Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Не знаю, чому не зустрiчається нiяких iнших тварин юрського перiоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землi мали рацiю... не кажучи вже про вас самого, тодi нам давно вже час зустрiти ваших страховищ. Iгуанодонiв i мегалозаврiв, наприклад. Втiм, їх немає. Лише комахи, павуки, клiщi. Не можу зрозумiти чому.

Дивно: в його тонi Галя Рижко не помiчала звичайних iронiчних ноток. Та й Сокiл вiдповiдав йому так само серйозно:

- Рiшуче нiчого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупнi тварини на Венерi не люблять денного свiтла, як отi хижi комахи, про яких ви розповiдали, i з'являються тiльки вночi? Проте - навряд чи це так... Як ви гадаєте, Ван?

Вiдповiдi вiн не почув, бо Ван Лун раптом спинився i пiдвiв гвинтiвку. Вiн прислухався,- як i решта.

Десь далеко пролунав низький дивний гул. Вiн нагадував гул лiтака такий самий розмiрений, рiвний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалi гучнiшим,- i потiм так само поступово почав стихати. Ось вiн майже завмер i зник зовсiм. Трудно було позбутися враження, нiби десь поблизу пролетiв великий багатомоторний лiтак. Ван Лун запитально поглянув на супутникiв:

- Що думаєте?

Певна рiч, думати можна було все що завгодно, проте вiдповiдi не мiг дати нiхто. Перший могутнiй звук, який почули мандрiвники на Венерi, лишався для них загадкою, - як i багато дечого iншого.

Ван Лун вiв товаришiв до високої i широкої скелi, яка височiла на пiвдорозi до величезного лiсу. Без особливих утруднень всi вибралися на неї. Нiхто не запитував, навiщо Ван Лун привiв їх сюди: було ясно, що з цiєї скелi вiдкривався найбiльш широкий краєвид.

Так i було насправдi. Але мандрiвникам i звiдси не вдалося побачити нiчого дiйсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лiсу, над яким здiймалися де-не-де гордовитi вершини велетнiв араукарiй i бенетитiв, вони помiтили далеку срiблясту стрiчку великої рiки. Вона ясно вирiзнялася серед червоного моря первiсного лiсу, що простягся аж до самого обрiю. Сокiл засмучено зiтхнув:

- Скiльки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхнi можна стартувати цiлком безпечно.

- I до того ж ця рiчка зовсiм недалеко, - додала Галя. - Усього кiлометрiв п'ять чи десять, правда, Вадиме Сергiйовичу?

- Так, по прямiй - кiлометрiв вiсiм. Проте нам вiд цього не легше, - ще раз зiтхнув Сокiл. - Астроплан туди не перетягнеш!

- А це що таке? - тривожно скинув до плеча гвинтiвку Ван Лун.

Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.

Понад лiсом, не бiльше як в кiлькох сотнях метрiв вiд них над самими верхiвками дерев летiла якась дивовижна iстота. В неї був довгий тулуб, величезнi крила, якi здавалися прозорими - чи то iстота так хутко махала ними?.. Вона летiла швидко, але нерiвно, немов кидаючись з боку в бiк. I тому її нiяк не можна було добре роздивитися. Так чи iнакше, дивна iстота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрiвники не привертали її уваги, вона вiдлiтала далi й далi.

Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтiвку i пiднiс до очей бiнокль. Втiм, щоб користуватися ним крiзь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець нiби поринув униз i зник за верхiвками дерев.

Ван Лун не стримав досади:

- Не встиг роздивитися. Що це було, хотiв би знати

- В усякому разi, не лiтак, - вiдповiла Галя.

- Летучий ящiр, - висловив припущення Сокiл.

Як бачимо, дискусiя з цього приводу не обiцяла успiху.

Ван Лун запропонував:

- Далi заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.

- А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те мiсце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? - чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотiлося побувати бiля прапора Батькiвщини, який майорiв над Венерою.

- Це можна, - погодився Ван Лун. - Скеля по дорозi. Тодi - пiшли.

Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так i насправдi, бо тепер не доводилося витрачати час i сили на розчищування дороги. Не минуло й пiвгодини, як мандрiвники опинилися на скелi, яка панувала над мiжгiр'ям i була увiнчана червоним прапором. Сокола i Галю знову охопило хвилювання,- як тодi, коли вони дивилися з астроплана на Риндiна i Ван Луна.

На невеличкiй дiлянцi поверхнi Венери наче навмисно зiбралися докупи представники рiзних i дуже вiддалених епох розвитку живої природи!

Навколо мандрiвникiв простягався густий лiс, незайманi оранжево-червонi хащi юрського перiоду, де привiльно зростали i пишно квiтували рослини, яких уже не бачить i нiколи не побачить Земля. Там, на Землi, вони давно вимерли, поступилися мiсцем iншим видам, знайомим людству. А в Цих первiсних хащах ховаються небаченi тварини, невiдомi звiрi, потворнi iстоти, схожi на драконiв, летучих ящерiв, зубатих птахiв. Десь там, у непрохiдних нетрях, вони причаїлися, щоб пiд покровом ночi вийти на розшуки здобичi.

Стрiмкi скелястi схили вели звiдси вниз, до дна мiжгiр'я. I на скелi, яка пiдносилася вище iнших, пiд великим маючим червоним прапором з золотими серпом i молотом - стояло троє людей у скафандрах. М'якi вiдблиски свiтла грали на товстому органiчному склi їхнiх цилiндричних шоломiв, тьмяно вiдсвiчували темнi металiчнi прилади на скафандрах.

А ще нижче, на днi мiжгiр'я, серед скель нерухомо лежав мiжпланетний корабель аргонавтiв Всесвiту, - найостаннiше досягнення людського розуму i винахiдливостi, астроплан "Венера-1".

Араукарiї, цикадеї, бенетити - i вдосконаленi скафандри з радiоустановками. Доiсторичнi потвори, дракони, ящери - i ракетний мiжпланетний корабель!

Кожен з трьох товаришiв, що стояли на скелi, вiдчував незвичайнiсть, напiвфантастичнiсть цього контрастного становища. I нi Ван Лун, нi Галя не здивувалися, почувши пiднесений голос Вадима Сокола:

- Бракує слiв, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичнiй машинi часу ми досягли далекого минулого природи - i тепер спостерiгаємо те, чого не бачила нiколи ранiше жодна людина. Дикий, надзвичайний, нi з чим незрiвнянний пейзаж! Але як вiн приваблює погляд саме цiєю своєю дикою своєрiднiстю...

Раптом вiн замовк, не зводячи широко вiдкритих очей з астроплана, що лежав на вiдстанi близько кiлометра вiд них. З бокових сопел корабля вихопилися двi хмарки розпечених газiв. А за кiлька секунд з'явилися ще двi таких самих хмарки. I вже потому до товаришiв долинули гучнi звуки двох вибухiв.

Мандрiвники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разi небезпеки, в разi, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..

- Погляньте! - вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.

Ван Лун i Сокiл побачили, як бiля корми мiжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув - i зник.

- Униз, за мною! - скомандував Ван Лун i кинувся бiгти.

Перестрибуючи велике камiння, ламаючи на шляху соковите листя папоротi, товаришi бiгли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожнi сигнали Миколи Петровича Риндiна.

Роздiл четвертий,

де пояснюється причина тривожних сигналiв

академiка Миколи Петровича Риндiна, якi

вiн подавав з астроплана, але виникає

серйозне занепокоєння за долю Галини

Рижко, мiсцеперебування якої стає

остаточно невiдомим.

Залишившись в астропланi, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповiдала йому за допомогою свого переносного радiопередавача. Вiн наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратнi помiтки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академiку хотiлося мати точне уявлення про стан астроплана i умови, в яких вiн лежав на днi скелястого мiжгiр'я.

Потiм розвiдники подалися вгору, схилом до лiсу. Спочатку Галя ще сповiщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потiм, захопившись дивовижними картинами, що вiдкривалися перед її очима, просто забула про обiцянку. Микола Петрович тiльки посмiхнувся. Вiн не сердився. Академiк подумав: яка надзвичайна пора життя - бадьора, схильна захоплюватися юнiсть! Вiк, коли все навколо людини спiває, грає i смiється, коли все здається зовсiм не таким, яким бачить це людина потiм, у зрiлому вiцi, - не кажучи вже про похилi роки, про старiсть...

У Миколи Петровича все ще трохи болiла голова. Рiзкий удар об пульт пiд час падiння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндiн поправив пов'язку на головi. Нiчого, ще доба-двi, i все буде гаразд. До речi, виявляється, на Венерi можна говорити "доба" в тому ж розумiннi, що й на Землi: тривалiсть дня i ночi тут практично дорiвнювалася земнiй.

Ось чому така незначна рiзниця температур мiж освiтленим i неосвiтленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономiв! Справдi, температура освiтленої сторони Венери не пiдiймалася, як давно вже встановили вченi, вище плюс 50-60 градусiв. Зате й температура тiньової сторони нiколи не була нижче мiнус 25 градусiв. Причини цього, як виявлялося, простi: час обертання Венери навколо своєї осi не перебiльшував, як i на Землi, однiєї доби - 24 годин. Але на вiдмiну вiд земної, - атмосфера Венери, а тим бiльше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала анi дуже нагрiтися, анi дуже охолонути. Це було цiлком природним.