Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко

• Название: Роберто Зукко
• Автор: Бернар-Марі Кольтес
• Издательство: Юніверс
• Жанр: Драматургия
• Год: 2003

Історія неймовірна: міфічний персонаж — герой, схожий на Самсона чи Голіафа, тих казкових богатирів, яких, зрештою, занапастив камінець або жінка.

---

ДІВЧИСЬКО: Навіть як не можеш, усе таки скажи його.

ЗУККО: Ні. Боюся біду на тебе накликати.

ДІВЧИСЬКО: Пусте. Скажи його все-таки.

ЗУККО: Як я його скажу, то помру.

ДІВЧИСЬКО: Помирай, але скажи його.

ЗУККО: Роберто.

ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі?

ЗУККО: Досить і цього.

ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі? Як не скажеш, то закричу, і мій брат, а він гнівом кипить, уб'є тебе.

ЗУККО: Ти казала, ніби знаєш, що таке таємниця. Ти й справді знаєш?

ДІВЧИСЬКО: Це єдина річ, яку я знаю досконало. Скажи своє повне ім'я, скажи повне ім'я.

ЗУККО: Зукко.

ДІВЧИСЬКО: Роберто Зукко. Ніколи цього імені не забуду. Ховайся під стіл, сюди йдуть.

Входить матір.

МАТІР: Ти розмовляєш, соловейку, сама з собою?

ДІВЧИСЬКО: Ні. Я наспівую, щоб лихо відганяти.

МАТІР: От і гаразд. (Побачивши, розбитий посуд.) Це дрантя давно мені очі муляло.

Виходить.

Дівчисько лізе до Зукко під стіл.

ГОЛОС ДІВЧИСЬКА: Ось ти, соколику, мій віночок розвив. Що ж, бережи його. Тепер ніхто інший не зможе мені його розвити. Він буде з тобою поки ти житимеш, буде з тобою навіть тоді, як ти забудеш мене або помреш. Я тебе відмітила, як забіяку відмічає рубець після бійки. Забуття мені не загрожує, бо я вже не маю чого іншому віддати; скінчено, кінець, аж до кінця моїх днів. Я віддала його, мій віночок у тебе.

IV. Інспектор нудиться світом

Реєстратура в борделі Маленького Чикаго.

ІНСПЕКТОР: Мені сумно, хазяйко. Серце так щемить, а чого — не знаю. На мене жура часто находить, але цим разом щось я зовсім розклеївся. Звичайно, коли я в поганому гуморі, і мене тягне на плач або на самогубство, я шукаю причини такого стану. Перебираю в голові усе, що сталося протягом дня і ночі, або напередодні. І завжди знаходжу якусь маленьку прикрість. Вона мені дошкулила не зразу, а, немов отой клятий мікроб, угніздилася в серці, аби потім точити його та гризти. А що далі? Досить мені здогадатися, через яку маленьку прикрість я оце страждаю, як я вже сміюся. Мікроба цього, себто, мов ту вошу, під ніготь, і все гаразд. Але сьогодні хоч скільки я дошукувався, вертаючись назад до подій аж трьох останніх днів, прикидаючи туди, прикидаючи сюди — все одно почувався, як рак на кошу, так і не з'ясувавши, звідки цей сум, що стискає груди.

ХАЗЯЙКА: Забагато ви порпаєтесь у трупах і в цих усіх історіях із шпаною, інспекторе.

ІНСПЕКТОР: Трупів не так уже й багато. Натомість шпани, це правда, її аж роїться. Ліпше б воно було так: більше трупів, але менше шпани. Та вже пора мені, хазяйко. Прощавайте.

З одного номера виходить Зузко. Замикає двері на ключ.

ХАЗЯЙКА: Ніколи не кажіть прощавайте, інспекторе.

За якусь хвилинку входить перелякана повія.

ПОВІЯ: Пані, пані — у Маленькому Чикаго нечиста сила завелася. У дільниці паніка, повії не працюють, полісмени лише очима лупають, клієнти повтікали — у всіх руки опустилися, усі ошелешені. Пані, ви прихистили у своєму домі демона. Цей хлопець, із недавніх прибульців, рота не розтуляє, не відповідає на запитання дам, аж думаєш, чи не безголосий він і безхвостий; проте, в цього хлопця такий лагідний погляд — він гарнюня, тож, про нього між дамами часто точаться всілякі розмови. Он, якраз він виходить слідом за інспектором. Ми, дами, його пантруємо, відпускаємо про нього жарти, снуємо здогади. Он він іде позаду інспектора, опанованого глибокою задумою; чатує кроком, ніби його власна тінь; тінь зменшується, стаючи, як опівдні, і підступає все ближче і ближче до згорбленої спини інспектора, ой-ой, що це? З кишені мундира він вихоплює довгого ножа і встромляє його у спину бідоласі. Інспектор зупиняється, але не обертається. Тихо похитує головою, ніби глибока задума, в яку він був поринув, підказала йому якесь рішення. Потім усім тілом брязкається об землю. Ні вбивця, ні його жертва ні разу не глянули одне на одного. Очі у хлопця прикуті до револьвера інспектора; ось він нахиляється, бере зброю, кладе до кишені і спокійно йде собі. Такий спокій буває лише в демона, пані. Ніхто не зворухнувся, усі стоять, мов з каменю тесані, тільки проводжають його поглядом. Хлопець уже пропав у юрбі. Ви, пані, впустили під свій дах диявола.

ХАЗЯЙКА: Принаймні, тепер цей хлопець пропащий.

V. Братан

Кухня.

Злякане, приперте до стінки дівчисько.

БРАТ: Не бійся, пуцьвірінку. Я тебе не скривджу. Твоя сестра ідіотка. Звідки вона взяла, що я дам тобі прочухана? Тепер ти жінка, а жінок не гоже лупцювати. Я люблю жінок і віддаю перевагу саме їм. Це куди краще, ніж молодша сестра. Це просто нудота — молодша сестра. Постійно стежити за нею, пасти її поглядом. А що пильнувати? Її незайманість? Скільки можна стерегти сестрину незайманість? Увесь час, що я витратив на стеження за тобою, це марно згаяний час. Мені шкода цього часу. Шкода кожного дня, кожної години, згаяної на це пильнування за тобою. Дівчиська на те й дівчиська, щоб їх справили. Тоді старші брати мають спокій, їм уже не треба за ними глядіти, вони проводять свій час за чимось іншим. Особисто я дуже радий, що ти віддалася якомусь муж лану; тепер я матиму спокій. Ти йдеш своєю дорогою, а я своєю. Не тягтиму я тебе більше за собою, мов якесь ядро. Ходімо, вип'ємо келишок зі мною. Вчися тепер не спускати очей додолу, не червоніти, дивитися сміливо на хлопців. Усьому цьому край. Стань зухвалою. Піднеси голову, дивись на шпану, стромляй очі в очі, це їм до вподоби. Бути скромницею більше ні до чого. Веселись, дівулю, на повну витягу, лови кейф. Зривайся з котушок, зв’яжися з повіями з Маленького Чикаго, стань сама повією: заробляй бабки і більше не сиди на шиї ні в кого. І, може, віднині я здибатиму тебе по барах, де клеять клієнтів, подаватиму тобі знак і ми станемо братаном і сеструхою бару; це не така нудьга і як-не-як уже більша розвага. Годі-бо очі стромляти в землю, годі, пуцьвірінку, стулювати ноги — це більше ні до чого. Принаймні, шлюбові тепер край. Заради шлюбу варто було тебе пильнувати, варто було несміливо хнюпити очі аж до дня весілля, а тепер шлюбові кінець, та й усьому іншому кінець. А заодно, за одним махом і всьому кінець: сім'ї, твоєму батьку, твоїй ненці, твоєму братанові; і мені на це начхати. Отець твій з горя хропе, а ненька твоя плаче; залиш їх плакати і хропти, і йди з дому. Можеш завести собі діток: нам байдуже. Можеш їх не заводити — нам теж байдуже. Можеш робити що хочеш. Я перестаю глядіти тебе і ти перестаєш бути дівчиськом. Ти робишся людиною без віку; можеш мати п’ятнадцять або п’ятдесят років — це все одно. Ти жінка і всім чхати на це.

VI. Метро

Під афішею з написом «Розшукується», з портретом Зукко у центрі, але без імені, сидять на лавці пліч-о-пліч, на одній із станцій метро, після години закриття, літній пан і Зукко.

ПАН: Я людина вже літня і спізнився з причини, що в голові не вкладається. Я встигав на останній потяг метро, аж це на перехресті цього лабіринту переходів і сходів не впізнав своєї станції, а я ж тут сідаю так регулярно, що гадав, ніби знаю її не гірше, ніж власну кухню. Проте сном-духом не відав, що за цими коридорами, якими я ходжу щодня, ховається темний світ тунелів, невідомих напрямків, які я волів досі нехтувати, але в які з дурної неуважності тепер загнався. Світло гасне раптово і зостаються лише вогні цих блідих ліхтариків, про чиє існування я й гадки не мав. От я й рушив прямо перед собою, куди очі гляділи, якомога швидше, а це для такого літнього чоловіка, як я, аж ніяк не прогулянка. І коли в кінці довжелезного нерухомого ескалатора, здається, угледів вихід — на тобі, там красується величезна решітка, доступ перекритий. І ось я тут, у такому паскудному становищі, яке тільки можна придумати для людини мого віку, покараний за свою неуважність і повільну ходу, в очікуванні не знаю вже там чого та й не дуже хочу знати, бо такі сюрпризи у моєму віці перетравити нелегко. Вочевидь, світанок, атож ось чого я чекаю на цій станції, знайомій мені не гірше, ніж моя кухня, і такій зараз страшній для мене. Безперечно, я мушу дочекатися, коли ввімкнеться звичне освітлення і пустять перший потяг. Але на душі коти шкребуть, бо не знаю, як я після цієї химерної пригоди сприйматиму денне світло, та й ця станція навряд чи виглядатиме так, як раніше. Я не зумію більше нехтувати цими блідими ліхтариками, які досі для мене не існували; до того ж ця безсонна ніч може геть змінити моє життя, я ніколи не страждав безсонням, а тепер усе має піти шкереберть — дні більше не чергуватимуться з ночами, як це було раніше. Мене це все страшенно непокоїть. Але ви, юначе, а ноги у вас прудкіші і свідомість ясніша, атож, я бачу, що погляд у вас ясний, а не мутний і дурний, як погляд у такого літнього чоловіка, як я. Ви навряд чи могли втрапити у пастку цих переходів і закритих решіток; де там, хай навіть буде закрита решітка, молодик із такою ясною головою, як у вас, пройде її, мов та краплина води крізь цідилку. Ви тут працюєте уночі? Тоді поговоріть зі мною, мені буде якось спокійніше.