Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

• Название: Коштовний камiнь (на украинском языке)
• Автор: Андрей Гуляшки
• Жанр: История

---

- Запалити факели? - пошепки запитала Теменужка.

- Iще видно, - вiдповiв Радан.

Так ми пройшли до двадцяти крокiв. Сутiнки згустились, ставало дедалi темнiше. Нарештi ми запалили факели. На сiрих кам'яних стiнах заграли червонi вiдблиски, i серед цих вiдблискiв рухались нашi чорнi силуети, наче живi картинки, намальованi тушшю.

- Чи близько сталактити? - запитала Теменужка.

- Ага, - заспокоїв її Радан. - Через годину-двi, може, й натрапимо.

Ми пройшли ще десять крокiв i зупинились. Тут галерея звужувалась i круто повертала праворуч. Ми увiйшли в якусь заглибину у формi цилiндра i вiдразу вiдчули пiд ногами схил.

- Починається спуск, - промовив Радан.

Вiн пiшов попереду, Теменужка за ним, я позаду.

Зараз стiни не були рiвними. З усiх бокiв стирчало гостре камiння сiре, червоне i якогось дивовижного жовтуватого кольору.

- Це схоже на справжню печеру, - сказала Теменужка. - Я ще не була в печерах, але уявляла їх собi саме такими. На скiльки метрiв ми заглибились пiд землю, як ви гадаєте? - запитала вона.

Я хотiв сказати їй, що ми ще тiльки почали свою пiдземну подорож, як Радан раптом застиг на мiсцi.

- Ану, пiдiйдiть ближче, - поманив вiн нас.

Ми наблизились. Навiть притулились до нього.

- Що ви бачите напроти?

- Камiння, - прошепотiла Теменужка.

- Гранiт, - вiдповiв я.

- Погано бачите, - зiтхнув Радан. - Ви тiльки гав ловите i нiчого не бачите. - Вiн простягнув руку. - Гляньте сюди. Що це?

- Вiрьовочка! - вигукнула Теменужка.

Вона вигукнула так, нiби помiтила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.

Ми мовчки дивились на кiнчик гноту, що звисав iз щiлини в скелi i нагадував обрубаний мишачий хвiст.

Радан пiдморгнув менi:

- Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!

Я простягнув руку, але вiн раптом вдарив по нiй.

- Це кiнець бiкфордового шнура. Бiкфордового шнура, - пiдкреслив вiн.

Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що вiн вдарив мене по руцi?

Доки я придумував, що йому сказати, вiн став навколiшки i почав заглядати за камiння.

- Ага, ага! - тихенько вигукував вiн. - Ану, нахилiться, дiти. Що це?

В жовтуватому свiтлi факелiв ми побачили ледь помiтну купку чорного попелу, а трохи далi - недокурок цигарки з золотим мундштуком.

- Один з тих двох чоловiкiв, яких ти бачив уночi, приходив сюди, сказала Теменужка. - Це той, хто курить дорогi цигарки.

- Можливо, що й обоє приходили, - вiдповiв Радан. Вiн пiдняв золотий недокурок i сховав його в кишеню. - Але залишив слiд тiльки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.

- Велике дiло! - сказав я. - Iшли перевiряти мiсцевiсть тi двоє людей, про яких говорив касир. На цьому мiсцi вони зупинились, i один викурив цигарку, потiм повернулися. Що ж тут такого незвичайного?

- Нiчого незвичайного нема, - сказав Радан. - Вони зробили Дiрку в скелi, а може, скористались тiєю щiлиною, що вже була, поклали динамiт, детонатор i пiдпалили гнiт. Ось попiл. Вiн просипався на цей камiнь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився вiд сандалi легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бiкфордового шнура, а мiй батько-шахтар заставляв мене пiдпалювати його в нових шахтах рудника "Чорне море". Отже, запалений гнiт горiв до певного мiсця, а потiм погас. Чому? На мою думку, є двi можливостi: або селiтра в шнурi стала вогкою - бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), i детонатор не загорiвся. Якби вiн загорiвся, то цiєї галереї уже б не було. I, можливо, - на вiки вiчнi.

- Нiчого не розумiю, - сказав я. - Навiщо тим двом чоловiкам руйнувати цю стару шахту.

- Насамперед я маю сумнiв, чи справдi люди, яких я бачив уночi - саме тi, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна завалити шахту. Це ясно, як день.

Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелiв почав блiднути.

- Треба повертатись, - сказав Радан.

- Те ж саме i я хотiла запропонувати, - призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, - обличчя її було сiре, як камiння, що лежало навколо нас. "Певно, вiд поганого повiтря", подумав я.

Коли ми вилiзали з ями, то тут зустрiлись з Андрiєм, як кажуть, вiч-на-вiч.

Зрозумiло, я тодi не знав, що його звуть Андрiєм, та й взагалi нiчого не знав про нього, оскiльки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповiдачем, то почав би розповiдь саме звiдси. Письменники так звичайно i роблять: починають розповiдь, насамперед виконавши найважливiше - зiбравши разом i описавши всiх героїв та влаштувавши їм зустрiч. Оповiдання вiд цього стає цiкавiшим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного iнституту i, на жаль, не дуже знаю лiтературнi прийоми. Вiрнiше, зовсiм не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослiдовнiсть: зав'язка оповiдання, тобто зустрiч двох головних героїв, вiдбулась в кiнцi, замiсть того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого роздiлу. Я пiзно догадався про це важливе правило. Але ви не гнiвайтесь на мене. Коли зустрiнемося вдруге, я розповiм вам iншу iсторiйку, - i тодi герої познайомляться ще на першiй сторiнцi i, очевидно, усмiхнуться один одному.

Хто був бiльше зляканий - ми чи Андрiй - не можу сказати. I потiм, не знаю, що ми говорили один одному, якi були нашi першi слова? Пам'ятаю тiльки, що вiн дав Теменужцi свою пляшку i порадив їй ковтнути води. Потiм i я випив трохи, це теж пригадую, - мабуть, дуже мучила спрага.

Сiли недалеко вiд ями. Андрiй витяг коробку з цигарками i закурив. Цигарки були дешевi. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

- Куди ви йшли? - запитав Радан.

- На те мiсце, звiдки ви йдете, - посмiхнувся до нього Андрiй.

Посмiшка була така лагiдна, щира I добродушна, що ми зразу ж вiдчули до нього симпатiю.

- А ранiше коли ви приходили на це мiсце? - продовжував розпитувати Радан.

- Торiк, - вiдповiв Андрiй.

- А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрiй якусь мить дивився на нього i знову всмiхнувся. На цей раз посмiшка була трохи сумна.

- У нас, геологiв, "випадковiсть" має вiдносний характер, - сказав вiн.

- А ви хiба геолог? - радiсно спитала Теменужка. - 3 бригади?

- Так, з бригади, - кивнув їй Андрiй.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лiкоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, вiн був жахливим скептиком.

Андрiй пiдвiвся.

Нас iз Раданом вважали високими хлопцями, та вiн був принаймнi на голову вищий за нас.

- Який ви здоровань, - засмiялась Теменужка.

Вiн почав шукати щось у кишенях i, знайшовши двi карамельки, дав їй. Дiвчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згоднi, правда? Вона назвала його "здорованем".

- А ви куди дiйшли? Напевно, до озера?

- Озера? - вигукнули ми майже одночасно. - До якого озера?

- А я думав, що ви хоробрiшi! - засмiявся Андрiй. - Як побачив вас такими блiдо-жовтими, особливо дiвчину, сказав собi: цi друзi не менш як пiвдня провели пiд землею. А ви навiть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивiшого.

- Ми дiйшли до першого повороту й повернулись, - сказав Радан. Помовчавши, вiн додав: - Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?

- I ногами б не поворушив! - засмiявся Андрiй. - Мене озера цiкавлять остiльки, оскiльки становлять iнтерес з погляду геологiї. А те озерце, про яке я згадав, просто западина - щось на зразок вирви, в якiй збираються пiдземнi води. А все-таки подивитись варто!

- А сталактити там є? - запитала Теменужка. - Ви, очевидно, йдете за сталактитами, признайтесь?

- Коли я був у вашому вiцi, то й мене хвилювали сталактити! всмiхнувся до неї Андрiй. - А зараз мене хвилює iнший мiнерал, в мiльйон разiв цiннiший за цю висульку.

- Золото! - вигукнув я. - Ви знайшли золото?

- Я нiчого не знайшов, - сказав Андрiй. - Але якщо знайду, то це буде цiннiше золота.

Дивна людина! Плекає думку про мiнерал, дорожчий вiд золота, а говорить так, нiби йдеться про звичайнiсiнький вапняк. На його мiсцi я б сяяв вiд радостi, задихався б, запевняю вас!

Андрiй тимчасом витяг з рюкзака електричний лiхтарик, натиснув кнопку, щоб перевiрити, чи вiн справний, потiм обережно почепив його на крючок, пришитий на куртцi пiд лiвою кишенею.

- Як бачите, мiй факел бiльш сучасний, нiж вашi, - пiдморгнув вiн нам. - Не димить i не обпiкає рук. А найбiльша його перевага в тому, що його носять на грудях. Раджу вам, якщо колись станете геологами, придбати такi лiхтарики. Вони дуже стануть вам у пригодi. Одна запасна лампочка та три батарейки - i ви забезпеченi свiтлом на двадцять годин. I чисто, i практично, правда? - Вiн закинув рюкзак на спину. - Ну, що, - спитав вiн, будемо розходитись?

Ми мовчали. Теменужка вийшла наперед; їй, видно, хотiлося сказати щось важливе. Та не знаходила слiв, - їй забракло смiливостi. Переминаючись з ноги на ногу, вона ковтала слину i з тугою дивилась на нас, нiби шукаючи спiвчуття. Щиро кажучи, в ту мить менi дуже хотiлось бути на мiсцi Андрiя, мабуть, тому, що вiн носив на грудях електричний лiхтар...

Андрiй, пiднявши молоток, на який спирався, збирався вже махнути нам на прощання рукою, як несподiвано заговорив Радан: