Брати Капранови - Розмір має значення

• Название: Розмір має значення
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Останнім часом у Києві з’явилися випадки розлучень на другий день весілля. Причина - жахлива у своїй банальності. Дівчата, які не зуміли зберегти свою цноту, в Україні завжди мали проблеми зі шлюбом. Якому хлопцеві потрібна покритка! Але дивно те, що за останні два місяці було зареєстровано аж 147 таких випадків. Просто якась пошесть аморальності.

- Тю-тю! Файна тема для першого завдання! - за моєю спиною стояв агент першого класу Сагайдачний, людина, з якою я відтепер ділив робочий кабінет.

Сагайдачний працював у відділі вже сім років. Він носив розкішні козацькі вуса та практично не випускав з рота люльку, яку, щоправда, не запалював, оскільки це було суворо заборонено.

- І часто у вас тут таке?

- Та це іще, хлопче, не таке. «Таке», щоб ти знав, це по-японському «бамбук». Оце колись козаки приїхали до Японії, побачили бамбук та питають: «Що це таке?» А японці і собі давай: «таке-таке». От звідти воно і пішло, - Сагайдачний кохався на японській історії та мистецтві, тому завжди радий був поділитися знаннями. - Але що я тобі пораджу з висоти, так би мовити, оперативного досвіду…

Я нашорошив вуха. Мій сусіда пустив очі під лоба, зазираючи, мабуть, у самісінькі глибини мозку.

- …Тобі треба організувати експертизу. Спеціальну експертизу наречених перед весіллям. І мене призначити головним експертом.

- Та ну тебе! Дуже смішно! Тут серйозна справа. Просто якісь масові стрибки у гречку.

Сагайдачний пригладив вуса мундштуком своєї люльки:

- Теж мені новина. Ти мене спитай, я тобі пару таких випадків розповім…

Ага. Уявляю ці випадки. Я заглибився в комп’ютер. Крім масового характеру, пошесть мала ще одну особливість. Кількох дівчат, мабуть, найбільш впертих, матері відвели-таки до лікаря, і там було поставлено дивний діагноз - їхня дівочість, виявляється, розсмокталася безслідно. Так, наче її ніколи не було. Ну і, зрозуміло, що всі потерпілі як одна божилися, що до весілля ніколи, ніде і ні з ким.

- Це таки може бути пошесть, - сказав я, згадавши скандал, який чув учора з сусідського подвір’я.

- Пошесть чого?

Я знизав плечима.

- Треба вивчати.

- Отож. А будеш вивчати, про колег не забувай. Ділися досвідом. Зрозумів?

На відповідь я не мав часу, бо взявся складати цидулку до Міністерства юстиції. Ні, таки добре бути всемогутнім - за годину я вже тримав у руках посвідчення працівника відділу статистики міністерства, виписане на моє ім’я. А за дві години сидів навпроти завідувачки київським РАГСом в просторому кабінеті на другому поверсі знаменитого на весь Київ Бермудського трикутника. Тепер я оцінив пророчу силу народного слова. Дійсно, чортівня якась відбувається у цих трикутних стінах.

- Це жахливо! - сплеснула руками тутешня господарка.

Вона носила на голові величезного двоповерхового шиньйона за модою, розповсюдженою серед працівників ритуальних служб та відділів освіти, і трохи нагадувала єгипетського фараона, а точніше, його статую.

- Уявіть собі моральний стан людини, коли шлюб розривається на другий день після весілля!

- Ви говорите про нареченого чи про наречену?

Директорка поворухнула головою, і я трохи злякався, бо велична споруда на ній загрозливо нахилилася.

- Дивно оце ви питаєте. Наче не розумієте. Брехня, чоловіче добрий, не може слугувати ґрунтом для побудови сім’ї. А це все - жахлива брехня. Для чого люди укладають шлюб, як ви гадаєте?

Щиро кажучи, це для мене завжди було загадкою. Але розгадка не забарилася.

- Шлюб - це спільне майбуття. Це з’єднання двох душ. А коли одна з них нещира у своїх бажаннях, як ви вважаєте, такий союз має перспективи?

Я волів не заходити на незнайомі терени, тому відповів запитанням на запитання:

- Ну, а коли б вони зізналися до шлюбу?

Жінка подивилася на мене з підозрою:

- Можна вас запитати? Ви взагалі-то українець?

- А що, не схожий?

- Ні, а все-таки?

- Стовідсотковий.

- От ви би взяли за себе дівчину, яка б вам зізналася в такому?

Треба зауважити, що на якусь мить я все-таки замислився.

- Ні, не взяв би.

- Ну от, бачите.

- А не українці?

Вона відкинулася в кріслі, і я знов почав турбуватися за шиньйон на її голові.

- Розумієте, у всіх воно по-різному. Я в системі уже тридцять років працюю. У кожної нації свої звичаї. І ми їх поважаємо. Отут мені якось довелося вінчати двох з Африки. Так у них для цього діла є спеціальна людина, яка молоду… ну, ви розумієте. А вже потім допускають туди молодого. То ж воно, бачите, зовсім інакше, чим у нас. Але ми ж так робити не будемо, правда? У нас свої традиції. Я оце, наприклад, дівчиною заміж ішла. І донька моя. І онучка, якщо не дай, Боже, там щось - власноруч задушу. Бо основою української ментальності, якщо хочете, самоідентифікації, завжди була мораль і висока духовність. Ці прадавні цінності український народ проніс крізь віки, і саме їм ми завдячуємо виживанням у буремні часи. Саме вони є запорукою нашого теперішнього розквіту…

Так, здається, цей дощ надовго.

- Ну, а якщо дівчата не винні, - таки втулив я запитання. - В сенсі, не винуваті?

Ніколи не думав, що один погляд може містити стільки скепсису.

- Тільки не треба мені розповідати. Я, знаєте, таких невинних за тридцять років… І хоч би одна зізналася, що було. Та ж ні - ніколи, ні з ким! Я ж теж молодою була і все розумію. Дівчатам хочеться погуляти. Танці, подружки, кавалери. Але ж є безліч інших способів, - чи то мені приверзлося, а чи справді при цих словах моя співрозмовниця трохи зашарілася. - А ОЦЕ берегти треба. Бо так наші бабусі робили, матусі наші, і ми своїм донькам заповіли…

- Я маю на увазі хворобу.

Здається, останнє зауваження збило її з пантелику. Минула майже хвилина, поки начальниця спромоглася вимовити перше слово.

- Не знаю я такої хвороби.

- Колись і СНІДу не знали.

- Ну, тоді я вам скажу так: це антиукраїнська хвороба. Тоді ця хвороба створена нашими ворогами задля того, аби знищити українську націю. Жоден народ у світі не є таким морально залежним, жоден народ в основу репродукції не ставить мораль так, як це робимо ми. І знаючи це вразливе місце, хтось вигадав отаку хворобу, аби діти наші не одружувалися, аби доньки покритками стали і народжували дітей іноземцям. Хвороба? Тоді вам не сидіти тут треба, а бити на сполох. Бігти до Укрполу, до ГУКу, хай дають своїх найкращих фахівців. Це антиукраїнська хвороба! Пошесть! Я просто зараз, негайно зв’яжуся… - вона так хвилювалася, що ризикувала остаточно розвалити свою зачіску. Здається, я трохи дав у штангу.

- Ні, ні, зачекайте. Це я так сказав, гіпотетично. Ми ретельно перевірили усі випадки.

Шиньйон припинив свої колихання.

- І що?

- Усі вони виявилися шльондрами.

- Ну, слава Богу!

Повернувшись до себе, я одразу зв’язався з Ляхом.

- Треба негайно засекретити всю статистику швидких розлучень.

- Щось знайшов?

- Не без того.

- Засекретили іще вчора.

- Тоді прошу аудієнції.

- Заходь.

Перше, що зробив Лях у новому кабінеті, - це поміняв стіл. Тепер на його полірованій поверхні сміливо можна було грати в боулінг, і при тому залишилося б ще трохи місця для пікніка на десять осіб. Я зупинився, щиро зачудований.

- Колись ти будеш головою всієї нашої контори.

Іноді треба говорити керівництву правду, навіть якщо йому приємно її чути. Лях мудро посміхнувся в руді вуса.

- Доповідай.

- Звідки взялися матеріали для мого розслідування?

- Із розмов на базарі.

- Хто ходив на базар? Ти?

Лях загадково повів очима. Це означало, що на базар він не ходив.

- Слухай, Ляше, ти мене знаєш. Я звідси не піду, поки не довідаюся, звідки ця тема.

- А тобі навіщо?

- Хочу спрогнозувати соціальні наслідки, - не переповідати ж йому розмову в РАГСі.

Лях кинув блискавку зі своїх безбарвних очей:

- Ти працюєш у групі особливих розслідувань, а не особливих прогнозів.

Кажу ж вам, що він природжений керівник.

- А я гадав, що ми залишилися товаришами…

Лях зітхнув. Він був начальником зовсім недавно і ще не навчився ігнорувати подібні аргументи.

- Пам’ятаєш операцію проти зірок-мутантів?

- Ну.

Ще б пак! Ми тоді півроку не вилазили з космолетів, ганяючись за особливо небезпечними реактивними мікрозірками.

- Як по-твоєму, хто вирахував небезпеку їхньої атаки на Землю?

І дійсно, якось я не замислювався над цим питанням.

- Для цього є спеціальні хлопці?

- Так точно. І знаєш, як вони це вирахували? Проаналізувавши інформацію про збільшення в атмосфері зв’язаних молекул метану та масове розповсюдження нового виду конюшини.

- Я не зрозумів.

- От саме тому ти і працюєш ногами, а вони - головою.

Це було образливе зауваження, проте я не образився, а мовчки очікував на пояснення.

- Так от, вони пов’язали два ці факти через корів. Так, звичайних корів, які їдять незвичайну конюшину і виділяють в атмосферу зв’язаний метан. Від іншої конюшини - звичайний метан, а від цієї - зв’язаний. А зв’язаний метан є прекрасним матеріалом для ланцюгової реакції, зініційованої зірками.