Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)

• Название: Слiди на плинфi (на украинском языке)
• Автор: Юрий Логвин
• Жанр: Русская классическая проза

---

- Рабам немає сюди шляху-дороги! Раби тут не моляться! А ти, Пiвень, у рабствi в боярина, у рабствi в гречина-попа! Боярин господар твого тiла, а рабський бог служить хитрому Гречину. Я була, була на вiдправi, коли ваш грек припхався на нашi землi! I що вiн вам казав?! Що вiн вам казав - що всi ви раби господа бога! I брав з усiх мзду! З усiх брав! З мисливця - бiлкою, з ратая - мiрою жита, з бортника - медом чи вощиною, з боярина - срiблом! I от ти, виходить, раб рабiв! Бо твiй боярин, вiн i раб бога, i князя, а князь раб бога, а ти їхнiй раб. Раб рабiв i пес смердючий! Пес смердючий, що сам собi ошийок шукає! Ти у Київ збираєшся i думаєш там пiднестись у своєму рабствi до гриднiв?!! Як станеш воєм, то вже ти не раб? Воїн, витязь свою землю, свою хату i рiдню захищає, а вой княжий? Сьогоднi вiн iде з князем проти степовикiв, iде завтра проти суперника княжого у своїй землi! I грабує єдинокровцiв так само, як i клятих степовикiв! Тiльки раб з наказу рiже i грабує однокровного чоловiка! Геть вiд святого мiсця iз своїм рабським смородом! Геть iз ладаном i свiчами! Щоб тебе не обминули нi лихоманка, нi трясовиця, нi громовиця, яi ломовиця! Бодай пiд тобою пали всi твої конi! Нехай здригнеться твоя правиця! Нехай тобi каменем зависне твiй хрест на шиї!!!

Вона замовкла, щоб перевести дух, бо її душила лють. I вона хапала вiдкритим ротом повiтря. Пiт рясно котився з її чола! Вона лiвицею шарпонула за комiр сорочки i роздерла її до пояса. Оголилась її довга шия. А навколо шиї обвилась товста сiра гадюка i голову вниз опустила. Розхитувала невеличкою трикутною голiвкою мiж оголених важких грудей. Чарiвниця, виставивши наготу, рушила на них.

I змiя за її кроками погойдувалась межи важких набряклих грудей.

Чародiйка розтулила вуста, щоб, певно, ще якесь закляття проказати, як малий завищав, як заєць у пазурях рисi, i щосили пожбурнув намистину. I важка кам'яна намистина вдарила у вiдкритого рота чародiйки. Хруснув бiлий зуб, i вона виплюнула його разом iз кров'ю.

Дядько пiдхопив зброю, на другу руку - Пiвника, що був напiвживий вiд хвилювання, i побiг з галявини.

Ступив на потаємну мисливську стежку, якої, певно, i чародiйка не знала.

Малий був ледь живий i все цокотiв зубами. Тому Пiвень вирiшив вранцi пiти до паламаря, щоб вiн молитвою вiдвiв чари вiд хлопця.

Поклав хлопчика в людськiй на кожусi i сам примостився поруч, щоб бути напохватi, якщо яка бiда трапиться, i щоб вранцi пiти до паламаря. Та так заспався, що його збудив Пiвник.

Вiн зразу ж, на одному диханнi, виклав дядьковi.

- Я вже був у бабусi! Вона сказала менi, що на менi нiякого чародiйства немає. Бо та намистина заговорена ще її дiдом. Як вiн на грекiв ходив у Царгород. Греки тодi їх живим вогнем спалили. На ньому все шмаття згорiло, а намистина на мотузi лишилась цiла! Он як! Знаєш, якби ми пiшли туди, я б її знайшов.

- Цур тобiї Пек тобi! Збожеволiв! Та вона нас так заклене, що ми десь у болотi втопнемо!

Пiвник замотав головою:

- Надi мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!

На це дядько нiчого не змiг вiдповiсти небожевi. Звичайно, вони бiльше до того озерця не ходили.

ЗБОРИ

Хоча нiхто з родичiв за Пiвнем, крiм ловчих здiбностей, не визнавав нiяких достойностей, i всi вважали його одрiзаною скибкою, майже iзгоєм, саме на нього поклали всi турботи про збори Пiвника в далеку дорогу. Мати Пiвника в дорогу не опоряджала.

В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.

Та й час косити сiно пiдходить.

I боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та нi хлопам, нi родинi, тим пак княжому гiнцевi не подав нiякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давнiх християн. Та й до всього був три роки в Корсунi в грецьких попинiв чи то як гiсть, чи то як учень, чи то як заложник.

А перед дорогою ще й сам перевiрив, чи готовi до мандрiвки його люди. Навiть вiрному ключнику не повiрив на слово - скрiзь сам зазирнув. А оглядати було що - шiсть возiв пiд важкими дубовими болонками. Здоровенний вiз-короб повен добiрного вугiлля для княжих зброярень. Один вiз навантажили начинням - заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На iнших возах короби з житом, ячменем для коней, вiвсом для кисiля, короби з сочевицею i бобами, дiжка з борошном грубого помолу, глеки конопляної олiї, в'язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступа дерев'янна та ручнi жорна з бiлого зернистого каменю. Були ще торби з лiкарськими травами й барило питного меду.

Управитель слiдом за боярином бiгав i все списував ще раз на берестi гострим бронзовим писалом.

Дядько Пiвень грамоти не знав, але вiн ходив за своїм господарем та його управителем i робив собi карби на чотирьох грушевих цурпалках.

Малому Пiвень наказав стати неподалiк i добре все запам'ятовувати, де що запаковано i скiльки чого.

... Пiсля ретельних i прискiпливих оглядин закликав Пiвня до себе боярин.

Пiвень зняв шапку за дверима i запхав за пояс, щоб не знiмати шапку перед боярином у свiтлицi.

I ступив до свiтлицi простоволосий.

Боярин Судомирович це зрозумiв i невдоволено насупив брови.

Вiн не пiдiймав очей вiд списаних аркушiв берести i говорив поволi, часто перепиняючись:

- Ти, Пiвню, поки що єдина напiввiльна людина. I тому будеш старший. Ти вiдповiдатимеш за все. I за моїх коней, i за начиння, i за робiтникiв-бранцiв. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, i над мiру не буде в тебе втрати нi в конях, нi в людях, скину зразу з тебе двi гривни срiбла. Бо якщо трапиться велика втрата, менi ще двi гривни будеш винен.

Дядьковi зайшлося серце - вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, i отак без страху й сорому серед бiлого дня заганяє туди християнина. Пiвень мовчав.

- Можеш вiдмовитись. Тодi старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовицi вiдробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.

Лють вибухла напругою в скронях Пiвневi.

I раптом спалахнуло в його головi - чарiвницю малий вжучив намистиною з переляку, тобто дав їй здачi, коли вона його перелякала. "Треба згодитись! А коли й щось трапиться, то вiн втече - у Києвi не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. Ой, зламаю твою пастку, боярине!" - засмiявся подумки, просто розреготався Пiвень.

Серед боярського двору пiвколом, налазячи один на другий, поставили кiнськi упряжi.

Перед самою дорогою боярський ключник принiс дядьковi здорового червоного пiвня у клiтцi. Це був найбiльш задерикуватий пiвень. Бився i з птахами, i з собаками, i з худобою повсякчас, а спiвав тихо i хрипко.

Але в подорожi їм i такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрiвцi.

А сам дядько Пiвень взяв у дорогу великого кудлатого, полової мастi собаку на iм'я Реп'ях. Його нiхто не жалував на конюшнi - бо i видом був незугарний - одне вухо висить, друге стирчить, хвiст кудлатий, бубликом завернутий. Реп'яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.

Але дядько Пiвень так захопився цим незугарним здоровим псом i принадив його до себе, що за якийсь час вже нiхто не мiг ним, крiм дядька Пiвня, керувати.

Зараз дядько Пiвень надяг собацi широку обручку з гострими шипами назовнi - захист i проти чужих псiв, i проти татей i вовкiв.

Надяг обручку i сказав собацi:

- Пiдемо до Києва.

I вже пес вiд нього нiкуди не вiдступав.

Тi, хто був пiший i мав у дорозi сидiти на боярськiм возi, в садибi стояли бiля возiв.

А дядько Пiвень та ще один старий холоп боярина на iм'я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на iм'я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Вони були при повнiй зброї. Талець i Будий з довгими рогатинами, луками i великими ножами при поясi. I до того ж, кожен iз подорожнiх мав свою сокиру.

Найкраще упоряджений був дядько Пiвень. Рогатина, сокира, лук, стрiли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський нiж, придатний для всякої роботи, погойдувався на поясi.

Нарештi настав час рушати.

Паламар, що був замiсть попа, вийшов iз рiзьбленим дерев'яним хрестом i благословив усiх вiдбуваючих.

Тодi дядько Пiвень дзвiнко i сильно хльоснув батогом.

Рипнули колеса возiв.

I валка почала виповзати iз боярської садиби.

Тупотiли копита на суглинистому шляху.

Боярська челядь, холопи i дворовi люди - всi проводили робiтникiв.

Найдовше за валкою йшли жiнки полонених Ляха та Нiмця.

Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранцiв на роботу до Києва.

- Хiба ти сам добре не знаєш, що Лях i Нiмець найгiршi мої холопи? А хлiб жеруть добре! Нехай iдуть i роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик пiклуватиметься. Чи ти вважаєш, що я найкращих дiлателiв маю надсилати великому князю, а тут нехай усе занепадає?!

Та ключник-управитель мав одну пiльгу серед усiх iнших челядникiв часом говорити хазяїну щиру правду.

- Я боюся, що вони втечуть.

- Якщо десь вони загубляться в нетях, тодi в мене в сiтях лишається Пiвень. А його я не вiддам i за кiлькох холопiв. Ти знаєш, що вiн зо мною угоду скрiпив? Тепер вiн за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть жiнки їхнi iз синами-первiстками в мене в рабствi лишаються! Пiдростуть будуть менi робичами.