Емма Андієвська - Роман про людське призначення

• Название: Роман про людське призначення
• Автор: Емма Андієвська
• Жанр: Зарубежное современное

«Роман про людське призначення» Емми Андієвської – твір із фантастичним сюжетом, у якому порушено ряд актуальних тем, зокрема, сенс людського життя, проблема еміграції, радянська імперська неволя України тощо***. У 1984 році авторка одержала за цей роман літературну премію Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів. Світову славу письменниці принесли прозові твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапіта», «Тигри», «Казка про яян», поетичні збірки «Народження ідола», «Наука про землю», «Вілли над морем», «Міражі», «Міста-валети», «Шухлядні краєвиди» та ін. Емма Андієвська – українська письменниця та художниця, яка працює у стилі сюрреалізму та герметизму.

---

Очевидна річ, Славкові й на думку не спало поцікавитися, чи Дзиндра справді той самий Дзиндра, з теорії дзеркал якого Тарас висновував мало не всі закони світобудови, що їх Славко однак не міг второпати, і яким чином він, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столітті (якщо це століття дійсно було п’ятнадцяте століття, а не означення якогось коду, що їх, грішним ділом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славкові, мовляв, усі, хоч і які, здавалося б, буденні речі є носіями вселенського на силові частки подрібненого шифру, дійсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасові пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приємність, оскільки Славкові розумові центри самі підступно вимикалися від слів «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славкові часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нічого не міг вдіяти зі своєю головою, де нічого путнього не трималося), і яким чином він, Дзиндра, досі невмирущий, коли все живе підвладне проминанню, та Дзиндра так заразливо засміявся, від чого Славкові стокротки залили душу, аж закортіло самому плигати й реготати до корчів у паху, ні на мить не вагаючися, чи це, бува, не надто безсоромний вияв атавізму, цього, за виразом Тараса, насушного гальма на шляху до вилюднення, що Славко ані не спитав, ані не здивувався (лише серце зупинилося, а тоді одним стрибком розширилося на обидві легені, витиснувши притлумленого власника з тіла, аби він ляпнув на всі чотири і, одразу ж вирваний із проріджених клітин світловим вихорем, помчав на тому віддиху, котрий унедійснював досі непроникальні плошини), коли він поруч із засмаглим Дзиндрою, наче той тільки й робив, що вилежувався на сонці, в самих плавках опинився на Трухановому острові, тримаючи в руках приймача, як дві краплі води, схожого на той, котрий привезла з подорожі Україною Лариса Сиворакша своїм нащадкам у Канаді, пояснюючи, що цей дещо громіздкий сувенір і є брехунець, оскільки тепер на Україні інакше й не називають радіо, з якого, наражаючися на утиски, уперто слухають закордонних пересилань на коротких хвилях, що їх Славкові (правда, Славко, хотів був відмовитися, та Дзиндра махнув рукою, мовляв, нехай) за десятку вмонтував чолов’яга, котрий ціле літо додатковою технікою обслуговував пляжників, закінчивши поратися в дротяній скринці за мить до того, як кадебівники налетіли на гурт молодих людей (Славко пізніше роздивився серед юнаків і дещо старших) у вишиваних сорочках, що їх кадебівники, ніби кожна утла вишивка оберталася на пащеку вогневергальної гідри, кинулися шматувати на щойно заарештовуваних молодиках, котрі перед частково сторопілою, частково вороже настовбурченою («опять эти проклятые самостийники!»), а то й просто (і ці переважали) зачудованою публікою, в «моя хата скраю» якої постукало неоновим п’ястуком Провидіння (не дарма дух віє, де схоче), – співали непофальшованих асиміляторськими народовбивцями українських пісень про волю, світло й людську гідність, ширячи серед століттями махровою російщиною випалюваних сердець і голів буржуазно-націоналістичну моровицю, смертельну для червоної імперії, – ані тоді, коли вони удвох завернули в провулок (тільки вже не в плавках, а в потертих і заяложених костюмчиках, наче цілий день пролежали на спині, порпаючися в залізних нутрощах зіпсованого авта, як Дмитро Закута, що аж кинув письменницьку діяльність, аби встигати після кожного незначного проїзду лагодити новопридбаного «Запорожця», на якому, як це сам Закута признався у професора Федоренка Дзиндрі, він востаннє відвіз Ганну Климів додому, де її й замордували кадебівники, – з мертвими раз назавжди спокій! – бо жодні погрози не спромоглися змусити не тільки зовнішньо, а й унутрішньо богатирську Ганну ходити на рівні мишачого росту, Ганну, яка наважилася сміятися з упривілейованих катюжок, котрі за допомогою найновішої техніки затялися звести весь український народ на гнойовище з асимільованих лакуз, де не передбачалося місця на таких, як Ганна, за шо вгодовані посіпаки тьми гуртом, – адже Ганна боронилася, аж доки їй ззаду залізякою розтрощили череп, – частинами уоивали атлетичну жінку, незнищенний голос якої лишився хрипіти на стрічці підслухову- вального апарату, що його в поспіху, – на ліквідацію паскудної мазепинської ворохобниці пішло більше часу, ніж плянувалося, – забули вимонтувати єдинонеділимні ощасливлювачі людства, щоб потім звалити вбивство, – хоча стрічка вже ходила по руках; але що там стрічка, коли дійсне лише те, що наказано згори вважати за дійсне! – на нібито неосудного слабенького свекра, якого представники єдиної на світі непомильної держави поспішили кинути під потяг, – ніхто нічого не чув і не бачив, усіх свідків втоптали в братні могили, не лишилося жодного рота розповісти, і однак правда виходить на світло денне! – аби не так для надто пискатих, – на щастя, розсварених націоналістично-буржуазних гавкунів з-за кордону, – як для щиросердих, розмагнічених рятівною віддаллю від братнього раю м’якодухих селепків в оазі західньої законности, зневажуваної кнурячими писками червоних чингісханівців, для яких єдина законність – нагаї й насильство, а решта гниль; – для щиросердих селепків, ладних на перший посвист щуролова повірити у веселкову торохту, – а як не повірити, коли з кожної ворітниці тільки й дмухають добре плачені бурякові сурми про безклясовий рай, хоча в кожному червоному раю, щойно дориваються до влади послідовники бородача, одразу ж летять голови праворуч і ліворуч, ледве встигають зрівнювати з землею братні могили! – аби мати сяке-таке алібі, – людський мозок? пхе! скажи йому тисячу разів, що чорне – біле, і він, плазуючи, повірить: біле, біле! – інакше хіба на кожному кроці перемагало б зло і його похідні: нахабство і демагогія? – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо не самих емігрантів, яким не витнеш із пам’яті ні штучного голоду на Україні, ні масових розстрілів, ні чавуннощелепної русифікації, хоча час гоїть виразки, а українцям ще Господь забув уділити злопам’ятности, і вони ніколи не надмухуються, як інші, заподіяними їм лихами, – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо вже не самих ялових емігрантів, то їхніх м'якотілих, перегодованих вітамінами Телесиків, виспівуючи їм кутим у сталінському горнилі голосочком чи то в пересиланнях за кордон, – бож закордонних не посадиш до концтаборів і психолікарень, аби й гадка щезла про ворохобницьку мазепинсько-бандерівську націю, – чи то в підлакованих «Нових обріях» про щире піклування українським народом з тією самою м’ясожерною нахабністю, – косоока ментальність червоної орди, – з якою в Харкові під час найлютішого голоду виставляли для західнього телятка Еріо за ніч уздовж вокзалу насаджені ялинки й вітрини, завалені харчами, шо їх потримали на показ так довго, заки чумним містом, терміново очишеним від пухлих трупів, проїде європейський телепень, не спокушений азіатською підступністю, котра потьомкінські села піднесла до рівня Апокаліпсису, який у кінцесвітніх видіннях час від часу й переслідував Славка), – ані, коли вони піднялися крізь прохідний будинок, – суцільні сходи й вікна, – на Хрешатик, що його Славко виходив у снах уздовж і впоперек, оскільки саме на Хрещатику містився центр землі, випромінюючи на весь світ із-під трупного гною потоки живого, цілюшого світла, шляхетности й добра, які досягали й Славка, хоча він народився вже на Заході і знав Київ лише з батьківських розповідей і поганих зняток, але в ньому, попри те, що він завжди стояв осторонь громадського життя і тоді, коли ще жили батьки, і згодом, як ним заопікувався Тарас зі старою Нагірнихою, тягаючи Славка на всі українські імпрези, шоб йому вивітрилися з душі кінцесвітні настрої, пульсував і переливався вранішньою зорею той інший Київ, де тепер Славко з дзиндрою звернули праворуч до Дніпра в немощений курний правулок і постукали в дошками навхрест скріплені двері, що їх відчинив їм професор Федоренко, який згодом пояснив Славкові, і чому Дзиндра невмирущий, і в чому сутність людського покликання, і чому кожному вділено незнищенний голос, хоч людина про те переважно, затуркана буденщиною, і не здогадується, повіривши диявольському щохвилинному навіюванню, ніби вона безголоса і без’язика, бо сатані найстрашніше, коли людина довідається про своє призначення, оскільки тієї ж миті пахолки тьми стають безсилі, – і чому червоні держиморди заповзялися перетворити український народ на безлику, малоросійську льоху, придатну лише на ковбаси імперського великобратнього шлунку, і чому кожній людині дано вирішувати долю всього світу, тільки вона про те не здогадується, аж поки саме Провидіння спересердя штовхне ледачу креатуру до світла, як професор Федоренко штовхнув Славка, аби він з надмірного захоплення перестав репетувати, бож у помешканні скрізь кадебівницькі підслухувальні апарати, але Славко не второпав, попри Дзиндрині знаки, і так голосно охнув, побачивши у професора Федоренка тих, кого він у житті навіть і не мріяв побачити, що той відрухово надто сильно штурхнув ліктем Славка, аж той на мить втратив рівновагу, яка завжди вивітрювалася зі Славка, щойно він глибоко чимось переймався, наслідком чого серед Федоренкового помешкання і настав кінець світу.