Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

• Название: Ексгумація міста
• Автор: Світлана Поваляєва
• Издательство: Кальварія
• Жанр: Современная проза
• Год: 2003
• ISBN: 966-663-082-6

«Ексгумація міста» - це розповідь про рідне для Поваляєвої місто Київ, як світ, який паплюжиться і нівечиться недолугим варіантом Великої Цивілізації. Головна героїня поступово щезає, замовкає тоді, коли місто перестає бути для неї реальністю.

---

Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, - трохи запізно, - що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.

Якщо з цього боку оцінювати проблему, то добре, що пальців тепер лишилося тільки п’ять.

Гапагавор ковтнув розчин і постукав в стіну сусіди-сновиди.

За мить сусіда-сновида представ перед очі Гапагавора у перпендикулярному відносно балконного бортика вигляді. Ще за мить він переступив через край балкона до кімнати, обійшов її (але не так, як всі люди, а по стіні - через стелю - до протилежної стіни), і зупинився там, звідки почав.

Себто на чорнильній плямі на паркетині. Очі його, як і належить, весь час були заплющені, а посмішка - ідіотська.

- Тобі личать червоні лінзи, - зазначив Гапагавор.

- Як ти побачив?! - Здивувався сновида.

- Ти через них такий щасливий, що це написано у тебе на повіках.

- А тобі пасує синя краватка, - хитро посміхнувся сновида, і додав раніше, ніж Гапагавор встиг запитати, - вона - на твоєму серці. Ти - майстер. Ти готовий все віддати заради творіння, і саме творіння (заради нього ж) також. Бо вони живуть…

- Не треба… В моєму серці живуть декілька речей, які я дуже люблю, але вони створені не мною…

Люблю настільки, що можу навіть розлучитися з ними… Відмовитися від - хе-хе! - так би мовити, фактичного володіння… Бо моя власність - це моя любов… А до своїх витворів я байдужію, щойно їх завершено, ти ж знаєш…

- Мені сьогодні довелося пережити щось подібне! Я оце слухав таку касету… Це була така му86 зика… Така… Одне слово, довелося викинути плеєр щойно касета скінчилася!

- Послухай-но платівку. Це запис моєї останньої роботи.

- Ти завжди вмикаєш програвач, коли щось вирізьблюєш?

- Ні, лише коли відчуваю справжнє натхнення…

Ось. Слухай… … А-а-а-а! О-о-о-о! Трохи швидш-ше… ні, о Бож-же!- по-віль-ніш-ше… в такт… стривай… Ні, я не можу більше!!!

- То давай, ну ж-бо!..

- Я з тобою…

- Давай! Ти встигнеш ще раз!… і ще… … і ще… і ще раз!.. Ай-йяй-яй! Ш-ш-ш! Щщщщщщщщ…

- Це що, хтось трахається?

- Еге ж, у метро.

- У метро?! У відстійнику?

- Поки що ні. Вони туди доїдуть, як скінчать.

- Це надовго?

- Та ні. За годину вони вже виїдуть на кінцеву з іншого боку. - І весь час лише стогони та зойки?

- Не знаю, сам іще не слухав.

- Ну, гаразд… Хоч би коментували, чи що…

- А ти сам, коли б опинився на їхньому місці, коментував би?

- А вона гарненька?

- Приваблива… Така, знаєш… пікантна штучка… з тих, що на перший погляд видаються «неземними створіннями», які вдають, що «навіть і не пісяють»…

Те іще блядво…

- А він?

- Приємний зовні. Os umerosgue deo sіmіlіs…

«Творчий збоченець», але безпечний. Бездоганна інтуїція: об’єкт зазіхання обирає завжди просто в яблучко. - Гапагавор зиркнув на сновиду, і з його очей посипалися на вилогу та манжети іронічні бісики. - То що, коментував би?

- Навряд чи.

- Отож-бо й воно!

Такої судоми Еля ще ніколи не відчувала: в ній наче величезний птах бився…Gentle Gіant… Це змусило її скінчити ще раз, і ледь не знепритомніти. В цю мить потяг зупинився, і світло у вагоні згасло.

Вони водночас оговталися. Еля автоматично матюкнулася: дуже весело розшукувати навпомацки в повній темряві свій одяг! Він засміявся і потягнув Елю до себе.

- Йди сюди, я хочу тебе ще.

- Я хочу курити. І хочу знайти свій одяг. І ще мені хотілося б знати, куди ми заїхали, і як тепер вибиратимемося звідси.

Він, не випускаючи Елю, потягнувся, пошарудів рукою по підлозі. Намацав плащ. Знайшов кишеню.

Цигарки. Запальничку. Підпалив цигарку і простягнув її Елі - просто до рота. Еля затягнулася. Він - після Елі. Еля перехопила цигарку. Затягнулася смачно і глибоко.

- Слухай, тут, напевне, не можна курити.

- Напевно. - Прошепотів він у саме еліне вушко, пестячи її пипки.

- О-о-о-о, ну ні…

- Та-а-а-ак…

- Паф-ф-ф-ні-і… - Еля випустила дим.

- Так-тааак-ки-цю-ню… бо-я-хо-чу…

Гапагавор зі сновидою прирекли вже пляшку синього коньяку (на честь синьої краватки), і докінчували пляшку червоного коньяку (на честь маловідомого серед північних урбанізаторів свята Кундаліні). Гапагавор мружився, курив скручений з пергаменту величезний джойнт і повільно випускав з рота й ніздрів попелясто-зелених димових почвар.

Сновида чемно, але щиро сміявся з пісеньки, яку мимрив Гапагавор, акомпануючи стогонам та зойкам на платівці:

Я був зе-ле-ним, коли Червону Троянду зустрів
Я так закохався, що взяв та і з’їв
Чер-во-ну Тройя-я-а-анду!
Я гадав, що я-перший!

Невдовзі у мене живіт заболів
І лікар веселий мене сповістив,
Що в шлунку моєму живе гробачок
І купа трояндових колючок
Тройя-я-а-андо, невже я - не перший?!

Першим був гробачок
Він не їв колючок
Він прогриз серединку
В пелюстках Тройя-я-а-анди-ха-ха-ха!

- Ха-ха-ха! Що це за гуркіт і чоловічі голоси, Гапагаворе? Ха-ха-ха! Тройя-я-а…

- … а-а-нда… Це? Мабуть, працівники метрополітену… Будьмо?

- Будьмо!

Вони цокнулися і випили. Осушили колби до дна!

Різке світло ліхтарика вдарило Елі просто в очі.

Повз мозок майнула парочка котів, що з вереском пирскають в різні боки від струменю холодної води з відра горішньої сусідки.

Чоловіків було двоє. У спецодязі та з шахтарськими ліхтариками…

Сновида вже очманів від диму Гапагаворової цигарки. Кольорова коньячна отрута струменіла з його вух.

- Ти не пригостиш мене такою цигаркою?

- Залюбки, друже! Тримай… - Гапагавор підхопив пінцетом підпалену проскурку сухого спирту і підніс до цигарки блакитне полум’я. - Bono anіmo sum! А ти, здається, аж пашієш pudore adductus?

- Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…

- У тебе на спині нічого не написано? - Розреготався Гапагавор.

- Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.

Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…

- Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…

- Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.

- Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?

- Слухай, ти просто якийсь садист, друже!

- Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…

Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері - й до вагону вдерся натовп.

Протягом кількох зупинок Еля перебувала в ступорі, анічогісінько не бачила, не відчувала, не розуміла, не пам’ятала. В голові лише глухо, ніби зі слухавок плеєра, що валяється досить далеко від неї, крутилася якась ідіотська пісенька про якусь ідіотську троянду. А може, це було радіо, бо пісенька змішувалася з дивними перешкодами, схожими на чиїсь: бурмотіння, сміх, кахикання, і дзеленчання якихось скляних предметів.

А перед очима блимали - теж з перешкодами - якісь ідіотські мультики: кольорові плями, бите шкло, двоє якихось божевільних, ніби-то пластилінових, чоловічків з флейтами. І з дірочок їхніх флейт валив густий кольоровий дим…

«Станція Майдан Снозалежності. Обережно, Doors зачиняються. Thіs іs the end. Наступна станція - Гапагаворська. Шановні громадяни пасажири, коли виходите з вагону, не залишайте своєї сечі…» - прошепотів Елі на вухо надтріснутий голос потойбіччя. І Еля раптом включилася, і відчула, що її випадкового незнайомця за спиною немає. І що їй щось заважає в рукаві курточки…