Іван Ковтун - Азіатський аероліт

• Название: Азіатський аероліт
• Автор: Іван Ковтун
• Издательство: Молодий більшовик
• Жанр: Прочая старинная литература
• Год: 1931

---

- Проклята перевтома, найменше напруження викликає гострий біль, - проказав він згодом поволі й стомлено. - З вами цього не трапляється?

В цей час сигнал сповістив, що пора знов рушити до зали. Ерґе хутко підвівся з стільця й, знов мило посміхаючись, простяг руку:

- Прошу пробачення, мушу йти. Розумієте, все ж таки якась туга за Росією. І тому несказанно радієш кожній зустрічі з земляками. На все добре. Дуже радий буду бачити вас у себе, - проказав він, швидко тиснучи руку, й наприкінці просто додав: - І Ґіна буде рада вашій візиті.

І ще раз стиснувши руку, він рівним кроком пішов до зали.

* *

*

Ґіна Марич (дівоче прізвище Реґіна Войтоловська) під час розпуки й туги часто й собі міркувала над тими ж питаннями, що й Марич. Але для неї вони ніколи не ставали так гостро й болюче. Навпаки, коли згадувала минулі роки, то її овівала приємна зажура й вона з насолодою пригадувала деталі подій, що проходили в далекім непривітнім Сибіру. Пригадувала й марила як про чудесний і химерний сон.

І Марича згадувала з тою ж приємною тугою й ніжністю, а часом і докором, докором собі, бо почувала, що принесла несподівано й незаслужено любому й незграбному милому Віктору глибокий біль і образу. Тому часто до ніжної туги тихо підступало неясне й невиразне каяття, й вередливо з’являлася думка - побачити Віктора, приголубити його, милого й незграбного, втомити ласками й вимолити пробачення за болі й образу.

Зустріч відбулася, також несподівано, але Ґіна марила не про таку, коли дізналася, що Марич в Нью-Йорку. Ось уже три дні, як вона відчуває, що не може звільнитися від нового нудного й болючого почуття й всі думки кружляють навколо подій, що давно минули й повернутися, в усякому разі, не можуть.

Сьогодні тоскний біль став ще ущіпливіший і нудніший. Повернувшись з мюзик-голу, Ґіна зайшла до своєї відпочивальні й мовчки, не роздягаючись, лягла на широке масивне, з червоного дерева, ліжко. Потім випросталась горілиць з ногами на шовкову дорогу ковдру, без думок вдивляючись у чорну й, здавалося, глибоку безодню - стелю. Голова обважніла й тіло ніби відокремилося й стало нечутливим, і речі кімнати втратили свою реальність, усе потонуло в хиткій безодній темряві.

Заболіли широко відкриті очі, й Ґіна важко стулила вії, і ніби ось поруч на екрані стало чітко й ясно далеке минуле, що вже, здавалося, втратило фарби й суцільність.

...Єдина донька дідича-поляка - Войтоловського, яку всі вважали ще за вередливу свавільну дівчинку, одного ранку повідомила батьків, що вона виходить заміж за засланця-студента й негайно покидає Петербург. Батьки було розгубилися, спочатку прийнявши це за жарт доньки, але коли побачили, що це не жарти, силоміць хотіли примусити доньку залишити свої химерні думки.

Нічого не допомогло - ні сльози, ні загрози, ні прокльони - донька, спродавши всі свої цінності (численні подарунки тітусь, матусь, дядьків, кузенів) і проклята батьками, рушила до району ленських золотих промислів, куди етапним порядком пішов її молодий студент, що, правда, нічогісінько не знав про наміри своєї палкої нареченої (пригадавши це, Ґіна посміхнулася й подумала: «Боже мій, яка я дурненька була»).

Увесь Петербург говорив тоді про цю подію, а один ліберальний журнальчик присвятив навіть цілу статтю цій події, де солодко й патетично співав дитирамби «великим російським жінкам» і порівнював Реґіну Войтоловську з княгинею Трубецькою.

Коли студент-засланець Віктор Марич довідався про намір дівчини, він ледве не збожеволів з радости.

У тихій вогкій приїсковій церковці, з темними й страшними бородатими святими, кудлатий батюшка за дозволом губернатора обвінчав молоду пару. Тихо горіли дві свічки в руках молодих, капаючи бурштиновими восковими слізьми на сиру, холодну підлогу, а кроки молодих і шаферів лунко відбивалися десь за темним вівтарем. Молодий, високий, широкий у плечах студент з добрими прекрасними сірими очима незграбно держав ніжну ручку стрункої, змученої дорогою, молодої й ніяково посміхався щасливою посмішкою - йому, звичайно, не вірилося, що це не сон. З церкви Реґіна Войтоловська вийшла Реґіною Марич.

Потяглися дні надзвичайно схожі один на один, і мешканці невеликої заїмки - за три кілометри від центрального приїска - могли за тиждень наперед змалювати до найменших подробиць майбутній день. І, здавалося, цьому не буде кінця й краю. І тоді Ґіна відчула повнотою, що таке жах і злякалася сама себе й свого вчинку. Вперше за два роки заворушилися важкі сумніви, від них не рятувало й кохання Віктора, його лагідна вдача, турботи й самопожертви. А одного вечора, коли над тайгою бушувала люта пурга, а повітря насичилось страшним стогоном хуги, й здавалося, що навкруги безмежно, безкрай простяглася лячна порожнеча, жах присунувся ближче й охопив усе тіло, заповнив розум, усмоктався в кров.

В дитинстві старенька няня розповідала жахну історію про те, як в одному селі живу жінку поклали в труну й закопали. І страшно було уявити стан і почуття тої живцем похованої людини. Тоді ж прийшло до думки оповідання няньки. Образ домовини став перед очі. Де вихід? Де край? Нема краю! Нема рятунку! Хотілося дико скрикнути й кинутися з хатини стрімголов у тайгу, у хуртовину. І скрикнула б, і вибігла б, коли б стук у двері не протверезив і не врівноважив розум.

У хату просилися заблукалі дослідники з сусідніх приїсків.

Так Ґіна Марич зустрілася з інженером Ерґе, що працював на приїсках американського концесіонера Ляйстерда.

І Марич глибоко помилявся, коли ніяк не міг розгадати дивну поведінку своєї дружини, гадаючи, що вона нерозгадна. Він забував, що їх породила не одна класа.

* *

*

Відтинок часу від одруження з Ерґе й до еміграції в Нью-Йорк в пам’яті Ґіни лишився туманним, невиразним спогадом - так напружено мчали дні, кінематографічно, напористо змінялися події на протязі короткого часу, що для неї важко було вловити, осмислити свідомо всі громадські зміни й процеси, що відбулися в Сибіру.

Ляйстерд не хотів розлучатися з Ерґе, й запропонував їхати до себе в Америку. Ерґе не згодився покидати підприємства, гадаючи, що вихори повстань швидко вщухнуть, і, випровадивши до Америки розгублену вкрай Ґіну, лишився в Сибіру.

Прибув Ерґе до Америки не скоро (всі були певні, що його немає вже на світі), аж через три роки, коли рештки банд і генеральських армій було розгромлено й розвіяно регулярними частинами Червоної Армії. Що робив Ерґе в цей час - невідомо. Він лише приніс Ляйстерду підтвердження, що його концесії й майно націоналізовано й повернути їх марна надія.

За час розлуки багато змін у житті зазнала й Ґіна - Ерґе застав її вже визначною співачкою. Такій блискучій кар’єрі допомогли чистий і добре поставлений голос (Ґіна ще в Петербурзі брала лекції у знаменитого професора), уперта праця й гроші містера Ляйстерда. Преса на диво (гроші як відомо, творять чудеса) прихильно зустріла виступи Реґіни Марич, переказуючи більше її автобіографію - трохи правдиву, трохи вигадану, часто вміщала портрети, й Ґіна за якихось три роки стала прем’єршею визначних найаристократичніших мюзик-голів Нью-Йорку.

Зустріч з Ерґе була холодна, але пристойна, й вони, якось сами того не помічаючи, знов стали подружжям. Основним чинником, що тримав їх одне біля одного, було дороге ліжко з червоного важкого дерева.

...Стрічка спогадів увірвалася на сьогоднішні дні. Ґіна лежала нерухомо, без думок. Згодом відчула, як млосна туга лягла на груди й стиснула все тіло важкими обіймами.

З глибокої темряви виринув образ незграбної людини з сірими хорошими очима й тихо прямував до ліжка. Ґіна звела руки й заклала за голову, й ніжно, пошепки сказала до темряви:

- Милий, хороший.

З очей по щоках поповзли два гарячих струмочки, й груди конвульсійно схитнулися.

Десь за дверима почулися кроки - впізнала Ерґе. Миттю підвелася з ліжка й навшпиньках пішла до дверей, замкнула, повернулася до ліжка й стала напружено чекати знайомого стуку в двері.

Кроки пролунали зовсім близько дверей, але згодом стихли десь далі, - догадалася, що Ерґе повернув до себе в кабінет.

* *

*

Ерґе механічно включив світло, підсунув ближче до столу зручне крісло й безпорадно застиг. У чорних блискучих чоловічках вперто зав’язла настирлива думка:

«Не може бути - чорт подери - збожеволіти можна».

Простяг руку до пукатого глобусу - повернув навколо вісі й зупинив погляд на Сибіру. Очі зустріли знайомі назви - Вілюйське, Бобайло, Алдан, Лена, Підкаменна Тунгуска, Якутське...

Чорні застиглі чоловічки блиснули враз задьористим вогником.

- Невже правда? - проказав сам до себе з якоюсь хвильною, а разом і запальною тривогою.

Потім вираз тривоги змінила зосередженість і недовірлива суворість. Інженер нахилився до коробків столу, відімкнув середній і обережно витяг звідти охайну товсту папку з пергамену.