Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.

Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.

Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повiтрi, Вадим Сергiйович раптом розсердився i гукнув:

- Пiд три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона менi! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м'якого, соромливого Вадима Сергiйовича. Проте виявилось, що несподiванки тiльки починались. Важко уявити собi, якi враженi були Микола Петрович i я, коли i професор Ван Лун, завжди такий стриманий i ввiчливий, ладний в усiх випадках пожартувати, як вiн це вмiє, тонко i дотепно,- раптом пiдвiвся з-за столу i повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Вiн гостро сказав:

- Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.

Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:

- Це що за брутальнiсть? Та я...

Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:

- Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:

- Мене ображають... загрожують... ображають...

Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

- Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав:

- У кожної людини можуть бути такi моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження вiд сильних переживань i розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останнiми днями. Це, менi здається, бурхлива нервова реакцiя.

- Але їх треба заспокоїти! - вигукнула я. А Микола Петрович, навiть не вiдповiвши менi, з iнтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. I взагалi те, що вiн сказав менi, було остаточно незрозумiлим: нiколи ранiше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокiл i Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола i загрозливо сказав:

- Менi дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловiк, вас треба вчити. Прошу вставати i вiдповiдати по-чоловiчому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю мiцною рукою комiр пiджака Сокола i рвонув його. Вадим Сергiйович навiть не опирався. Безвiльно звiсивши голову, вiн усе ще плакав. А Ван Лун сiпав його з боку в бiк, i тiло Сокола безживно бовталося в повiтрi, як велика мертва лялька.

Я не витримала:

- Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевiлля якесь!

Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене i так само люто процiдив крiзь зуби:

- Мовчати, дiвчино. Коли говорять чоловiки, дiвчата - геть! Не їхня справа!

В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, - i остовпiла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очi його горiли, губи ворушилися i брови сiпались, коли вiн, немов увi снi, говорив:

- Зрозумiло, Ван Лун наб'є йому... Ну, давай, давай, Лун! Проте... подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось !

Я схопила його за руку:

- Миколо Петровичу, що з вами? Невже i ви... так само...

Далi я вже не змогла говорити. Ще секунда - i я сама розплакалася б, як Сокiл. До горла пiдступав щiльний клубок, стало важко дихати.

Микола Петрович дуже уважно, нiби з трудом мiркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що вiн опанував себе. Вiн поглянув ще раз на Вадима Сергiйовича, на Ван Луна - i, провiвши рукою по плечу, немов прокидаючись вiд важкого сну, кинувся до них:

- Ван Лун, залиште Вадима!

Ван Лун нiби не чув нiчого.

- Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?

Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.

- Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?

Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..

- Ван, облиште Вадима, я наказую вам!

Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!

- Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?

- Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.

- Ви обiцяєте менi?

Мовчання.

- Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.

I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався:

- Обiцяю.

Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладiв, з якими Сокiл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими - адже записи треба було проводити безперервно, - i з автоматичного реєстратора повiльно виповзла вузенька паперова стрiчка, на якiй вiдзначалась iнтенсивнiсть космiчного промiння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами вiн наблизився до приладiв, кiлька секунд уважно вивчав показання лiчильникiв i запис на стрiчцi. Потiм так само хутко повернувся до мене:

- Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?

Значить, вiн думав, що й я також... що й я божеволiю, як Сокiл i Ван Лун! Це було неймовiрно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще бiльше вiд незаслуженої образи. Я вiдповiла:

- Так, Миколо Петровичу. Я тiльки не розумiю, що у нас тут робиться.

Тодi вiн ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти i щось бурмотiв про себе, на Сокола, що, як i ранiше, висiв у неприроднiй позi в повiтрi. Потiм Микола Петрович похитав головою, обвiв поглядом каюту, мов розшукуючи щось, - i рiшуче покликав мене:

- Ходiмо, Галю. Зараз не можна гаяти анi хвилини!

Ми спустились у склад крiзь люк у пiдлозi каюти. Микола Петрович вiдкрив там великий ящик, вийняв звiдти два довгi рулони з щiльного сiрого i тьмяного металу i сказав:

- Несiть до каюти. Мерщiй, мерщiй!

Узявши ще два рулони, вiн поспiшив слiдом за мною. Ван Лун i Сокiл не рухалися з мiсця. Вони нiчого не помiчали, нi на що не звертали уваги.

За вказiвкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонiв i вкрила широкою металевою смугою всю бокову стiну каюти. Сiрий метал був дуже м'яким i слухняним. Потiм поверх цього шару я поклала другий i третiй. Сiрий метал укрив усю стiну. Микола Петрович надiйно закрiпляв його. А потiм вiн розпорядився:

- Давайте сюди Сокола, Галю!

Немов дитину, ми перенесли безвiльне тiло Вадима Сергiйовича до вкритої металом стiни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зiтхнув i покликав Ван Луна:

- Ван, iдiть сюди.

Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бiк. Видно було, що вiн не хотiв iти. Але заперечувати Миколi Петровичу вiн не змiг. Повiльно, нiби через силу, вiн наблизився до нас.

- Сiдайте тут, поговоримо,- м'яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.

Ван Лун все так само неохоче сiв. Всi мовчали. Не говорив нiчого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга... I ось Ван Лун провiв рукою по головi, струсонув нею, наче прокидаючись. Вiн здивовано подивився на Миколу Петровича:

- Що таке? Думаю, я немов п'яний! Важка голова... Майже в ту ж мить пролунав i голос Сокола:

- Нiсенiтниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут вiдбувалось? I свинець чомусь на стiнi, - додав вiн здивовано, оглянувши каюту.