Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

• Название: Ексгумація міста
• Автор: Світлана Поваляєва
• Издательство: Кальварія
• Жанр: Современная проза
• Год: 2003
• ISBN: 966-663-082-6

«Ексгумація міста» - це розповідь про рідне для Поваляєвої місто Київ, як світ, який паплюжиться і нівечиться недолугим варіантом Великої Цивілізації. Головна героїня поступово щезає, замовкає тоді, коли місто перестає бути для неї реальністю.

---

- Я щойно з театру, - сказала Еля, стягуючи мешти, - уявляєш, там всіх глядачів змусили роздягтися перед виставою до трусів і здати все у гардероб!

- Авжеж, у мене дуже спечно, то ти можеш роздягтися, - широко усміхнувся Кліф, - почувайся як удома: ця хата цілком належить всім, хто сюди потрапляє! - Він зробив такий порух вустами, ніби на них щойно луснула ґумкова бульбашка.

Десь дзеленькнув телефон.

- Проходь, - загріб повітря рукою Кліф і пішов на дзвінок.

Роздягаючись, Еля роззиралася довкола (якісь прядив’яні штучки, дерев’яні і череп’яні фінічки автентичного походження та абияк наліплені колажі з газетних вирізок, наліпок, папірців з нотатками і телефонами і та ін. на жовклих поштукатурених стінах, - і мимохіть прислухалася до розмови.

- Привіт… Спонсоре?! Що ти забув у Парижі, педику?!

Тривала пауза. Похихикування Кліфа несподівано надтріснутим, але тихим, тенором.

- Десять грамів марокканського плану щодня? Цифри і факти вражають… перекажи своєму діле ро ві, що він може більше не додавати плану в ду бову кору… звичайну тирсу з дубової кори, придурку! Більше грама марокканського плану на день - летальна доза! Коли твій ділер побачив, що ти наближаєшся до грама, - зі сміхом провадив Кліф, - він, напевно, вирішив не втрачати такого цінного клієнта й почав досипати дубову кору! Якщо ти вже дійшов до десяти грамів, можеш сміливо відказувати марокканський план бідним джанкі, яким би хоч чим розкумаритися!

Кліф сміявся.

- … й тебе з Роком, півню! Оревуар!

Босоніж Еля швиденько зайшла до кімнати, аби Кліф не подумав, що вона підслуховує.

5. Діалогове вікно, кава і…

- Як ти обходишся без скляного ока «Великого Телевізійного Брата»? - Спитала Еля перше, що спало на думку, адже у кліфовій кімнаті справді не було тілівізора.

Вона хребтом відчула посмішку хлопця.

- Я не обходжуся, я дивлюся кіно і порно на DVD або в Інтернеті, коли припече. Коли починає бракувати скляного ока - у мене є комп’ютер…

Кави?

- Давай допоможу. Я не люблю чекати в чужій кімнаті, і взагалі - на кухні затишніше.

- Генна спадщина совка! Розумію. Ходімо.

Оскільки кухня була надзвичайно схожа на Еліну - залипла гаривом і захаращена різноманітними черепками, а підлогою розкидано килимки та пошарпані циновки, - Еля всілася на підлогу під стіною і сказала: «У мене також нема в кухні столу. І стільців.»

- Не сумніваюся! - розсміявся Кліф, - для котів важливе місце, а не предмети, і простір на користь антуражу, - продовжував він, зсипаючи з паперової торбинки каву до ручного млинка, також вкритого тисячолітнім липким кухонним гаривом.

Старі журнали і якісь пучечки сушених трав обережно заворушилися на жовклому холодильникові, половина повільно зсунулася і просипалася на підлогу, а слідом м’яко зістрибнула крихкотіла кішка якогось дивовижного шоколадного кольору, на струнких оленячих ніжках, з довгим гнучким хвостом, великими порцеляновими, кольору мушлі на споді, вухами й очима, які здавалися чорними через до краю розширені зіниці. Кішка сіла, перетворившись на витончену незворушну статует ку і зупинила погляд на Еліці.

- Деніз, це - Еліка, Еля, це - Деніз, - мовив Кліф, не обертаючись від синього полум’я, на якому підходила щільна кавова пінка, і Еля здивувалася, як він відчуває спиною все, що безгучно відбувається попри його зір: і кішку, і Елю, і каву, коли зазирає до шафи по філіжанки…

- Аліса, це - Пудінг, Пудінг, це - Аліса! - спробувала пожартувати Еля, бо чулася якоюсь скутою під безвиразним пильним поглядом Деніз.

Деніз, схоже, це відчула, бо легко підвелася й нечутно підійшла до Кліфа, і, потершись об його ноги, завалилася набік, перебираючи лапками, що легко чіпляли кігтями засмальцовану циновку.

- Готово. Ходім до кімнати, там все-таки зручніше - сказав Кліф, і мідна маленька таця з кавою, цукром, ложечками, блюдечком з прозорими плястерками лимону, попільничкою і набитою люлькою, ніжно забряжчала в його руках, а Еля і Деніз підвелися одночасно, і Кліф пропустив їх вперед.

- Там хтось прийшов, здається, але ти не звертай уваги. Вони нас не помічатимуть, якщо ми до них не звернемось. Я їх називаю «рослинами шкереберть», бо у них справді все в голові догори корінням. Ходи, не бійся, навіть Деніз вже до них звикла. … я знаю коли день прочиняє двері й чвалає щербатою бруківкою на базар, розбризкує дорогою голубів. Знаю, бо не раз підглядала. Сумні поливальні машини повзуть містом, в якому не лишилося придурків, здатних пірнути у потік їхніх світлих ранкових сліз і співати і реготати в штучній веселці.

Всі стали розважливими і дорослими - і місто вмить вкрилося зморшками й сивим пасмом тютюнового диму.

Зарозумілі блазні зліпили собі на Узвозі пародійну толоку. Та жодного бубонця, жодної флейти… Вони обмінюються компактами й патякають про якісь бізнесові справи - шарудіння обгорток від чупачупсів…

Старі мої друзі припливають в гондолі крізь морок Венеції підсвідомості лишають біля дверей парасолі, сидять на підлозі курять і брешуть…

Дитинство в іржавому корпусі від «Жигулів» заїхало в тихий кювет послухати коників і коли сіли батарейки у плеєрі і настала зима воно за кермом заснуло пухнасте моє дитинство…

Щойно знайшовся один з небагатьох Справжній подзвонив: «Я приїхав знов їду сьогодні і повернуся незабаром» скільки їх на світі таких реліктів залишилось жменька мізерна бісерна фінька що розсипається…

СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер…

Діти причастімося портвейном і пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному і самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо і непомітно…

Без труб і барабанів постскриптум…

В ультрамариновому гранчаку неба гречаний мед сонця павутиння немов обірвані струни форшлагами чіпляється за медове й вогнисте листя цнотливих кленів які вмерли під час злягання в обіймах терпкого диму осінніх вогнищ.

ПоКайяння….

Мій дім - молюск у океані осені лежить на дні в бурштиновому листі й фільтрує Місто ретельно оперлинює собою параною якщо постукає зима - нас немає вдома!..

Еля нічого не зрозуміла, але слухняно рушила за Деніз, хвостик якої граційно похитувався, до кімнати. В кімнаті розташувалися на підлозі якісь немолоді, але дуже колоритні растафарі. Вони передавали колом люльку і тихо чи то розмовляли, чи то наспівували, але відчуття було дивовижним: Елі здалося, що вона бачить голографічний фільм і чує звук водограю, і чим далі вслухається, тим важче їй зрозуміти, розмовляють ці люди чи співають, і, якщо розмовляють, то якою мовою. Чим виразнішими ставали звукові деталі, тим більше втрачався і розмивався зміст цього звучання.

- Не слухай, - попередив Кліф, - сідай отут, бери каву, кури, якщо хочеш…

- Про що вони говорять?

- Я не можу тобі відповісти, але розкажу давню притчу, яка, можливо, допоможе тобі зрозуміти, що відбувається:

Жив собі на світі один тихий нарік - волочився від музики, тихо штрикався, грав на гітарі і з хати не виходив… В його життю були тільки музика й наркотики, ніхто його не знав і ніколи не бачив, і ніхто не чув його гри, хоч грав він так, що Ерік Клептон, Джако Пасторіус, або, скажімо - якщо тобі більше подобається - Джиммі Гендрікс поруч з ним просто відпочивали. Нарешті він остаточно сколовся і помер в абстинентому непорозумінні зі світом, і представ перед очі Божі в холодному і незатишному Чистилищі. Господь Бог подивився на нього і так розміркував: хлопець був наркоманом.

Але він був доброю людиною, нікому не заподіяв зла навіть подумки, і - найголовніше - він був неперевершеним музикантом, яких ще Земля не скоро побачить. І відправив його Бог за це до Раю. І коли опинився хлопець у непримхливій райській місцевості, перше, що побачив він з-за маленького пагорба, це коло людей, які по черзі грали на гітарі. І впізнав він серед тих людей усіх своїх кумирів, усіх великих музикантів - і Гендрікса, і Моррісона у тому ж числі. «Господи, яке небачене щастя!» - подумав він: «Хоч здалеку на них подивлюся!». І раптом він бачить, що Джим Моррісон гукає до нього: «Агов, чувак, йди сюди, ми всі на тебе давно чекаємо!». Хлопець сам себе не тямлячи від щастя і здивування, підходить, Моррісон йому подає гітару і каже: «Грай! Грай будь-який імпровіз на оцю темку (наспівує), ми всі тут знаємо, що ти найкращий серед нас!». Хлопець грає так, як ніколи в житті на Землі не грав, у жодних своїх наркотичних просвітленнях, зриває шалені овації, плаче від щастя… Гтара пішла знову по колу, всі грали варіації на ту ж саму тему, гітара знову дійшла до хлопця, він знову виклався, як міг, знову зірвав овації… Скільки часу так тривало - ніхто не знає, але почав хлопець відчувати, що вичерпуються імпровізації і фантазія, та й сили вже покидають, та й оплески вже не ті… і от настає мить, коли до нього доходить гітара, а йому вже не сила й одну ноту вичавити, і він піднімає очі на Моррісона: «Чуваки, а може змінимо тему, га?», а Моррісон подивився на нього уважно і відповів: