Любко Дереш - КУЛЬТ

• Название: КУЛЬТ
• Автор: Любко Дереш
• Жанр: Современная проза

---

О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.

5.

Знаки, вони почали з’являтися тут і там, у найнесподі ваніших місцях.

У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров’ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п’яничка, як Корій, має таку бібліо теку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок - а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й трапля лися англійською чи німецькою, - то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим - у найкращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.

Якби Банзай відкрив четверговий випуск «Поступу», у рубриці «КІЛЬКА СЛІВ» він міг би натрапити на повідом лення під таким заголовком: «Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф». У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез’ясованих обста вин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді.

Підозрюють, що вчених полярників накрило сніговою лави ною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експеди торів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з’їджена лише наполовину.

У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголо вим телям. Теля померло на третій день.

Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пуль суючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м’яких безшумних перах.

О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись. І знати, що вони віщують.

Розділ 5

1.

У день, коли Банзай гуляв разом із Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усі зійшлися на думці, що цей день має бути чи не останнім погожим днем осені.

Тоді ж почали вимикати світло - у всіх районах, крім лікарні та міліції, з шостої до дев’ятої вечора.

На третій перерві у коридорі його здибала вона, і темпера тура Банзаєвого тіла, коли він упізнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес.

У затертому джинсовому комбінезоні на шлейках та в білій футболці, ледь усміхнена. З невідомих причин Банзай бачив її чітко й гостро, наче об’ївся священних грибів, бачив її так, наче вона була зліпком з окремих чітких дрібних деталей.

Вона привіталась і спитала, чи не міг би Банзайчик пояснити дещо з циклу Кальвіна, можливо, розказати глибше. Чудово!

Прекрасно! Без проблем, після шостого уроку, відразу, як поїси. Па па!

Поки вони так розмовляли, повз них проплив, немов пароплав «Велика Міссурі», психо холог Діма. Пропли ваючи поруч, він непомітно підморгнув Банзаєві й видав тихеньке «хо хо хо!» у них за спинами. Зовсім того не бажаючи, Банзай почервонів.

Коротше кажучи, Дарця, помахавши йому на прощання пальчиками, пішла геть, а Юрко, здивовано вражено кліпаю чи, заліз у свій кабінет.

2.

Після шостого уроку всі нормальні люди йшли в їдальню.

Банзай сів за крайній стіл, де не було нікого, і почав наминати, а правду кажучи, досить мляво хлебтати прісну юшку. Відір вавши очі від зупи, він побачив, що коло нього вже ставить тарілку й кавальчик хліба Іринка Риба Сонце. «Ти ба», - заскочено подумав Юрко. А він вже гадав, що та нарешті його забуде.

- Прівєт! - сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.

- Привіт, - відповів Банзай. Що він ненавидів у дівчатах, так це те, коли вони кажуть… Зрештою, не буду повторю ватись. Проблеми зі сновидіннями не минались, як він міг сподіватись, а наростали. Дарця зуміла нівелювати ці думки, ба навіть втішити його, а Риба Сонце якраз зрівноважить терези. Іринка явно прагнула нав’язати контакт.

- Йура, а у тебе є які та брати, сестри?

- Та, сестра Морфій, - ляпнув він перше, що спало на думку. - А братів не маю.

Рибина недовірливо наморщила чоло.

«Тяжкий випадок, пане докроте. Може… ампутуємо? Га?

Маленька ампутаційка перед трапезою, для апетиту… Ампу тація ще ж нікому зла не зробила, давайте ампутуємо! Ну будь ла а а аска!»

Але Банзай зжалився над нею, тяжко зітхнув (тим самим кажучи збоченому садистові в голові, що ампутації з технічних причин нинькай не буде) і спитав у відповідь:

- А чим ти цікавишся?

- Ну у у… - Іринка склала губи бантиком. - Та всім цікавлюсь, а ти?

- Ясно, а музику яку слухаєш? - знову не зовсім ввічливо не відповів він.

- Ну у у… «Атпєтиє машеннікі»… може, чюв «Запрєщьон ниє барабаньщікі»? А так - там тіпа Ірину Білик, «Рукі ввєрх»… а ти шо?

Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!

- Ну у у… - завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаю чи на лиці блаженність юродивого. - Для душі - «King Crimson», Пітера Гемміла, а так - там всякі тіпа сестри Байко,

«Льомі Льом», Алсу, «Рукі Ввєрх» там… «Запрішшьонні барабаньшшікі»… ну ти поняла…

Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:

- А це як - тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику?

Патаму шо… тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику…

- Тяжола музика??? - Банзай вдав, ніби він не розуміє. - Да нє, да шо ти! «Льомі Льом» не є тяжолою музикою!

Вони б ще довго сперечалися, що є «тяжолим», а що просто «для душі»… Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т.д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: «ракушками», «мушельками», «ріжками»,

«шпахетті» та простою вермішеллю перший сорт «екстра». Їхня дискусія, а радше сповідь Марка Поло тривала б ще хтозна скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісеніт ність, вселяли в Рибу Сонце нічим не виправдану впевне ність, що вона припала студентику до смаку.

Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.

- Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Малень ких, ше сліпих, таких безпорадних? Іра гидливо підібрала губи.

- Нє, а шо?

- Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на одно думців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса - то цілий маєток… майже. А цуциків щоразу було вісім, дев’ять… бувало, і п’ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках! Іра зачаровано слухала його невигадану історію. - І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш, як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася… І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду… вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше нявчать. І тоді притис каєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся - забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз… а потім вони починають пускати носом бульки… під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! - Банзай екстатично заводив очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.

Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м’яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло.

Риба Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.

Дарця сіла дуже близько до нього, можна сказати, тісно, так, що він чув тепло її руки.

- Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! - загавкала крізь зуби Іринка. Її багряно намальовані губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру від жилавого м’яса у гречці. Дарця не сказала нічого, рівно як і не зрушила з місця. Вона піднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крім очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, і почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.