Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

• Название: Кандід: Філософські повісті (збірник)
• Автор: Вольтер
• Жанр: Философия
• Год: 2011
• ISBN: 978-966-03-4961-2

Вольтер-просвітитель, що оспівував радощі життя і ненавидів усе, що пригнічує людину, розкривається в своїх філософських повістях («Задіг, або Талан», «Мікромегас», «Кандід, або Оптимізм», «Простак», «Вавилонська царівна»), глибоке ідейне значення і високі художні достоїнства яких ставлять їх у ряд тих творів, що цілком витримали випробування часом.

---

«Задіґ – герой, який споглядає і роздумує. Він багато що відкриває у світі <…>. Своє розуміння недосконалості світу він намагається втілити у свідомість оточуючих, навіть просвітити їх. І якщо навіть це вдається йому лише частково, герой не втрачає оптимізму взагалі, бо для нього найголовніше не стільки викорінити зло, як визначити його причини».[14]

Вороги Вольтера, а особливо Фрерон, постійно закидали письменникові, що «Задіґ» був створений із частин та уривків, об'єднаних разом і запозичених із східних казок та подорожніх розповідей. Так і є насправді; але що тут належить Вольтерові – це насамперед впровадження цих оповідань та пригод в безперервну історію формування розумної людини – одні нею захоплювалися, інші її ненавиділи, вона зазнала усіх ударів долі, але вміла завжди з них елегантно виходити, користуючись своєю мудрістю та чесністю; а крім того, він наситив свою розповідь натяками на події та персонажів свого часу. «Задіґ» – це книжка, яку треба для себе відкривати, і якщо тепер читацький світ не дуже чутливий до усіх тих пригод, нас не може не привабити гострота і жвавість нападок письменника на неминучі похибки правителів, на ницість і нечесність їхнього оточення; на зловживання усіх тих, хто, користуючись довір'ям народу-трудівника, стає надійним захисником несправедливості й тиранії.

Філософську повість «Мікромегас» Вольтер надрукував 1752 року. Автор уявляє собі, що Мікромегас, житель планети Сіріус, за своїми розмірами велетень, дістав присуд про те, що йому упродовж численних років заборонено з'являтися при дворі, оскільки він надрукував одну зі своїх книжок, в якій нібито були єретичні думки. Він здійснює мандрівку на планету Сатурн і знайомиться там з одним із її мешканців, який у порівнянні з мешканцями Сіріуса виглядає карликом. Уже з самого початку повісті маємо натяки на різноманітні епізоди з життя Вольтера: натяки на Буайє, який виступив з гострою критикою Вольтера після появи «Філософських листів», або карикатурне зображення Фонтенелла, автора відомих «Бесід про множинність світів», який приєднався до супротивників Вольтера.

Розмовляючи на різноманітні теми, два мандрівники прибувають на нашу планету – вони мають можливість познайомитися з європейськими звичаями та порядками. Мешканці Сатурна і Сіріуса навіть не зауважують присутності на землі її мешканців – ті мешканці таких малих розмірів, що не вміщаються у їхнє сприйняття. Зробивши із діаманта своєрідний мікроскоп, Мікромегас спочатку виявляє кита, якого він розглядає, тримаючи на нігті пальця, потім бачить корабель з людьми, яких ті мандрівники сприймають спочатку як звичайних комах, та згодом упізнають у них істот, наділених душею, – вони врешті-решт зуміли зав'язати із ними спільну мову і почали розуміти, що ті говорять. Далі стаємо свідками розмови з філософами, які належать до різних шкіл і які почергово викладають свої теорії про природу душі і творення ідей. Використовуючи такі художні методи, Вольтер вдається до сатиричної критики арістотелізму, а також систем Декарта, Мальбранша та Лейбніца. Лише один із присутніх філософів, учень Локка, ідеї якого привабили колись Вольтера, знаходить позитивну оцінку чужоземців. Та коли після нього зверхньо висловив свою думку пихатий філософ, мандрівники невтримно розсміялися, і корабель не втримався на нігті. Наукова розмова перервалася після довгих пошуків – Мікромегас знаходить у кишені своїх штанів корабель з екіпажем, до якого він звертається зі словами, сповненими доброти, скрушно нарікаючи, проте, на пихатість і мізерну гордість тих маленьких істот.

У цій повісті ми не бачимо привабливості «Задіґа» чи «Кандіда», бо в «Мікромегасі» більше, аніж у двох інших творах, постає трохи абстрактний характер оповіді, в якій письменник намагається поставити і розгорнути ідеї, а не вивести перед читачем низку своїх персонажів; крім того, «Мікромегас» є очевидним наслідуванням «Мандрів Гуллівера» Дж. Свіфта. Маємо тут їдкий розум Вольтера, надзвичайно вправний у мистецтві ламання цілої системи за посередництвом звичайної розважальної історії, розум дотепний, гострий і хитруватий, який умів ховатися під маскою наївності та невігластва, який завжди втілювався у стилі надзвичайної чистоти. Тут, у цьому невеликому творі, в якому скептицизм Вольтера набуває універсального характеру, бачимо, як письменник, прихильник просвітництва і прогресу, зумів переконливо показати скрушну картину неосвіченого і дурненького людства, неймовірно малого і надзвичайно гордовитого.

«Кандід, або Оптимізм», філософська повість з використанням структурних засобів шахрайського роману, була надрукована 1759 року; твір з добре знаним сюжетом. Діставши виховання в замку барона, молодий чоловік на ймення Кандід живе спокійним життям у товаристві свого вихователя доктора Панглоса. Від свого вихователя він дізнається, що світ абсолютно добрий, що кожна звичайна річ неодмінно приходить до щасливого кінця. Так тривало до того дня, поки власник замку не порушив спокою: якось він застав милого йому Кандіда дуже близько біля своєї доньки Кунігунди і відразу ж відправив його із замку, давши йому доброго стусана під зад. Змушений пуститися в мандри, молодий чоловік перетинає різноманітні країни, які покажуть йому, що світ дуже мало відповідає оптимістичному вихованню добродія Панглоса. Чи то в Англії, чи у Франції, чи навіть в Італії він змушений констатувати, що зло перемагає добро найгіркішим способом. Кандід простакуватий, він довго вірить Панглосові. Та що далі він мандрує, то щоразу більше розчаровується у словах філософа. Ставши ніби забавкою в руках фатальності, він випробовує на собі усі можливі образи, включаючи невеселе спілкування з піратами. Постійно перебуваючи у товаристві Панглоса, який глухий до усіх явних фактів, Кандід знайшов собі інших попутників: Мартена, антипода Панглоса, і вірного Какамбо. Усі четверо врешті-решт прибувають до Константинополя. Посеред стількох переживань Кандід не знаходить ані найменшої розради в коханні. Побачивши прекрасну Кунігунду споганілою, він уже не мав ніякого бажання одружуватися з нею, але не зміг відмовити на її щире прохання. Кандід перебуває в такому стані, що вже недалекий до розчарування. Мета пошуків Кандіда – визначити своє місце в житті. Але як? Та ось знаходиться сповнений мудрості турок, який врешті-решт повчає його, яким то чином можна зробити привабливим життя: якнайбільше забути про існування світу, а обробляти свій сад.

Ця повість має характерну особливість, яка полягає в постійній присутності в ній автора. Вольтер дивиться на світ очима своїх героїв, дає оцінку подіям, виходячи з комплексу їхніх поглядів, пристрастей та світогляду. Своєю повістю Вольтер насамперед демонструє велику наявність у світі зла. Жорстокі і закони природи, і людські закони. «"Кандід" – книга дуже особистісна, як і більшість інших творів Вольтера: у ній письменник розправляється зі своїми давніми ворогами – носіями гордовитої станової моралі, прихильниками релігійного фанатизму і деспотизму. <…> Однак погляд Вольтера не такий уже й песимістичний. Письменник вважає, що справедливе суспільство можна побудувати, подолавши фанатизм та деспотію».[15]

Повість «Кандід» виявила найрізноманітніші сторони письменницького стилю Вольтера: тут і ціла низка гротескових образів та ситуацій, іронічний тон розповіді, навмисно прискорений ритм розповіді, сатиричне перебільшення, а разом з тим і точні побутові деталі.

Цікаво про цей твір Вольтера писав 1906 року І. Франко у праці «Пісня про правду і неправду»: «Ідея шукати правди і справедливого соціального та політичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярніших і найбільш улюблених літературних тем XVII та XVIII вв. Одні оброблювали її серйозно, веліли своїм героям знаходити краї з ідеальним устроєм десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопія", Кабетова «Атлантида», ідеальна держава Мореллі та ін. Інші з далеко більшим успіхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандіда" та Свіфтового "Гуллівера"».[16]

«Простак» – сатирична повість Вольтера, що була надрукована в Женеві, однак місцем публікації був зазначений Утрехт; перші примірники дійшли до Парижа в серпні 1767 року. Це єдина вольтерівська повість, в якій маємо чітко визначену любовну інтригу, твір з новими героями; це не герої-маски, а персонажі з цілісними людськими характерами. Вольтер не хотів визнати, що є його автором, і коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повість, твір був поданий як праця пана Дюлорана, відомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангеліє розуму» і готувався опублікувати «Кумусь Матьє». До того ж Дюлоран нічим не ризикував: те, що він писав, було ще гостріше, а крім того, він давно вже покинув Францію, поселившись у Голландії. Паризький видавець Лякомб дав творові назву «Гурон, або Простак», під якою цей твір і зазнав слави. Історія гурона, людини, яка пізнає, спостерігає і роздумує, історія, яка відбувається за царювання Людовіка XIV, подається читачеві як «правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (відомого теолога, який помер на початку століття). Молодик, який увесь час жив серед гуронів в Америці, сходить на берег у Нижній Бретані, де один священик та його сестра признають у ньому свого племінника. Оскільки він завжди наївно говорить те, що думає, і робить те, що бажає, як «справжній дикун», його називають Простак. Довіряючи своїй природній мудрості, не зіпсутій існуючими передсудами, він зазнає багато прикрих пригод, під час яких у своїх наївних здивуваннях висловлюватиме цілу низку суджень, сповнених великої розсудливості. Образ центрального персонажа повісті – це своєрідна вольтерівська відповідь Руссо, його теоріям «природної людини» і його трактуванню ролі цивілізації. Нова сім'я навертає його у християнство, охрещує його; він закохується у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою він не може одружитися, оскільки між ними існує духовний родинний зв'язок, що за церковними законами є для цього перешкодою. Мужньо відбивши наступ англійців у Нижній Бретані, він подається до Версаля, щоб одержати там плату за свої послуги і, можливо, добитися дозволу на шлюб зі своєю нареченою. По дорозі він вечеряє з гугенотами, а далі дістається до королівського двору; нічого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляє до Бастилії. Товаришем по ув'язненню в нього є янсеніст, який повчає його, захоплюючись його проникливістю і справедливістю його суджень. Завдяки своєму здоровому глуздові Простак зумів змінити деякі погляди янсеніста. А за той час священик із сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якій вдається утекти з монастиря, відправляється до Версаля. Вона змогла дістати аудієнцію у помічника міністра Сен-Пуанжа, під час якої просить звільнити з тюрми свого коханого. Спочатку відкидаючи усі нескромні пропозиції, які їй роблять, вона врешті-решт все-таки поступається. У той час як святкують звільнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужує від страждання і ганьби; лікарі (іронічно змальовані автором) клопочуться біля хворої, але вона помирає. Пан де Сен-Пуанж (взагалі-то непогана людина) мучиться докорами сумління і добивається для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвідом справжнього філософа, посади чиновника: «Час зм'якшує все».