Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

• Название: Ексгумація міста
• Автор: Світлана Поваляєва
• Издательство: Кальварія
• Жанр: Современная проза
• Год: 2003
• ISBN: 966-663-082-6

«Ексгумація міста» - це розповідь про рідне для Поваляєвої місто Київ, як світ, який паплюжиться і нівечиться недолугим варіантом Великої Цивілізації. Головна героїня поступово щезає, замовкає тоді, коли місто перестає бути для неї реальністю.

---

більше, ніж у шістнадцятиповерховому будинку) і, відповідно, розум - це є світло, то в якій липкій темряві доводиться жити! Клей. Один клаць - і тіло, позбавлене розуму, розгублено зупиняється перед фактом: воно нічого не пам’ятає! Руки не пам’ятають рельєфу, тепла і фактури! І це найстрашніше: виявляється, всі поняття, спогади і досвід кохання були лише відштампованими зі слів і думок формами, які фальшиво і підступно носили наліпки «відчуття». А тіло не може пригадати ані смаку, ані запаху, ані абрису, ані топографії «особливих прикмет»! Натомість воно цілком здатне віднайти в темному коридорі шлях до кімнати, зачинити двері, навіть приготувати каву і навіть вмоститися на підвіконні. І, виявляється, для того, щоби затягнутися димом і випустити його в нічне небо, мозок теж не потрібний. Але ж як він, мозок, потрапив до мого ліжка?! Пристойне (часто риторично-регулярне) запитання стосовно гарного хлопчика, але ж не… Як він, мозок, примудрився стати третім, а зрештою, взагалі виштовхнути мене на підлогу, посісти (чи полягти, чи постати?) на моє місце, підмінити мене собою? Може я - чоловік? Ні, тіло напевне знає, що воно жінка. От, блін, яка халепа! Але ж Лійке теж знає, що вона жінка, а вона - кастрат. Ні, її звати Жанна (для журналістів), а потаємного її імені не знає ніхто. Та й ім’я тут ні до чого, бо ж у Верони тепер і в паспорті жіноче ім’я, і в трусах - піхва, а вона - чоловік. Ні, не чоловік. І не жінка. Мутант.

«Темне, грізне, підсвідоме волохате ВОНО». Попри майже стільки годин електроепіляції, скільки днів у році. І тіло Лійке, понівечене і покинуте, випромінює власну пам’ять - пам’ять щастя іншого тіла. А моє, струнке і ніжне, якому так заздрила Верона, - не пам’ятає нічого і нічого не випромінює, а несе довкола себе лише запах води і колір прірви. Навислий над безоднею острівець. Над безоднею, куди головою вниз летить водоспад. Безконечність смертельного стрибка, що завмерла в часі. У миті. І навіть якщо Верона витончить голосові зв’язки і роздлубає молотком морфологічні особливості лобної кістки та нижньої щелепи, вона не припинить розсіювати довкола себе могильний попіл безстатевості. І навіть якщо в живому склепі Лійке проколупати дірку, вона не зможе випромінювати через цей додатковий отвір ще більше позастатевої жіночности. БО БІльше не БУває… А я?.. Воно…

Порожнє слово. В ньому немає ні почуттів, ні емоцій.

Для Лійке (і для Верони, і для Олега, і для Крісті, і… і… і…) воно було колись найлютішою образою. І зараз - для інших. А для Лійке… Цей надгробок ніколи не ляже на її порожню могилу. Я думаю, коли вона помре, вона опиниться на якійсь невідомій зірці далеко за межами Сонячної системи. Або верхи на астероїді чи на ко меті - це на неї схоже - така ж самотня, як і тут, на Землі. Серед людей. Кожен з яких (принаймні кожні 9 999 землян) являють собою взірець упевненості у своїй статевій приналежності.

Уяви, Лійке, якби всім цим мутантам водночас вимкнути мізки! Чи кожне тіло знало б, було би переконане в тому, чи жінка воно чи чоловік? Але ж - перед умінням кохати і дарувати статева приналежність - ніщо.

Хто б наважився поцілувати Лійке? Тепер зрозуміло, чому я можу - мій розумненький мозок корчить із себе пофігіста, а тіло - вода, що падає в прір ву (подвійне не-відчуття, що не має дна). Чи це минеться? Апатія - заразна хвороба.

Можливо тому мені тепер здається, що андрогін - це не двостатева, і навіть не безстатева, - ПОЗАСТАТЕВА істота. «НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!»

P. S. Мало хто здогадується, що світло (перманентне, незбагненне, підступне, штучне, ЧУЖЕ) вимкнути неможливо… Приємної подорожі замкненим колом! Туристична фірма «Фурункул».

Перверзії Білого Андрогіна… Ліка починає відчувати затерплу шию…

- Ох, дівчинко! Кілька років тому у тебе, з таким твоїм світосприйняттям, не було би жодного шансу на виживання, якби ми, не дай боже, зустрілися…

Ще два-три роки тому ми щовечора виходили на БЖ гіпі виховувати… не знаю, навіщо я розповів це тобі… А фінічки я ношу з якогось ніби почуття провини, чи що… Дмухнути б зараз… трава все на вертеп перетворює… весело…

- Людина сама все на вертеп перетворює. Future Іn The Past…

Ліка прокидається…

Ліко… сестра… і паскудить мої книжки, газети, журнали…

Звідки цей голос? Ліко, Ліко…

Дівчинко, що з тобою? Ти ще вчора була молодою!… Ліко, дівчинко, що з тобою? Ти ж ще вчора жила…

Ліка отямилася в незручній позі: спливло вже кілька годин, і пляшку від пива давно підмів якийсь мисливець-склотарник… В голові гуділо від пива й спання на сонці в незручній позі: здавалося, спина прийняла форму дерев’яних сходів. Нижче сидів якийсь растаманський піпл з бонгами й дудками. «Jethro Tull, курва мать!» - подумала Ліка, й останя ім ла кількагодинного марення та рефлексій розвіялася, витекла зі свідомості. Іржаво запрацювали звичні людські мозкові схеми.

Гроші!

Та! Повна торба грошей! Ліка підхопилася в раптовій нестямі й побігла кудись - східцями вбік, хащами, стежкою, вохряно-цегляною доріжкою (шлях до Смарагдового Міста?..), вниз Узвозом повз Тих - що - скальпелем - вирізують - будинкам - очі, повз піцу - піхви - пахлаву - і - пепсі-колу - пиріжки - пампушки - порцеляну - пиво (ті, зі скальпелем, це продають до ночі…) - батік - бісер - булочки - буклети - книжки - кульчики - каблучки і каміння - дерево - кераміку - котлети - крісла - килими - канапки - каву - ТЛІННЯ…

Назустріч неквапливо піднімався Він. Той самий.

Той хлопець з метро! Ліка не могла відірвати від нього очей, не могла й сховатися, і проковбасило її в ту мить майже до адреналінового шоку: «Все, піздєц грошам! Слава богу! Ні, це мені пиздець!

Ну і слава богу…» … ніколи у згаданому житті Ліка не стикалася зі смертю (попри дві клінічні власні, які вона не враховувала, бо, навіть помираючи, не вірила в те, що помирає, а з чужих слів їй здавалося це пере більшенням) - тільки з трупами. Три рази. Але це вже - якщо можна так висловитися - «постсмерть», адже і Смерть залишає по собі сміття - як будь-що на цій планеті. І лише раз - зблизька, майже впритул, - вона бачила в труні свого однокласника. Вона довго силувала себе пережити те, що мають переживати люди за таких обставин, але те, що вдалося вичавити з себе протягом двох місяців після похорону, було чимось непереконливо-бляклим, і - десь на денці - все-таки фальшивим. У розпачі Ліка навісила на себе табличку «цинік» і глибоко затамувала бажання навідатися до моргу чи анатомічки Медінституту.

На стадіоні, який належав цьому закладові, лікін клас іноді «складав крос» на річну оцінку з фізкультури. І це були рідкі заняття з фізкультури, які Ліка не пасувала, хоча її неспортивні ноги та не прокурені ще тоді легені, дотягували щонайбільше до непевної трійки. Але стадіон оточували з одного боку - смердючий віварій, з якого рвалося назовні істеричне передсмертне виття й скавучання, а з іншого - та сама анатомічка, в підвалі. Крізь прочинені від самих ніг у кедах шиби можна було розгледіти цілу купу кісток у кутку, а на підвіконні - величезну алюмінієву виварку. Точнісінько в таких каструлях в шкільній їдальні (а, втім, і в усих інших совкових ідальнях колективного харчування) зберігалися помийні борщі, глевкий порційний хліб, смердючі паперові котлети і сизе склизьке «картоп’яне пюро».

На кришці каструлі в анатомічці - точнісінько такою ж брудно-червоною фарбою, якою в їдальнях так само надписують кришки «хліб», чи «м’ясо», чи «овочі», - відповідно - було виведено «ГЛАЗА».

Ліці аж нігті квиліли підняти обережно ту кришку і зазирнути до середини. Іноді чомусь здавалося, що що вона побачить щільну, мов риб’яча ікра, масу скляних муляжів, а часом - навпаки, - що мертві очні яблука схожі на грудку лотерейних чи пінг-понгових кульок… чи більярдних… невідомо…

Стоп-кадр.

Він пройшов повз. Ліка сіла просто на брук, щоби не втратити свідомість. Він віддалявся. Нарешті загубився серед ятків. Не він. Це був не він!!! Це просто здалося!

Напад параної нарешті висмикнув-таки Ліку з болота млявої нереально-надреальної буденності.

Нестерпна ейфорія охопила й розірвала снопом іскор все її умовно-фізичне єство. Відлити у бра мі не склало проблеми (чому сечі завжди виходить більше, ніж було випито пива? Феномен або ще якась маячня штибу закону Мерфі?). Ліку несло Узвозом вниз - стрімко, вільно. «Куплю квар ти ру - здійсню нездійсненну мрію всього життя,» - думала Ліка: «А про що тоді мріятиму?». Біля Пиро го щі дове лося зупинитися й перечекати по тік машин (Ліко… сестра… подібне до шкіри уда ва тавро автомобільних шин…). Навпроти, як відомо, є дорога крамничка жіночої білизни (з понтом «бутік»). І на цьому розповідь про будь-яку жінку можна було б зупинити. Менше з тим… Ліка ж не могла не полоскотати собі нерви. Не могла заборонити собі пережити купівлю трусів за 500$, як у ПростоТаї, або, принаймні, не перевірити на собі чи справді людина здатна здійснити подібний акт добровільного ідіотизму!