Емма Андієвська - Вігілії

• Название: Вігілії
• Автор: Емма Андієвська
• Жанр: Зарубежное современное

«Вігілії» Емми Андієвської – поетична збірка, яка тематично розпочинається як цикл збірки «Спокуси святого Антонія»***. Одним з центральних мотивів у віршах цієї книги є мотив руйнації світу. Світову славу письменниці принесли прозові твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапіта», «Тигри», «Казка про яян», поетичні збірки «Народження ідола», «Наука про землю», «Вілли над морем», «Міражі», «Міста-валети», «Шухлядні краєвиди» та ін. Емма Андієвська – українська письменниця та художниця, яка працює у стилі сюрреалізму та герметизму.

---

ВІҐІЛІЇ LIII

У прірву – день. Короткий людський вік.
Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
Мелодія – на кришки – і співак.

Плете ядро усесвіту павук.
На ниточці тремтять хисткі опуки.
Усе живе – Тлін – під свою опіку.
Лиш серце блима – між кущів – ставок.

Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.

Не вимкнути – ні колії, ні струму,
Ні пам’яті розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарі.

ВІҐІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.
В піску гниє – півмісяця – і скат.

Повітря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добіг до влади.
Надкришуються – всесвіти і люди.
Ковпак відлунь. І невідчитний код

Черви, що пробує свідомість гризти.
Крізь видиме – дедалі глибший розтин,
І переходи, і мости з віскози, —

Кров, звільнена від пристрасті і сказу,
І простір, що на промінь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив

В безпростірність, що плаче немовлям.

ВІҐІЛІЇ LV

Рожеві парасолі краплють з ринви.
Всім з’явам- простір – за єдину пашу.
Та де-не-де – ще світлові папуші. —
Все зовнішнє пішло на відмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтає душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за існуванням – пошук.

Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.
Стіна із лялечок, обернених в мовчання.
Матерії і духа величини
Й трикутник зору – крізь медузу ніби.

Бо видиме, що – невимовне – в набір.
Немов після потопу суховій,
Відкрило в серці жилу слухову.

ВІҐІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – задній хід,
І не зібрати навіть глею грудки.
Лиш пам’яті шпичасті осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорідився дійсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.

Самі димки. На нетривке – гоніння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клітин пручається додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

ВІҐІЛІЇ LVII

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
Лише на обрії ще серце носить миро
У просвітках між валунів понурих,
Де жорна тліну порожнечу труть.

В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зі спинок світла, наче із омарів.
Приплив – прапращура – в піску – портрет, —

Уламки водяної епопеї, —
Й над ними місяць, як шматок папаї.
Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.

Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

ВІҐІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
Вже інше обертається стерно.

Ще час від часу дійсности турнюр —
З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлін – турнір.

Ще ріки – серед мороку – молочні.
Як лунко, незахищено і лячно,
Де простору алмазна шевелюра.

Мов тільки но з верстата ювеліра.
Все – порохом – герой і страхопуд.
У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамі пес, що в білім колі спить.

ВІҐІЛІЇ LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
Розгвинчено і воду, і вогонь.

Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні – проминальне – пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

Де устриця до обрію прикута.
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь – і метушня, і галас.

І ні душі. Сама – рівнина-голос.
Що – дійсність, наче праскою – капрон.
Та Яків, що із Господом – на прю.

ВІҐІЛІЇ LX

Видовжується присмерку сачок,
Де інший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тільки неба півпригаслі печі.
День руки витер, – працю всю скінчив,

Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
Сторч – тиша насувається сипуча,
На скипетр обертаючи – канчук.

Слаба – не пітьма – простір – на утори.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.