Брати Капранови - Розмір має значення

• Название: Розмір має значення
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.

- Прошу, - показала рукою стюардеса.

- Оце хвора?

- А то що?

- Та так, нічого, - я почухав потилицю. - І чим вона хво… Тобто, що трапилося?

У нашій лікарській професії головне - апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.

- Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?

Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:

- Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.

- Враження, - похмуро пробурмотів я.

Стюардеса почервоніла ще більше.

Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:

- Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?

- Пробачте, - бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.

І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся - там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить, ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?

Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:

- Особисті речі!

- Чиї?

- Ну не мої ж. Пасажирки!

- Хвилиночку.

Вона миттєво і, здається, із задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.

А поки випала нагода роззирнутися навкруги в пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках - відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.

Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі - ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути - блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив - адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож, прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розcтібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.

Клац!

Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся в пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса.

Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!

- Кисень, - промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. - Цеє… не вистачає… їй.

- Підкрутити кондиціонер?

- Авжеж! - наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.

Нічого, хай поважає.

Дівчина злякано зникла за пультом.

Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап’ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.

- Прізвище? - суворо спитав я.

- Моє? - затинаючись перепитала стюардеса.

- Ні, твоєї бабусі!

- Затуливітер, - майже прошепотіла вона.

Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.

- На чорта мені прізвище твоєї бабусі!

- Але ж ви самі…

- Хворої прізвище, - я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.

Відчувши послаблення вона навіть зраділа:

- А! Так це я зараз. Зараз.

Пальці хутко заклацали клавіатурою.

- Розсковська. Агнєшка Розсковська.

- Пишіть: огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… - вільною рукою я видобув посвідку, - лікар першого класу Мамай.

Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!

- Записали?

- Авжеж.

- Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне, - дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, - при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.

За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш - обійдуться й таким.

Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.

Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.

- Ет, якби зі мною були інструменти…

- У нас є все, що потрібно, - запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.

Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все - як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.

- Ні, - підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. - Ми будемо впливати безпосередньо на серце.

Колись нам показували цей фокус - біомасаж серця. Що сказати, на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.

- Подушку, - скомандував я.

Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.

- Відійдіть, - попрохав я.

Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати, - не знаючи техніки і не маючи досвіду, втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.

І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.

- Поможе, не поможе - заплати, небоже, - пробурмотів я перевірену віками мантру.

- Що ви кажете?

- Тихо! - гаркнув я у відповідь, і стюардеса принишкла.

А я уже завівся:

- Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.

Я стояв над дівчиною, як ідіот і бурмотів усе підряд. Рука тримала білу і гарну, між іншим, грудь. Зверху на ній я помітив татуювання - два серця поряд. Одне трошки більше, друге трошки менше. Красива штучка. Мабуть, знак від коханого.

- Ішов пес через овес… - ви не повірите, але тут я раптом почув, як серце під рукою починає калатати. Гм, цікаво. А воно з кожним ударом додавало. -…то хай не буде шкоди і тому вівсові.

Я вже розійшовся не на жарт, і серце, напевно, відчуло це, та застукало, немовби прокидаючись від глибокого сну.

Рука дівчини несамохіть поворухнулася.

- Оживає! - вигукнула стюардеса.

- А ви думали! - впевнено відповів я.

Теорія медицини в особі моєї бабусі формулювала цю методу приблизно так: «Як не спаралізує, то попустить».

І тут двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла ще одна стюардеса з радісним обличчям.

- Я знайшла лікаря!

За нею до відсіку увірвався огрядний бородань професорського вигляду. Господи, цього тільки мені бракувало.

- Так, що тут трапилось, що трапилось?… Колега? - спитав він огидним професорським голосом, у нас в Академії так говорив історик, якого всі не любили.

- Лікар першого класу Мамай, - сказав я, простягаючи посвідку відповідно до етикету.

- Мамай? - перепитав він. - Щось я про вас не чув.

- Я теж про вас не чув, - огризнувся я.

- А! Косметолог! - у голосі забриніли нотки зверхності. - Дозвольте відрекомендуватися, професор Гладкий.

Я задля годиться глянув на його посвідку. Справжня. І прізвище легко запам’ятати, бо воно відповідає зовнішності - от кому б вживати «Граціозу». А заразом побічні ефекти не страшні.

- Колего, ви дозволите поцікавитись?

Професор був на своїй території. Я не міг не дозволити, і він це знав.

Довелося відсторонитися. Гладкий вправно схопився за пульс, попхекав, тоді послухав дихання.

- А можна поцікавитися журналом? - уже не так зверхньо мовив він.

- Прошу, - моя помічниця клацнула по клавішах.

Професор кілька хвилин уважно читав, шкрябаючи себе по бороді. Тоді підвів голову і широко посміхнувся:

- Вітаю вас, колего! Все було зроблено бездоганно. Я б навіть сказав, зразково. Чесно сказати, не кожен наважиться на активацію серця, я б, зокрема, вдався до медикаментозного впливу. Але те, що зробили ви… І при такій важкій патології…Прийміть мої щирі компліменти.

Я криво посміхнувся, однак потиснув простягнуту руку. Цікаво, про яку це патологію він торочить.