Юрій Покальчук - Паморочливий запах джунглів

• Название: Паморочливий запах джунглів
• Автор: Юрій Покальчук
• Жанр: Эротика
• Год: 2005
• ISBN: 966-03-3196-7

Юрко Покальчук – культовий письменник сучасності, улюбленець молоді, науковець, музикант, авантюрист, відомий ще й численними творами з гостроеротичною тематикою. Дивовижні пригоди у джунглях Азії і Латинської Америки, кохання і секс, гумор і війна, такі несхожі і часом дивовижні жінки в різних країнах і непогамовне бажання самого автора ускрізь спізнати «смак гріха» – ось що ховається за обкладинкою нової книжки Юрка Покальчука.

---

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

Аж тут пролунали крики з палуби:

– Акули! Акули!

Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!

Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

– Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

– Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

– Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

Цирк на дроті!

Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

Врешті сонце сіло.

Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

І враз я почув спів.

М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

Менанті дібава погон Камбоджа,
Менанті какасі янг ку чінта.

Що в перекладі означало просто

Я зустріну тебе під камбоджійським деревом,
Тебе, яку я так кохаю.

Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.

Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.

Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.

Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.

Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.

Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.

Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!

Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.

Наступного разу ми зустрілися вже в місті – забрали фотографії – вони нам дуже сподобалися – і ходили базаром, потім пішли в кіно, потім щось їли і пили кока-колу.

Якийсь цей хлопець був дитиною чи природно чистий, навіть наївно чистий, і мені й на гадку не спадало пускатися з ним у якісь сексуальні пригоди, як от із Суфії. Він був інший, й це було теж гарно і приємно.

Ми вибиралися в місто ще кілька разів.

Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами з морської піхоти і швендяли по нічному базару, як завжди, в пошуках якихось розваг.

І раптом хлопці напружились.

– Увага! От там йде четверо з повітряних сил. У нас з ними постійний конфлікт. Може бути бійка. Готуймося.

Я носив, як й індонезійці, – бо намагався втрапляти у місцеву моду, – дуже широко розкльошені штани, такого ж сірого кольору, як і військова морська форма індонезійців, синю футболку й темні окуляри.

Ось лиш волосся в мене не було такого темно-воронячого кольору, як у них. А на загал ніхто не знав, хто я насправді.

У моряків були кортики, і вони зайняли агресивну стойку, Анвар також, хоч і без кортика, стояв готовий до бійки. Так само зготувався і я.

І попри загальний страх, мить я почував себе моряком-індонезійцем, готовим разом з товаришами вдатися до вуличної бійки за честь мундира морських військових сил Індонезії.

Страх був менший за відчуття солідарності, в якій була певна мить щастя, що я був разом з ними, одним із них.

Льотчики дивились на нас, ми на них, бракувало іскри, аби полум'я спалахнуло.

Але в цю мить поміж нас втелющився бродячий торговець із закликами купувати завислі у нього на коромислі – це біло типово для індонезійського базару – смажені курчата і рисові млинці. Хтось щось купив у нього, він стояв між нами кілька хвилин. Атмосфера розрядилась, і полум'я бійки не спалахнуло. Поки він упорався з покупцями, льотчики передумали і кудись посунули геть, і ми полегшено зітхнули.

Але вже були всі разом. Це треба було відзначити.

А відзначати у військової молоді, гадаю, у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.

Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.

Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.

Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.

Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.

Його покликали, але він раптом став зовсім інший.

Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.

Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.