Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

• Название: Кандід: Філософські повісті (збірник)
• Автор: Вольтер
• Жанр: Философия
• Год: 2011
• ISBN: 978-966-03-4961-2

Вольтер-просвітитель, що оспівував радощі життя і ненавидів усе, що пригнічує людину, розкривається в своїх філософських повістях («Задіг, або Талан», «Мікромегас», «Кандід, або Оптимізм», «Простак», «Вавилонська царівна»), глибоке ідейне значення і високі художні достоїнства яких ставлять їх у ряд тих творів, що цілком витримали випробування часом.

---

Перебування в Берліні відіграло в житті Вольтера велику роль. Насамперед він явив себе цілій Європі, розгорнув ідеї та почуття француза: виплекав у собі душу космополіта. Він зрозумів, що може зробити в релігії та філософи, взявши за приклад свого має статного покровителя. Він приймає рішення (можливо, не без погодження із Фрідріхом II) щодо суті своєї боротьби філософа і «війни проти негідниці».

Вольтер переживає найскладнішу кризу у своїй кар'єрі: Париж йому заборонений, повернення до Німеччини виглядає небезпечним. Імператорка Марія-Тереза, англійський король відмовляються од честі прийняти його у себе. Вичекавши цілий рік у Кольмарі, він нарешті відкриває для себе рятівний вихід: винаймає будинок у Лозанні, купує власність в околицях Женеви. І тут, на тих околицях, які видаються йому певнішими, він знову розпочинає свою філософську діяльність, стає справжнім громадянином світу. Тепер Вольтер співпрацює в Енциклопедії, успішно ангажує до цієї справи своїх друзів – ліберальних кальвіністів. Але знову ж так само, як і в Потсдамі, він мусить відступити. Консисторія забороняє ставити вдома театральні п'єси. Викликає обурення те, що він наважився у справі Сервета назвати душу Кальвіна «страхітливою». Справжню бурю викликає енциклопедична стаття «Женева», написана разом з д'Аламбером; Вольтер пересварюється зі своїми колегами. За той час доходить вістка з Парижа про заборону Енциклопедії; Руссо пориває свої стосунки з Дідро, виходить з редакторської та авторської групи д'Аламбер. Припиняє свою співпрацю в Енциклопедії і Вольтер і виїздить у грудні 1760 року в Ферней, у французький кантон Жекс.

Саме в той час, коли спалахнула Семилітня війна, Вольтер «обробляє свій сад»: він пише «Кандід, або Оптимізм», який виходить друком у січні 1759 року. І все ж таки Вольтер залишається Вольтером: встряває в політику, веде секретну дипломатію, потайки бере на себе функції посередника між Фрідріхом II, з яким поновив листування, і французьким міністром, вигадуючи хитрі інтриги. Він розважливо вважає, що інтереси Франції вимагають швидкого поновлення миру Відтепер його життя набуває чіткого спрямування. Як сільський поміщик, він будує, обробляє землю, садить дерева, сприяє нововведенням у місцеву промисловість, розмішує емігрантів-годинникарів із Женеви. У своєму замку він веде активне життя: з усіх сторін Європи до нього прибувають відвідувачі. Він постійно у суперечках зі своїми священиками, своїм єпископом, пасторами Женеви, з Руссо та іншими. Про одну таку суперечку згадав Іван Франко у своїй статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881): «ще в половині минулого віку насмішник Вольтер, читаючи "Conrat social" Жана. Жака Руссо, говорив, що, читаючи ті предковічні ідилії, йому й самому забагається скинути з себе одежу і лазити рачки».[12] Він очолює філософську кампанію за реформу правосуддя і держави, за свободу, а особливо за толерантність; пропонує звести християнську релігію до деїзму, чітко підпорядкованого політичній владі. У своєму змаганні із кліром. Вольтер шукає спілки з королями та правителями, магістрами, встряває у всі справи, які намагається використати у своїй боротьбі проти релігії. Цей його наступ стає сильнішим починаючи з 1762 року у той час як парламенти розпочинають процес проти єзуїтів, Вольтер береться за реабілітацію Каласа, тулузького протестанта, якого безпідставно звинуватили у вбивстві сина з релігійних мотивів і присудили до страти через колесування. Справа Каласа, за якою настала досить подібна справа протестанта Сірвена, остаточно привернула увагу громадськості до принципу релігійної толерантності. Вольтер, цей «Дон Кіхот нещасних», користується величезною популярністю. Він має численних кореспондентів, прихильників в усіх середовищах і в усіх країнах. Він хоче врешті використати свій успіх, щоб довести до кінця свій найбільший задум – «розчавити негідницю». Між 1764–1770 роками португальські та польські події, конфлікти Бурбонів і віденського двору з папством вселяють йому надію на неминучий розкол католицької церкви. Намагаючись пришвидшити події, Вольтер інтенсивніше займається виданням своїх літературних творів. Не покидає театру, який залишається для нього великою пристрастю. Захопившись філософською боротьбою, Вольтер перетворює театр на трибуну він говорить про толерантність у «Гебри, або Терпимість» (1769), про королівство у «Законах Міноса» (1772), про парламенту «Дон Педро» (1774). Остання з його трагедій – «Ірена» (1778) – буде повторенням його перших спроб і його «Едіпа». Він продовжує писати історичні праці, романи, листується з усією Європою. Із Фернея прямує справжній невпинний потік літературних і наукових творів: фацетії, повісті, трагедії, історичні праці, словники. Він публікує «Філософський словник», невеликі анонімні памфлети, вміло організувавши їх збут по всій Європі. Однак, незважаючи на такі шалені удари, «негідниця» лишень слабо заторкнена. Сили втратив Вольтер. Починаючи з 1770 року, постарілий, засмучений славою Руссо та Шекспіра, стривожений атеїстичною пропагандою барона Гольбаха, Вольтер пише усе менше і менше. Тепер він зосереджується на місцевій політиці, досягає ліквідації митного кордону, який відділяв край Жекс од Женеви, його природного джерела. Марно намагається добитися звільнення кріпаків Юра. Здавалося, що при такій активності у своєму гірському кантоні Вольтер поволі згасатиме. Однак треба було, щоб він закінчив так, як прожив. На початку 1778 року його охоплює бажання знову побачити Париж, який він покинув трохи більше як чверть століття тому. Вольтер переживає справжній апофеоз, пов'язаний з виставою «Ірени». На сцені помістили його увінчаний бюст, а сам Вольтер поважно благословив онука Франкліна, який став перед ним навколішки. Цей жест означав завершення Вольтерових діянь – Вольтер помирає знеможений тріумфом. 30 травня 1778 року останньою його пригодою була справа з його похованням. Небіж Вольтера, абат Міньо, обдуривши кюре церкви Сен-Сюльпіс, паризького архієпископа, поліційного урядника та королівського міністра-розпорядника, дивним чином забезпечив йому християнське поховання в каплиці Сельєр. Але Вольтер, який любив у житті суперечливості, вдруге був похований в Пантеоні 11 липня 1791 року за декретом революційного уряду.

Як своїм мистецтвом, так і своєю думкою Вольтер пов'язаний з минулим і водночас провіщає майбутнє. Людина, істота водночас нікчемна і шляхетна, ладна здійснювати і найгірші і найкращі вчинки, він був і одним і другим упродовж свого надзвичайно повного життя. Величезна спадщина, яку він залишив, поволі втратила свою актуальність упродовж XIX століття. Незважаючи на свою нерівність, вона залишається, тим не менше, свідченням невтомно працюючого розуму. В його стилі, сповненому життєдайності, постійно відкриваєш для себе присутність світлого й ерудованого розуму. Людству, яке абсолютно відрізняється од того людства, для якого він писав, Вольтер безперестанно продовжує нагадувати, що не треба помилятися, не слід брати за беззаперечні істини те, що є обманом, нав'язаною думкою, ілюзією почуттів або рутиною думки.

Найзнаменнішим явищем в останнє тридцятиліття творчості Вольтера були його повісті, оповідання, казки-притчі. «Художня проза Вольтера з'являється немовби на полях його важливих в ідейному розумінні і найгостріших праць, таких як "Досвід про звичаї", "Філософський словник", політичні памфлети. <…> У повістях і оповіданнях Вольтера ми знаходимо не лише безпосередній перегук з іншими його книгами тих літ, але й розвиток та поглиблення поставлених у них кардинальних філософських і політичних питань».[13]

У центрі розповіді прози Вольтера маємо типовий для класицизму образ інтелектуального, мислячого героя, який намагається зрозуміти навколишню дійсність і вплинути на неї. Однак подвійна сторона повістей займає в розповіді підпорядковане становище стосовно сторони ідеологічної. У центрі розповіді і великих творів, і прозових мініатюр знаходиться та чи інша філософська теза, яка ілюструється сюжетом. Отже, «героями новел і повістей Вольтера стають не персонажі зі своїми індивідуальними характерами, а та чи інша політична система, філософська доктрина». Однією з характерних рис філософських повістей письменника (сам Вольтер такого визначення своїм повістям не давав) був постійний перегук із подіями сучасності, навіть якщо події тієї чи іншої повісті стосуються часів легендарної старовини, а звідси своєрідний «східний маскарад», надання окремим творам «східного колориту». Східний колорит дуже добре відповідав зацікавленню сучасників Вольтера усім незнаним, загадковим, небезпечним і водночас таємничим. Звернення до східного матеріалу «дозволяло письменникові відображати нові порядки, нові звичаї, інші етичні норми, а отже, ще раз показати, що світ європейця XVIII ст. виявляється далеко не кращим із усіх можливих світів».