» » » Емма Андієвська - Роман про людське призначення


Авторские права

Емма Андієвська - Роман про людське призначення

Здесь можно купить и скачать "Емма Андієвська - Роман про людське призначення" в формате fb2, epub, txt, doc, pdf. Жанр: Зарубежное современное, издательство Литагент «Стрельбицький»f65c9039-6c80-11e2-b4f5-002590591dd6. Так же Вы можете читать ознакомительный отрывок из книги на сайте LibFox.Ru (ЛибФокс) или прочесть описание и ознакомиться с отзывами.
Рейтинг:
Название:
Роман про людське призначення
Издательство:
неизвестно
Год:
неизвестен
ISBN:
нет данных
Вы автор?
Книга распространяется на условиях партнёрской программы.
Все авторские права соблюдены. Напишите нам, если Вы не согласны.

Как получить книгу?
Оплатили, но не знаете что делать дальше? Инструкция.

Описание книги "Роман про людське призначення"

Описание и краткое содержание "Роман про людське призначення" читать бесплатно онлайн.



«Роман про людське призначення» Емми Андієвської – твір із фантастичним сюжетом, у якому порушено ряд актуальних тем, зокрема, сенс людського життя, проблема еміграції, радянська імперська неволя України тощо***. У 1984 році авторка одержала за цей роман літературну премію Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів. Світову славу письменниці принесли прозові твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапіта», «Тигри», «Казка про яян», поетичні збірки «Народження ідола», «Наука про землю», «Вілли над морем», «Міражі», «Міста-валети», «Шухлядні краєвиди» та ін. Емма Андієвська – українська письменниця та художниця, яка працює у стилі сюрреалізму та герметизму.






Властиво, на слові «насильство» Федір, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовує перед поліцаями ритуал поховання понад дві тисячі років тому зігнилих імператорських конкубін (щоправда, згодом Федір не був певен, чи не підключилося до Перекотигориного голосу радіо), крізь своє базікання, як начинку в пиріжку, простягаючи Федорові рятівну кладку (цю кладку Федір так відчував, ніби вона променювала з самої Перекотигориної душі, хоч і не тямив, чому Перекотигора так старається), аби він, Федір, вибрався на сухе, і тому на перехресні запити поліцаїв, коли він востаннє розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тієї миті у Федоровій пам’яті і спливли Перекотигорині розходження з Ігорем, які первісно виникли з ненаситного кокетства миршавої Христі, що затялася їх посварити, аби мати навколо себе двох Іванів-покиванів, а тоді, завдяки Пеоекотигориній нетерпимості в любовних справах, – бож так Перекотигорі не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навіяло Федорові проти його власної волі підозру, чи не допоміг Перекотигора, бува, перебратися Ігореві до прадідів, – й на Ігорів характер, звички й світогляд, підмінований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою іронією, якою Ігор інколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як кріликів з фіглярського капелюха, витягає з рота нескінченні назви рослин, аж Федорові мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якірці, собачі петрушки, приворотень, заячий канупер, скусівник, марунка, петрові батоги, а Перекотигора балакає й балакає, розчавлюючи всіма цими пижмами, бедринцями й шоломницями будь-яку згадку про Ігоря, заради якого їх і зібрали до поліції, оскільки Ігорева мати, що на цю страшну вістку прилетіла з Австралії, куди й Ігор мав невдовзі повертатися, ще тоді твердила, що то підступне вбивство, адже вона дослівно напередодні отримала докладного листа від сина, якого не могла написати людина, яка носиться з думкою покласти край своєму існуванню (зрештою, хіба вона, мати, не знала своєї дитини? Чи ж він би таке вчинив? Та й чи випозичав би Ігор перед смертю латинську друкарську машинку передруковувати свою дисертацію, якби він носився з думкою відійти з цього світу?) – Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», – підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви.

Правда, тоді Федір, який дав себе тягти вперед Тарасові, часами мав враження, ніби вони мандрують не лише підземними гаражами (зрештою, не тягнися ж під усім містом суцільні гаражі?), а просто крізь мури й землю, яка одразу ж розступається, творячи перед ними кріплений тунелець, що за їхніми спинами одразу ж згортається обвалами ріні (і то зовсім не тому, що Федорові лускався череп від удару, що його він дістав від уторочкованого гевала в бійці, наслідком чого він зі струсом мозку опинився в лікарні, хоча Тарас списав це на кошт того, що Федір, якому він випозичив – бож Федір присікався якраз не в відповідну хвилину, і Тарас не зміг відмовити, – всепрохідне слово, виснуване з теорії дзеркал Дзиндри, – не послухав благальної перестороги й таки попхався до Києва, – а втім хіба ж існував на світі українець, якого не потягло б до Києва? – де його одразу ж разом з тими дентами, котрі зібралися біля пам’ятника Шевченкові, заарештували й напевно провалили б голову, якби не Тарас, що витяг Федора звідти попри його волю, бож Федір затявся: коли він, нехай навіть на якусь мізерну скалку свідомости піддавшися шлунковому гонові зберегти життя, врятується сам, лишивши на кадебівницьку поталу молоденьких хлопців, які не побоялися стати на прю з держимордним молохом, який на очах усього світу знову безкарно, і то дедалі лютіше й підступніше, вирізує найкращих серед українського народу, аби решту боязкіших, затурканіших і нетямущих з кастрованою душею, що не наважуватимуться домагатися найелементарнішого права бути окремою нацією, – зробити безіменною витирачкою для великодержавницьких чоботиськ на вході до передпокою червоної імперії, – коли Федір врятується сам, не вирвавши інших з біди, йому однак не буде життя, бо власне сумління спопелить його), але тоді Федір не мав часу розміркувати, яким чином Тарас проводить його крізь мури, хвилюючися, чи доїхала Марійка без пригод додому, проте, коли вони обоє опинилися перед дверима української греко-католицької церкви і Федір глянув на Тараса, то він побачив, що в того фосфоризують очі, якими він ниже маленьке, ледь помітне в світлі високо повішеної вуличної лямпи написане на друкарській машинці оголошення про курси української мови.

Звісно, коли Федір глипнув на Тараса ще раз, дивуючися, що особливого Тарас угледів на пожовклій цидулці, то щойно тоді він і зауважив: Тарас ниже очима не оголошення, а чоловіка, на перший погляд трохи подібного до скоробагатька Сидора Залізка, вирядженого, як до театру, в смокінг і лаковані черевики, що тупцює біля оголошення, силкуючися його зірвати, й ніяк не подужає, наче це не звичайнісінький папірець на поржавілих припинках, а Гранітна брила з Божими заповідями, якої він не годен ні на цаль підважити.

– Що ви робите? – мимоволі вихопилося в Федора, який ступив уперед, сліпнучи від трубного відлуння, яке вогняним кущем вихитнулося й пішло від його слів по всьому місту, ніби це вимовив не він, а його немічним горлом озвався весь уярмлений український народ, що його нечистий єдинонеділимними лабетами старшого брата (а хіба Каїн не старший брат? Вічно ці старші брати!) заходився втовкти в небуття, і від цього палющого відлуння лаковані черевики й увесь усмокінгований Залізко знялися тим самим, завбільшки з дзвіницю, вихорем, що його Федір юнаком за тиждень перед тим, як його німці, схопивши в облаві на Подолі, забрали до Німеччини на примусову працю, подибав на шляху до Вишгорода, куди він подався був виміняти трохи харчів, бо хвора на виразку шлунку мати не могла їсти видаваного німцями на картки хліба з просяних висівок, що викликали криваве блювання.

Тоді Федір одразу збагнув, що то нечистий (бож саме таким бачили його старші люди, про що Федір не раз чув від їхньої торопленої кербудихи Даниленчихи, яку німці згодом розстріляли за те, що вона переховувала й допомагала всім, хто приблуджувався до її порога так, як вона сама, завдяки незбагненному щастю, з вимерлого від голоду села на Полтавщині приблудилася до однорукого п’янички-кербуда Даниленка, за якого вона згодом пильнувала будинок і особливо подвір’я, де вічно з сусідніх кварталів товклися ватаги малолітніх шибайголів, котрим Даниленчиха, навіть до тих, що в десять років могли пирнути ножем беззахисного недотепу, вміла промовити до серця й озлобленого розуму ще й тому, що смерть, яка вивалила всіх її близьких, зробивши її, ставну дівчину на виданні, торопленою, випалила в ній страх, що обертав навколо неї людей на полохливих хробаків, що мліли від власної тіні, наслідком чого Федір від неї й чув багато дивних розповідей, – і це тоді, коли конопатий за далеко невинніші оповістки гноїв людей по Сибіру, де й Даниленчисі зігнити б, якби не виняткова ласка Провидіння, що зберегла її, аби вона дещицю розповіла, – зокрема ж про сатану та різні його подоби), котрий знову гуляє Україною (в який уже раз!), нагромаджуючи до неба трупів, і, заки усвідомив, що він, Федір, чинить, перехрестившися (мати, відколи забрали батька, ніколи не говорила з ним про релігію, і всі свої молитви Федір знав від Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора і, вже падаючи від смердючого струменя гноїсто-фіялкової крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповідав собою фіялковий колір), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з ніг, Федір, ще заки зімліти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усі клітини, зробивши його назавжди інакшим, ніж він був досі: він, Федір, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрівшися віч-на-віч зі злом, яке тепер не даватиме йому промитої води (вже тоді Федір збагнув, а може, – внаслідок унутрішнього потрясіння, яке відкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузні, – то лише прокинувся в ньому замулений досвід незчисленних поколінь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді, і намагається ліквідувати надто прозорливих свідків, аби людина ніколи не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, і пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й антисвітами), бож влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тоді (хоч то сталося пекучого полудня(й увійшло Федорові в груди на шляху серед куряви, де він лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пізніше завадила йому вислизнути від німців, і з вивихненою рукою, яку йому вправила жінка дядька Пилипа, що підібрав непритомного на драбинчастий віз, гадаючи, що хлопця пристукнули нові господарі, й завіз до себе до хати, яка Федорові попервах здалася не хатою, а рухомою, завбільшки з Лавру, порхавкою, що посередині від Пилипового голосу надсипалася тропічним квітником, де переважали дерева-мальви, хоч пізніше в джунглях Федір ніколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбільшки з долоню, морквяно-вогнистих квітів, фіртку, крізь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справді вів до Аїду, адже хто зна, де і які саме дороги ведуть до пекла? – їм прочинив-їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенків їжатець-фірткар, праобраз професора Будника, з яким Федір роками пізніше познайомився в Міттенвальдському таборі і який остаточно переконав Федора, замість клясичної філології, замилування до якої Федорові з пелюшок прищеплював батько, мріючи, що бодай сина не калічитимуть, як його, і Федорові пощастить здійснити, що йому самому не дали здійснити, – йти студіювати архітектуру, оскільки фах будівничого відкривав молодій людині ширші перспективи заробітку, ніж жебрацька філологія, з якою хібащо доведеться крутити коровам хвости на якійсь заокеанській фермі, де ласкаво нададуть притулок здоровішим безбатьківщинникам, – і власне тоді, – не виключене, що й справді від присутности їжатця, бо на Федора тварини завжди діяли заспокійливо, і він їх ніколи не боявся, – так, власне, саме тоді, коли Федір уже призвичаївся, що крізь глиняні стіни він бачить ліпше, ніж крізь побільшувальне скло, оскільки йому видно всю землю, а, якби він трохи напружився, то й усю світобудову, хоч. це видиво покищо й затуляє собою Троянський кінь, над яким просто в повітрі Федорів батько точнісінько такий, як тієї ночі, коли його назавжди вирвали з Федорового життя, до лави, що на неї в поспіху поклали Федора, веде на поводі Ахіллових коней, які над вухом Федора (щоправда, голосом Пилипенчихи, алеж то не міняло справи) заповідають Ахіллову смерть напевне тому, що коли Аїдові прихвосні в подобі вгодованих енкаведівців ввалилися до кімнати, батько чи то й справді вимовив це місце з Іліяди, чи Федорові воно само запалилося в мозку, оскільки тієї миті він, на відміну від матері, засліпленої від болю, нутрощами знав: це назавжди, батька він уже ніколи не побачить, – і, власне, саме тоді Пилипенчиха не лише заопікувалася Федоровими кістками, саднами й головою (адже Федір цілу добу маячив, не приходячи до пам’яті, хоча згодом усі події на цьому короткому, а в дійсності найдовшому відтинку його життя він пригадував з ясновидною чіткістю), а й поворожила, накликаючи на нього доброї долі, однак попередила, що з усіх лих, про які він тоді ще поняття не мав, оскільки, за словами Пилипенчихи, він став на двобій зі злом, як це раніше чи пізніше стає кожна людина на життєвому шляху, – він, Федір, вийде неушкоджений, але розгубить усіх, найдорожчих його серцеві.


На Facebook В Твиттере В Instagram В Одноклассниках Мы Вконтакте
Подписывайтесь на наши страницы в социальных сетях.
Будьте в курсе последних книжных новинок, комментируйте, обсуждайте. Мы ждём Вас!

Похожие книги на "Роман про людське призначення"

Книги похожие на "Роман про людське призначення" читать онлайн или скачать бесплатно полные версии.


Понравилась книга? Оставьте Ваш комментарий, поделитесь впечатлениями или расскажите друзьям

Все книги автора Емма Андієвська

Емма Андієвська - все книги автора в одном месте на сайте онлайн библиотеки LibFox.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Отзывы о "Емма Андієвська - Роман про людське призначення"

Отзывы читателей о книге "Роман про людське призначення", комментарии и мнения людей о произведении.

А что Вы думаете о книге? Оставьте Ваш отзыв.