Андрiй Чайковський - Сагайдачний

• Название: Сагайдачний
• Автор: Андрiй Чайковський
• Жанр: Классическая проза

---

Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi. З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних. Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Києвом. Туди вiн розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.

З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з пошаною в руку.

В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другої кiмнати виглядали непричесанi ще голiвки численної дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сiм'я Плескача була письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла не цурались.

Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли i як говорити.

- Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема вiдповiдної одежi, то я вам визичу.

- У нас є своя одежа в скриньцi.

- Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож iдiть собi до отсеї кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам на замок буде пора.

Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб їм послужив.

Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої синi капоти i причепурились.

Плескач оглянув їх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам їх поведе.

- Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.

Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило. Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода було такий далекий свiт їхати. Але вороття вже не було, i треба було йти. От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:

- Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.

Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.

З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.

Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу i чую".

Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий, почувши, з чим тi люде приїхали, дививсь на них ласкавiше.

Услiд за ними закликав Плескач:

- А заходьте до мене обiдати.

На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук перевiв їх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Вiн повiв їх сходами на поверх.

Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю приказав князь впустити їх.

Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.

Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всi науки Плескача, гукнув:

- Слава Йсусу Христу!

- Слава вовiки! - вiдповiв князь i простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкає в золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.

Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.

- Не треба, - каже князь. - Навколiшки стається лише перед Богом, а я грiшний чоловiк, як би i ви, - вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого дiдуся… Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було… Скiлькi вашому дiдусевi лiт?

- Перейшла сотка, прошу вашої княжої милостi, я його внук, а то - правнук.

- А цей другий, то не твiй син?

- Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми, кульчичане, вiд татарви вiдбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.

- Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, - чи ти при тiй справi був?

- Як же би ми самого дiдуся пустили?

Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це подобалося i вiн був вдоволений

- Ви гарнi люде i подобаєтеся менi.

Тi слова осмiлили Степана, i вiн став оповiдати про їхню пригоду в дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповiв, як Петро ватажковi сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.

- То ти, синку, такий проворний? - князь погладив його по лицi, пiдвiв голову вгору i дивився йому в очi. Петро дивився своїми синiми, мов незабудьки, очима в княже лице. - Розумнi в тебе очi, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, - князь плеснув у долонi, i зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга. - Оцих хлопцiв заведи до ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?

- У цехмiстра Плескача.

- Гарно. Коли вiд'їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для твого дiдуся i для церковної школи в Самборi.

Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна i поцiлували одежу.

Слуга повiв їх до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою особою в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу й друкарню в Острозi i дав їй початок до дальшого розвитку, уходив помiж тодiшнiми українцями за великого чоловiка i вченого. Заживав у всiх великої поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий учений кружок, де згуртував найкращi українськi сили. Кружок той видав при помочi княжої друкарнi багато книжок.

Як княжий слуга привiв до нього тепер хлопцiв i заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймається. Вiн став випитувати про все Степана Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не йшли добре вiдповiдi наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким педагогом i потрафив з них видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре, ректор похвалив їх i зараз послав їх з дияконом у бурсу.

Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила молодь, вiддана його опiцi.

Бурса - то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такої одної повiв їх диякон.