Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

• Название: Ексгумація міста
• Автор: Світлана Поваляєва
• Издательство: Кальварія
• Жанр: Современная проза
• Год: 2003
• ISBN: 966-663-082-6

«Ексгумація міста» - це розповідь про рідне для Поваляєвої місто Київ, як світ, який паплюжиться і нівечиться недолугим варіантом Великої Цивілізації. Головна героїня поступово щезає, замовкає тоді, коли місто перестає бути для неї реальністю.

---

Все небезпечне і «нестандартне» (тоді ще не санкціонували вислів «нестандартне мислення»), що лише могло - включно зі смертю Володимира Висоцького підчас вісімдесятої олімпіади у Москві та (так, між іншим) святом 1500-ліття Київської Русі у тому ж таки вісімдесятому - пройшло тихо і безболісно повз рослинне Еліне існування, не лишивши жодного сліду, крім згадки про сімейний пікнік з шашликами на косі Спартак й «Американських гірок» на Гідропарку. Під час вирування цими цензурноприйнятними недоїдками Великої американської мрії бабусі зробилося зле з серцем, дідусеві просто погано, татові - нудотно від випитого, а дебільна собачка, претензійно названа мамою на честь німої героїні якогось санкціонованого американського кіна Менді - опецькуватий, на жаль аж ніяк не німий, напівпінчер - насцяла парадно вбраній мамі просто на коліна - крізь нейлонову смугасту сукню (пошиту за підпільними стандартами знайомою швачкою). Еля росла щасливою дитиною - тоді всі радянські діти росли щасливими, схожими на чисті нові унітази…

МЕНІ АБСОЛЮТНО ПОФІГ: Багато чого з того, від чого верне багатьох (переважну більшість) інших: коли на підлозі ванної валяються брудні шкарпетки… коли на стільцях навалений абияк одяг… «капронові джунглі кохання»… стан, в якому мені повертають мої книжки… що думає про мене переважна більшість оточуючих… чого від мене чекають… на кого я схожа у непрасованій чоловічій со рочці, подертих джинсах і брудних кедах в оточен ні охайних дєвачок… на кого я схожа у вечірній сукні на своєму робочому місці… графіті на стінах ель-бару - все абияк покреслене дурнуватими, але в цілому (майже елегія) милими… алевціломумилими… Еля любить ель Еля люби - тель Елялюбитель Еля люб іt Elle Elіa lub іt el Еля любить Ліку Ліка любить l Еllегія літер / гея / Еля / гелю / елю / Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто і двадцять сім - на осінній тролебус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею і кавуном… Персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе біля автобусної зупинки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду…

«Така вже я є» - не про мене, на щастя, накреслив незабутній маніяк на своєму споді…

- Двадцять сім по дванадцятій. - Почула Ліка за собою чиюсь відповідь на чиєсь запитання про час. Й одразу відчула як швидко вона віддаляється від цієї названої вголос часової віхи (що ніби вбитий у простір кілок) у своє майбутнє, де кожний крок стає теперішнім - ніби наступає на лінії між квадратними плитами з бетону, якими любили мостити у провінційних парках площі перед сте106 лами (фалотеллами, стелофалами, Фалоїдами Фекаложерів…) Невідомим Героям. «Збігло усього лише чверть години,» - подумки здивувалася Ліка, бо її завжди дивувала й інтригувала невідповідність визначеної людьми міри часу внутрішнім відчуттям плину подій. Ясна річ, без годинників урбанізована частина людства вмить (скільки це за загальноухваленим підрахунком часу? Га?) крейзанулася б. «Лишилися б самі негри й банде рівці боротись і гинути за вільну Нігерію», як накреслив на споді братньої могили юних літераторів інший маніяк - прекрасний і теж юний… втім, вже, напевне, не такий і юний… ось іще одне недбаль ство розрахунку, ще одне непорозуміння з кресленням часу. А тим часом і площу з Українським кентавром вже покрито ходою, що несе замислене тіло звичним, як дихання, шляхом… І сиротливий надгробок церковнослужителя, викинутий під ноги перехожим просто на асфальт і наївно обкладений потворними могильними квітами - так обтинають яму штахетниками або мотузкою з червоними клаптиками ганчір’я, аби туди хтось не зверзся, - лишився у просторі минулого. Просторі минулого, крізь який, утім можна пройти назад, а назавтра знову його проминути, перетнути під будь-яким кутом…

- «А якщо це все стобаксові купюри?» - думала Ліка про свою пачку, перечікуючи червоне світло на розі княжої вулиці - довжелезної, як старість; але в цьому місці вона була прекрасною, і годі було думати про поганий кінець, який, зрештою, має все прекрасне, бодай тому, що не вміє уникнути цього кінця, - отже, княжої вулиці та БЖ: «І тут же ніде нема кантора». Ліка майже ступила на дорогу перед загальмованою ауді разом з іншими пішоходами, як раптом згадала, що «обмін валют» вона щойно пройшла. Вона забрала занесену ногу з «зони зеленого часу» назад на хідник, але тут згадала, що вона ж не витягатиме ту пачку на людях! Варто її перекласти до наплечника десь наодинці і розміняти лише одну купюру, хай і сто баксів (цікаво, чому Ліка була переконана, що то саме бакси? Пояснення - і досить прості, - зрештою, можна знайти будь-чому, тільки не жіночій переконаності…), - і Ліка кинула ся наздоганяти інших пішоходів, які вже наближали ся до «фарватеру» (а найгарячковіші - наче коні на бігах - вже уповільнювалися біля протилежного світлофора). Так, в одну ріку не можна ступити двічі, але жигуль-рогуль, який не збирався нікого пропускати, використовуючи своє законне право на поворот, чомусь Ліку не збив, і вона благополучно дісталася рідного, мов ліжко дитинства, гастроному.

На якусь мить (наносекунду?) Лікою тіпнуло щось, ніби клацнув слайд у проекторі, але вона одразу ж втратила відчуття машини, що наближається.

Щось схоже відбувається при надшвидкісному проходженні одного умовного матеріального тіла крізь інше, коли «тканина реальності», себто матерія, не встигає деформуватися, і по контакті не лишається жодних слідів… Ліка погано знала фізику, точніше - тепер вже, коли по закінченні школи минуло більше десятиліття, - не знала зовсім…

Вона пройшла звичну брамку, де зустрічна дівчина, яка з нетутешньою млявістю пропливла повз у бік вулиці, вмить електрично блимнула спогадом десь в окрайці Лікіного мозку. КАБІНКА ЖІНОЧОЇ ВБИРАЛЬНІ, ЩО ПОРУЧ З Червоним залом у Дімі Кіна! Авжеж! Зачіска «клубний пост-панк», зародки пірсінгу, для синтетики трохи застара - не менш двадцяти п’яти на вигляд… така ж нетутешня млявість - так жевріють з сухим потріскуванням зіпсовані електричні дроти, небезпечно вирвані зі стіни старі розетки…

Тепер - згадавши на кого схожа щойна дівчина, - Ліка могла вже спокійно згадувати все те, що оточувало випадкове коротке знайомство, хоча…

Спогади - розмірені в такт ході - були про черговий кінофест «Молодість» - нестаріюче свято сталічних снобів, - а з цих щорічних осінніх кінотижнів важко було пригадати багато. Все вимивалося коньяком і викурювалося різносортними димами (а іноді і випалювалося чимось потужнішим, лишаючи на згадку загрубілу біля місця проколу діляночку вени).

Тоді Ліка саме сиділа у горішньому барі, отетеріла від гомону, голоду й диму, і заливала коньяком (ну, це, правда, голосно сказано, бо п’ятдесятьма грамами особливо нічого не заллєш!) дві свої щой ні невдачі на теренах порозуміння з Метрами. Хви лин п’ятнадцять тому вона дуже невдало підко тилася зі своїм вбогим мікрокасетником (і ще убогішим знанням англійської) до так-би-мовити-Брили європейського кінематографа Сайо Лестрінга, який взагалі-то просто не міг їй відмовити в коротенькій розмові, але байдужо і навідріз відмовив одним порухом мальовничої сивої голови у розумінні таких супутніх дрібниць, як погане знання англійської, коньячний перегар, втручання в трапезу й цілковиту розгубленість, що поступово - просто на очах - переростала в ступор. Режисер з погано виконаною терплячістю намагався зрозуміти третє безглузде запитання, яке стосувалося культової короткометражки «Зала чекань», і, якби на допомогу люб’язно не прийшла його чарівна супутниця (неймовірно чарівна!), невідомо, яким було би остаточне фіаско Ліки.

Одразу після нездалого інрев’ю, Ліка ще незграбніше підкотилася до Патріарха, який цього року потрапивши до складу журі, індиферентно цмулив каву за два столики від Лестрінга…

Однак, ці обломи не надто розстроїли Ліку: крихітна рибка сорому хвилини дві теліпалася десь в ділянці шлунку, а потім (мабуть, перетравлена надлишками нереалізованого шлункового соку) вгамувалася. Перехиливши чарочку, Ліка раптом почала вигадувати сценарій - а в її розумінні «вигадувати сценарій» означало ніби одразу диви тися вже готовий фільм у real tіme) короткометражного фільму про саму «Молодість» саме у день показу програми короткого метру. Отже, це мало приблизно такий вигляд:

ШКІЦ СЦЕНАРІЮ:

Камера хаотично рухається - зараз практику ють такі модні зйомки на МТV, у музичних кліпах, навіть вітчизняних «просунутих» музичних програмах. Те саме складає головну фічу Пола Макгілана у трилогії за оповіданнями Ірвіна Уелша «Asіd House» (Кислотний Дім), Дені Бойла у «Traіnspottіng» (На голці), Гая Рітчі у «Lock Stock amp; Two Smokіng Barrels» (Карти, Гроші, Два Стволи)… одним словом - круто! Камера метається у замкненому просторі, вихоплюючи з диму, гамору й музики гротескні мармизи то геніяльних нікому не відомих (і від того завжди п’яних) режисерів, то юрму гібридної растамансько-синтетично-золотої молоді у величезній черзі до шинквасу. Проходить столиками, за кожним з яких - своя специфічна тусівка. Крізь весь цей гамір піт і дим так і тхне снобізмом, святом, осінню, коньяком, кіном… Серед живоплоту ніг тусується модна кінематографічна такса з акредитаційною карткою на шиї і дуже щасливим виразом на морді. Камера фіксується на одному столикові, до якого приліпилося чоловік дванадцять: тут можна впізнати і Депутятіна з «Всяк Випадка», і кількох відомих молодих журналістів, і останнього українського романтика в кінематографі Тараса Томенка, і майже культових представників олдової наркокультури, і, звісно Ліку. Картинка схожа на сучасний комп’ютерний мультик з «пластиліновим» ефектом. Столик засраний капітально. Судячи з усього, компанія зависає тут ледь не зранку, періодично намагаючись підірватися на якийсь перегляд. З уривків розмов, які тонуть в загальному звуковому вариві, зрозуміло, що на жоден перегляд ще ніхто не спромігся. Колом ходить програмка і каталог фестивалю. Повз столик поважно, мов теплохід «Глушко», пропливає Головний Церемонімейстер Ааппчі - саме з таким виразом на обличчі, ніби осьось апчихне крізь приклеєну посмішку. За сто ли ком серед інших сидить істерична дєвочка Люся - вже наллята в дим, - вона катує Депутятіна деталь ною розповіддю про свої пошуки роботи. Двоє дов колакіношних богемців манірно поглинають з глечика плов власного приготування і заливають його го ріл кою з пластикової пляшки. Ліка дивиться на нас тінний годинник: «Піпл! До показу в Червоному залі двадцять хвилин.», «Треба зайняти місця,» - каже Майк. Ніхто навіть не ворушиться в цьому напрямку. До бару вливається народ з Синього залу, де щойно скінчилася програма студентських короткометражок. Вони потирають відлежані на підлозі спини, затерплішиї, відсиджені сідниці, сміються, кричать, скидують ся грошима… «Давайте якісь хоботи - я займу місця», -каже Майк. Всі присутні за столиком починають стягувати з себе сведри, шукати пара солі, хтось дає каталог «Молодості», хтось - поліетиленовий пакет, Люся незграбно стягує з себе бюстгальтер і довго не може витягти його з-під блузки, декого це приколює, і вони також починають зтягувати з себе нижню білизну, один з журналістів простягує Майкові упаковочку з презервативами… Майк з повним оберемком цього мотлоху проштовхується до виходу. За ним йде і Депутятін.