Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша

• Название: Кіт і миша
• Автор: Ґюнтер Ґрасс
• Издательство: Фоліо
• Жанр: Современная проза
• Год: 2000
• ISBN: 978-966-03-4139-5

Ґюнтер Ґрасс (1927 р.н.) — німецький письменник, есеїст, скульптор, художник, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1999 року.

Данціґ і німецькі умонастрої середини XX століття — тема повісті Ґ. Ґрасса «Кіт і миша» (1961), в якій розповідається історія юного Йоахіма Мальке, безрозсудного і самовпевненого підлітка, що шукає і добивається загального визнання. Він потрапляє на фронт, стає героєм. Але в рідній школі, де він з'являється з Залізним хрестом на грудях, йому відмовлено у пишному вшануванні. Цей удар по самолюбству його ламає, що й призводить до трагедії.

---

Мальке знову довів нам свою перевагу і тут же, не сходячи з місця, закріпив її, двічі повторивши те, що ми називали — спустити разок. Він стояв біля погнутих поручнів за нактоузом, злегка зігнувши ноги в колінах, зосереджено дивився у бік причального буя у новому фарватері і стежив за тим, як зникає у повітрі дим із труби буксира, не дав відволікти себе торпедному катеру класу «Чайка» і демонстрував свій профіль — від кінчиків пальців ніг, що трохи виступали за борт, аж до «вододілу» на голові: як це не дивно, порівняно з довжиною прутня відступали на задній план розміри його борлака, які завжди так упадали у вічі. Тепер у його тілі була помітна трохи дивна, але все ж таки виважена гармонія.

Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.

Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.

Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.

— Ти розказав це на сповіді?

Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.

— Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.

Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.

Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.

— Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, — пообіцяла вона за нагороду.

Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.

Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.

Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі подивився як на риб. Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми регулярно курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки. Але згодом, як би не старалися це заперечити чутки та інформація «з надійних джерел», для Мальке завжди існувала тільки одна жінка — Діва Марія. Тільки задля неї він тарабанив на шиї все, що міг, до Марийської церкви. Усе, починаючи від пірнання і до пізніших військових здобутків, він робив тільки задля неї, або ж, доведеться мені заперечувати самому собі, — для того, щоб відволікти увагу від свого борлака. Зрештою, можна було б назвати ще і третій мотив, який не заперечував би двох попередніх — Пречистої і миші: нашу гімназію, цю затхлу клітку, і особливо актову залу, яка дуже багато важила для Мальке і змусила його згодом здійснити останні його подвиги.

Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:

— Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…

І мені доводилося перебивати:

— Я не про це, а про обличчя.

Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.

У Дуйсбурзі ми зустрілися із Шиллінґом у привокзальному ресторані, бо його дружина була проти візитів без попередження. Це нагадало мені одну карикатуру, яка колись користувалася шаленим успіхом у нашому класі. Десь у сорок першому з нами вчився високий хлопець, який розмовляв не дуже правильно, хоча досить непогано, його сім'ю переселили звідкись із Прибалтики: аристократ, завжди елегантний, знав грецьку, страшенно балакучий, його батько був бароном, взимку носив хутряну шапку, не пам'ятаю вже його прізвища, у всякому разі його ім'я було Карел. Він умів дуже швидко малювати: за зразком і без, або і просто що-небудь. Сани, запряжені кіньми, і вовків довкола, п'яних козаків, євреїв, точнісінько як у «Штюрмері», голих дівчат верхи на левах, просто голих дівчат із дуже довгими порцеляновими ногами, але без порнографії, більшовики на його малюнках завжди роздирали зубами немовлят, Гітлер був переодягнутий Карлом Великим, машини для перегонів, а за кермом — елегантні дами у довгих розвіяних вітром хустках. Але особливо добре йому вдавалися карикатури на вчителів та учнів, які він міг малювати чим завгодно — пензлем, пером, сангвіном, на першому-ліпшому шматку паперу або навіть крейдою на дошці. Мальке він намалював не сангвіном на папері, а скрипучою крейдою на класній дошці.

Це було зображення анфас. Уже тоді Мальке зачісував волосся на свій дурнуватий проділ і фіксував його водою з цукром. Обличчя нагадувало випнутий уперед трикутник. Незадоволено перекривлений рот. Жодного сліду від передніх зубів, які видно з-під верхньої губи і які нагадували ікла. Очі схожі на колючки попід болюче припіднятими бровами. Повернута набік шия і велетенський борлак на ній виступає вперед ще сильніше, ніж у житті. Навколо голови з мученицьким виразом обличчя — німб: Спаситель Мальке вийшов просто чудово і справляв дуже сильне враження.

Ми реготали за своїми партами і отямилися аж тоді, коли побачили, що хтось ухопив за барки красунчика Карела і лупцює його спершу кулаками, а потім і викруткою, яку щойно встиг здерти з шиї. Ми ледь розборонили їх.

Це я стер ганчіркою з дошки Твоє зображення у вигляді Спасителя.

IV

Жартома і серйозно: можливо, з Тебе не вийшло б клоуна, зате був би непоганий модельєр, бо саме Мальке після другого літа на баржі першим почав носити так звані китички: дві однотонні або різнокольорові вовняні кульки завбільшки як м'ячики для пінг-понга, прив'язані до плетеного з вовни шнура, який ховався під комір сорочки, як краватка, а спереду зав'язувався як стрічка, і китиці звисали з-під комірця, ніби краватка-метелик. Я поцікавився і з'ясував, що починаючи від третьої воєнної зими у гімназійних колах ці м'ячики, або ж китички, як ми їх називали, носили майже по всій Німеччині, але найчастіше на півночі і на сході. У нас їх запровадив Мальке. Можливо, що саме він їх і вигадав. У кожному разі він хвалився нам, що попросив свою тітку Сузі зробити кілька пар таких китичок із ретельно промитих вовняних ниток, які залишилися після того, як тітка порозпускала подерті шкарпетки його покійного батька. Мальке повісив їх собі на шию і прийшов так до школи.

Через десять днів їх уже можна було побачити у галантерейних крамничках, вони лежали у картонних коробках біля каси, спершу несміливо і невпевнено, варто зауважити, що продавалися вони без талонів, прикрашали вітрини, а потім, без всілякої допомоги і підтримки, розпочали свій тріумфальний хід із Ланґфура через східну і північну Німеччину; я маю свідків того, що носили їх навіть у Ляйпцігу і Пірні, а відголоски цієї моди з великим запізненням, уже коли Мальке перестав носити китиці, докотилися аж до Райнланда і Пфальца. Я добре пам'ятаю той день, коли Мальке зняв із шиї власний винахід, і згодом розповім про це детальніше.