Любко Дереш - КУЛЬТ

• Название: КУЛЬТ
• Автор: Любко Дереш
• Жанр: Современная проза

---

Такі от справи.

До речі, світлини «Акт розтління неповнолітньої гр. Кліо Автором. Фото Автора» він так і не знайшов. Цілком імовір но, що фотка була опублікована у попередніх номерах часо пису. Інтерв’ю з місцевими жителями, які бачили інопланетян, Банзай вирішив не читати, а викинув газету до сміття. Запах зими. Думки про дим. Пам’ять про Дарцю, згадки про Солю.

Запах диму, думки про Дарцю, пам’ять про зиму, згадки про Солю. Згадки про Солю.

Соля.

2.

На третьому курсі, відразу після «екватора», він ледь не вчинив найдурнішого поступку в своєму житті. Від цього його врятував лише один кивок голови, якого вона так і не зробила після запитання: «Чи не хотіла б ти одружитися зі мною?» Запитання стосувалося його коханої, Соломії Ляк ливиці.

Соля вчилася разом із ним на одному курсі. Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумілу відразу своїм світоба ченням, потім настало примирення, а потім він посмертно втріскався у неї. А вона, на Юркову думку, у нього. Принайм ні так то виглядало.

Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторон ньо розвинутою дівчиною. Факультативно їй ще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою і просто сукою. Але він, Юрко Банзай (він, Ю р к о Б а н з а й!), із малозрозумілих причин зумів її покохати.

Соля була справжньою красунею, з ідеальними рисами обличчя, тонкою шиєю, довгими ногами й вишуканими ма нерами. Ось, мабуть, те, що й причарувало його так без надійно й залізобетонно міцно.

На ранніх (операбельних) стадіях хвороби його почало захоплювати те, як Соля бачить світ (а пригадаймо того Юрка Банзая, якого нестримно вернуло від її поглядів ще якийсь рік тому!). Потім він почав ловити кайф від її уроків французької. І, звичайно ж, із нею було просто неймовірно трахатися.

Те, що за життєвим покликанням Соля була сукою, він почав зауважувати після її відмови. Вона попросила трохи почекати. Скажімо, до кінця року. Рішення, за всіма пара метрами виважене, однак Банзай не заакцептував його. Він хотів juz i teraz. Тому відмова дещо віддалила його і частково протверезила. Він замислився, чи справді Соля така ідеальна, як то йому видавалося.

Банзай слухав її балачки й постійно кивав. Від її промов ставало сумно, що ось ця дівчина стане його дружиною (на той факт, що дружиною вона може і не стати, Банзай ніколи не звертав уваги). Соля неодноразово повторювала, що Бан зай дуже обмежений. Що його кругозір надто вузький. Що він зануда. Так так, що Юрко Банзай зануда. Він лише мовчки кивав головою.

Соля хотіла переробити його на свій манер. Хотіла зму сити ходити на дискотеки («Ну ти й зануда, Юра, тільки слухаєш ту свою дурнувату музику, ні на які дискотеки не ходиш! Але ж ти й зану да!»). Якось вона сказала, що нена видить «Мертвого півня» через те, що той споганив пісню «Франсуа» Ірини Білик. Банзай стримано втягнув носом повітря і не сказав нічого. Бо, на його думку, за такі слова слід було відразу бити по морді.

Ще вона полюбляла користуватись зворотом «не хочу… але»…

«Не хочу тебе образити, Юра, але у тебе поганий смак».

«Не хочу критикувати твою зовнішність, Юра, але тобі довге волосся ну зовсім не пасує».

«Не хочу тебе задіти, Юра, але той твій Пітер Гемміл - то є музика для дебілів, п о в н и й н е с м а к».

Ось так то. Вона завжди казала «не хочу… але»… і завжди хотіла. Завжди мала на думці його зачепити. І чим більше Банзай бігав за нею, наче цуцик, тим більше вона проника лася бажанням задіти. А Банзай усе бігав і бігав, бо просто не міг без неї. І лише після рятівного відтермінування на «екваторі» він, наче Сава по дорозі в Дамаск, раптово прозрів. Із наближенням літа Соля все більше і більше віддалялась від нього і вилася в’юном коло Доща. Все гаразд, думав він, усе під контролем. Але з під контролю виходило все більше й більше речей.

Закінчилось усе тим, що Соля пішла від нього до найкра щого друга Банзая - Доща Мокоші. Тоді Банзай і вирішив перевірити правдивість теорій подружжя Воссон стосовно мухоморчиків. Втрачати було нічого - він або отримає про світленість, або помре, що за даних обставин було б дуже навіть доречно.

Дякувати Богу, Банзая відкачали, а Дощ щиро посміявся над бідною Соломійкою. Потім він переповідав Юркові, як та плакала у нього на плечі, просила, щоб Дощ її хоча б поцілував, що вона любила лишень його, а не зануду Банзая, а він таки справді зануда, з ним нема про що говорити… що вона його, Доща, дуже дуже кохає, що вона його хоче… Дощ на те все залився буйним сміхом їй прямісінько у фейс.

Трахнути тебе? Нема питань. Але якщо тобі мій найкращий друган Банзай видався занудою, сказав він крізь сміх, то зі мною ти помреш іще до заходу сонця. Від нудьги.

Після повернення з реанімації у нього була остання зди банка з Соломією. Вона коротко сказала, що все між ними - лиш поганий жарт, що вона зустрічалась лише із жалю тощо.

Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась і пішла, не попрощавшись. Виглядала вона так, ніби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку зґвалтувала зграя розгніваних диких псів динґо.

3.

Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник «Віра, Надія, Любов». У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: «Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці». Судячи із заголовку, у статті йшлося про особис тість, не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв’язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту Бан зай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до «Патріота» на дні кошика для сміття.

Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.

Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фіґурою, судячи з усього - святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викри кували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак транспарантові. «МОСКАЛІ, ДО ДОМУ!», писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: «Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка».

Він прислухався до викриків.

- Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! - вигукувала одна з демонстранток з під затінку транспаранта.

- Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ н і к а г д а нє бил і н і к а г д а нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє!

Нікагда!

Банзай зрозумів, що за ті п’ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни.

Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п’ять. А то й усі десять.

Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:

- Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб’йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє… Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна…

Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з’явиться Ґодо.

4.

Він брів жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистоті алей Паші Ангеліни та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського і Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речі виходять з ладу. Це дуже відчувається у Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно, як під мікроскопом.

Речі ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голі пари бігають під тихим місяцем.

Він міркував, чому все старіється тут. Була якась причина, якийсь сторонній чинник, що змушував усе ставати не справним, щось заповнювало вулиці порожнечею, яка у своєму розвитку переходила спершу в холодний відчай, а потім у прихований страх. (Страх: рано чи пізно, його починаєш відчувати у цьому місті. Можливо, це в запахах з лісів та гір або в туманах із річки. З вогких підвалів та порожніх вулиць. Із запаху самотності й відчаю. Ось звідки прийшов, і приходить, і приходитиме страх. Із далеких чужих місць, які у Мідних Буках виявилися надто близькими.) Страх просочувався у Мідні Буки через пори реальності, наче міазми з боліт, де ворушиться мул.

О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.

5.

Знаки, вони почали з’являтися тут і там, у найнесподі ваніших місцях.

У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров’ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п’яничка, як Корій, має таку бібліо теку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок - а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й трапля лися англійською чи німецькою, - то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим - у найкращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.