Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович. - Надзвичайно простий i дотепний винахiд!

- Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун. - Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.

I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:

- Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?

Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...

Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.

Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.

А винахiд все ж таки у мене вийшов!

Роздiл дванадцятий,

що розповiдає про те, як астронавти

вiдряджали на Землю поштову ракету i якi

пiсля того в них виникли думки, пов'язанi

з мiжпланетними подорожами взагалi;

цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з

щоденника Галини Рижко.

...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!

Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.

Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!

З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.

Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...

У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.

Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.

I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!

- Навiщо ви робите це, Ван? - поцiкавився Вадим Сергiйович. - Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!

Ван Лун незворушно вiдповiв:

- Я маю час. Там, на Землi, вдень i вночi вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кiлька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навiть без її сигналiв. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалi бiльше. Вважаю, слiд пробувати.

- Так, ви маєте рацiю, - погодився Сокiл. - Навiть одне-два слова, якi на Землi почули б вiд нас, заспокоїли б Батькiвщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!

Це буває дуже рiдко, щоб Вадим Сергiйович отак мирно i покiрливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна рiч, мiркує вiрно.

А Микола Петрович - залiзна людина! Я б на його мiсцi давно вже не витримала. Проте я ще не писала нiчого про це.

Зараз поясню все.

Ми маємо ще один спосiб дати про себе звiстку на далеку рiдну Землю. Я вже згадувала, що на астропланi є малесенькi поштовi ракети. За планом роботи експедицiї - першу поштову ракету ми мусимо вiдправити з документами, фото-i кiноплiвкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожi. I Микола Петрович нiзащо не хоче порушити цей план. А як же на Землi зрадiли б нашiй поштовiй ракетi! Особливо тепер, пiсля того, як обiрвався радiозв'язок i його нiяк не щастить поновити...

Коли я довiдалась про поштовi ракети, то дуже здивувалась. Справдi, як це можна так нацiлити маленьку ракетку, вiдправлену з астроплана, щоб вона знайшла в мiжпланетному просторi далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвiтi?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на вiдстанi, в нас немає таких складних приладiв. Та й з Землi її не побачиш, вона крихiтна, всього близько трьох метрiв завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторi радiолокатори,- але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потiк космiчного промiння...

Я подiлилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергiйовичем. Сокiл пояснив менi:

- Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землi.

- Чому?

- Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливостi найточнiший напрямок. Це зробити не важко. Потiм, ракета полетить не довгим елiпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати вiдносно мало палива. Швидкiсть її, зрозумiло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бiк, протилежний нашому руховi. Але щойно вона вiдiрветься вiд нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, - ракета потрапить до зони притягання Землi, i це буде скеровувати її подальший полiт. А як тiльки ракета вийде за межi потужного потоку космiчного промiння, її зразу ж таки намацають земнi радiолокатори i почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навiть бiльше того, її направлять, наскiльки я пам'ятаю, у Чорне море, щоб опiр води загальмував її швидкiсть i щоб ракета не розбилась об поверхню Землi. А з моря вона завжди вирине, бо пiсля того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою вiд води. Розумiєте?

Мабуть, усе це так. Втiм, коли я думаю про величезну вiдстань, яку мусить пролетiти малесенька ракета, щоб досягти Землi, - в мене якось паморочиться в головi i я нiчого вже не можу уявити собi ясно...

Так-от, Микола Петрович категорично вiдмовився вiдправляти першу поштову ракету ранiше намiченого за планом строку. Тут нiчого не поробиш, вiн керiвник експедицiї, його слово - закон. I ми терпляче чекаємо, тим бiльше що й взагалi до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кiлька днiв. Перший етап нашого шляху кiнчається.

Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.

Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.

Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.

Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.