Юрій Покальчук - Паморочливий запах джунглів

• Название: Паморочливий запах джунглів
• Автор: Юрій Покальчук
• Жанр: Эротика
• Год: 2005
• ISBN: 966-03-3196-7

Юрко Покальчук – культовий письменник сучасності, улюбленець молоді, науковець, музикант, авантюрист, відомий ще й численними творами з гостроеротичною тематикою. Дивовижні пригоди у джунглях Азії і Латинської Америки, кохання і секс, гумор і війна, такі несхожі і часом дивовижні жінки в різних країнах і непогамовне бажання самого автора ускрізь спізнати «смак гріха» – ось що ховається за обкладинкою нової книжки Юрка Покальчука.

---

Але тут це було вперше. Я повертався до власного «я», якого ніколи не знав, маючи давню ностальгію саме за цим, за отаким світом, за оцією реальністю, яка була ніби чужинська, але насправді й моя.

Так ми з Суфії відвідували Маро ще кілька разів.

А потім несподівано Суфії перевели в інше відділення бази, і я втратив таку можливість на певний час.

Я дуже сумував за ним.

Від певного часу пішли чутки по базі, що якийсь перекладач вештається в місті ночами, і підозрювали мене, і схоже було, що тому мого друга Суфії і забрали з нашої бази, що знали про нашу дружбу і вирішили її перепинити і позбавити мене провідника моїх мандрів нічною Сурабаєю. На цій базі було централізована сітка отаких прислужників, як Суфії. І їх могли перекидати з місця на місце за чиєюсь вказівкою.

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

Село неасфальтоване!

Але вчився і вчився!

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!