi, уперся пiдошвами босих нiг у спинку лiжка — i загойдався на м'якеньких крильцятах мрiй…

Спершу вiн помрiяв про те, як можна використати клей. Зрозумiло, нiяких труб, ключок та будинкiв вiн клеїти не збирався. А от склеїти iз багатьох-багатьох бомб одну здоровенну-прездоровенну, а тодi я-ак шарахнути! Ух! Тiльки б курява та попiл вiд усiх непокiрних на свiтi! Кр-расота!

А скiльки прекапосних диверсiй у тих країнах можна вчинити — аж дух забиває! Заливай собi клей, примiром, у верстати, машини, всiляку iншу технiку — от вам i тю-тю! Ррраз — i заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловiсть гине — а з ними й людоньки мруть та мруть собi! Ух!

А ще можна наробити клееметiв — i вперед, на вiйну! Солдатики до землi прилипають, вiдiрватися не можуть, танки клякнуть, лiтаки в повiтря не злiтають! У-у-ух!

А ще можна!..

Та годi переказувати всi отi бридкi й страхiтливi картини, якi малювала розбурхана уява суперагента. Вiн так захопився мрiями, що аж схопився з лiжка та забiгав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

— Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Вiн так розбiгався, що з розгону вдарився головою об вiдчиненi дверi ванної — i впав на пiдлогу. Очi його враз розплющились, вiн озирнувся кругом себе, згадав, де вiн, i знову плюхнувся на лiжко — мрiяти далi.

Тепер вiн уявив себе в кабiнетi свого шефа, та вже не бiля дверей, як ранiше, а в шефовому крiслi, за його столом. А шеф — уже тепер колишнiй! — стояв перед ним виструнчившись i рапортував;

— Пане генерал! Прибув за вказiвками!

Пiсля тих слiв Z-003 вийняв би iз золотої скриньки дорогу сигару, вiдрiзав би срiбним ножичком, поцяцькованим дiамантами, її кiнчик i недбало сiпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобi надається честь пiднести своєму хазяїновi запальничку!..

В агента нервово затiпалися плечi, нiби вiн уже вiдчув солодку вагу еполетiв.

Бам-бам-бам! — долинуло з вулицi.

Агент порахував удари привокзального годинника — i встав: треба братися за дiло.

Роздiл сьомий "ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"

Коли стрiлка годинника на вокзальнiй вежi показала чверть на першу, до станцiї важко пiдкотив столичний експрес. Тричi на тиждень вiн робив тут хвилинну зупинку, з нього скидали мiшки з поштою, й експрес, поволi набираючи швидкiсть, рушав собi далi.

Сьогоднi, окрiм мiшкiв, вiн привiз i пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак рокiв двадцяти п'яти з голубими очима. На юнаковi були теж голубого кольору потертi джинси, старенька ковбойка в сiру клiтинку, пiд якою вигравали тренованi м'язи, а на плечi — темно-синя спортивна сумка.

Прибулець спритно скочив з пiднiжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провiдницi, котра вiдповiла йому чарiвною усмiшкою, i, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко — так звали юнака — з великою насолодою хлюпався в гарячiй ваннi, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом вiн перейшов пiд прохолодний душ i, млiючи пiд його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустрiч з Вiкентiєм Вiкторовичем Семеновим.

…Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостiй, того ранку був вихiдний. Вiн прокинувся лиш о сьомiй i солодко нiжився в лiжку, коли раптом у його квартирi пролунав телефонний дзвiнок. Євдокименко неохоче потягнувся до нiчного столика, на якому поруч iз розкритим томом "Британської енциклопедiї" стояв телефон, i лiниво зняв трубку:

— Слухаю!

— Пробачте, що турбую у вихiдний, — сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, — але тiльки одне запитання: чи любите ви пташок?

От iще манера — починати розмову iз загадок! Нi, Яким Якович, звичайно, любив i поважав свого начальника, любив вiн i пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спiльної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподiваного питання — сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну i спитав:

— Яких пташок, Вiкентiю Вiкторовичу?

— Звичайних. Синичок, наприклад, повзикiв, горобчикiв.

— Зрозумiло, люблю!

— От i чудово! — зрадiла трубка. — А ви часом не хочете поглянути на один дуже рiдкiсний екземпляр горобчика?

— Кого, кого? — перепитав Яким Якович.

— Го-роб-чи-ка! — по складах повторив полковник.

— Та невже й горобцi тепер стали рiдкiсними? — здивувався Євдокименко. — Адже їх усюди повно!

— Ет, — засмiялася трубка, — то горобцi взагалi, звичайнi, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рiдкiсний i, мабуть, єдиний у свiтi.

"Ото ще вигадав! — подумав Яким Якович. — Ну що рiдкiсного може бути в горобця?" Але в трубку сказав:

— Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

— От i добре, — пробасила трубка. — Тодi швиденько вдягайтесь — i до мене! Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з лiжка, нанiс кiлька вправних ударiв невидимому противниковi — для розминки, поприсiдав то на лiвiй, то на правiй нозi й пiдiйшов до вiкна. Так i є: машина полковника вже чекала пiд домом.

Вiн хутко вмився, почистив зуби, надiв джинси й ковбойку, мимохiдь пригладив неслухняний русявий чуб — i вискочив за дверi.

Всю дорогу в машинi вiн думав, що б могло критися за словами полковника, але так нiчого й не придумав…

Перед кабiнетом Вiкентiя Вiкторовича його зустрiв секретар полковника й вiдразу розчинив дверi:

— Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чiтким кроком зайшов у кабiнет i виструнчився:

— Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

— Який там наказ — прохання, — перебив його полковник. Вiн стояв коло вiкна, спиною до Якима Яковича, i щось уважно вивчав на пiдвiконнi. Нарештi вiн обернувся й запитав:

— Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вiкна й побачив на пiдвiконнi невеличку клiтку, в якiй вiдчайдушне стрибав звичайнiсiнький горобiйко, наче хотiв грудьми розбити грати й вирватись на волю.

— Горобець як горобець, — здивувався лейтенант. — На волю пташцi хочеться! — I Яким Якович хотiв був просунути у клiтку палець, та полковник перехопив його руку:

— Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсiм безпечно.

Лейтенант iз подивом глянув на начальника, а той усмiхнувся й мовив:

— Добре вже, не буду вас бiльше iнтригувати. Сiдайте й уважно слухайте…

Виявляється, сьогоднi вранцi нашi радари на кордонi зафiксували дивнi сигнали: якийсь незрозумiлий i незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкiстю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.

У повiтря негайно пiднялися по тривозi три лiтаки-перехоплювачi — i через сiм хвилин доставили на землю у спецiальному контейнерi порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли вiн, вiдкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навiть горобець непомiтно не пролетить!" — i хотiв був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув i впав непритомний…

— Сильний електрошок, — встановив лiкар, оглянувши потерпiлого. — Три днi постiльного режиму.

Пiсля цього заступник начальника застави був обережнiший. Вiн надiв гумовi рукавицi, пересадив небезпечного горобця в невелику клiтку, яку взяв у сина, — i за годину ця клiтка вже стояла на пiдвiконнi в кабiнетi полковника Семенова.

Найкращi фахiвцi з електронiки й кiбернетики швидко встановили, що горобець насправдi є електронним роботом з програмовою поведiнкою. Замiсть нутрощiв йому було вмонтовано мiнiатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди i з якою швидкiстю летiти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, — люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.