Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

• Название: Кобзар 2000. Soft
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

- А ви ніколи не думали, чому океан - він, а море - воно?

- Чесно кажучи, ні.

- А я зараз зрозуміла. Океан - він, тому що не просто тримає мене, коли купаюсь, він обіймає, сильно, як чоловік, притискає, здається, навіть мацає. Вам так не здається? І знову погляд з-під волосся.

Я розсміявся.

- Ні, мене він не мацає.

До речі, може, і справді океан - чоловік, тому мені його обійми не сподобалися.

Я, щоправда, примусив себе ще раз зануритись у ці обійми, але це було пізніше, коли сонце стало хилитися долу. Я трохи призвичаївся до свого оголеного становища і навіть збудження, що виникало при кожному наближенні моєї супутниці, вдавалося тамувати.

У голові достиг чудовий план.

Треба затриматися тут якнайдовше, а дорогою назад, чи прямо тут, в її улюбленому океані, скінчити справу. Скільки можна воловодитись? Я повинен її вбити, як би там не вихилялися стегна і не дражнили солоні від води груди.

Вона лежала собі, заховавшись за стінкою з гальки від противного вітру, і засмагала в косих сонячних променях, а я стояв та думав думу.

Сусіди наші почали збиратися додому. Від компанії відокремилась молода дівчина та пішла до океану, на ходу розв’язуючи купальника. Біля самої води вона зняла його зовсім і заходилась полоскати у хвилях, низько схилившись.

- Підглядаєте? - моя супутниця підвелася на лікті.

- Чому зразу підглядаю? Дивуюсь.

- Та я жартую.

- А я не жартую. Я дивуюсь. От зараз вона прополоще одяг і повернеться до своїх гола. Питається, а чого ж вона раніш у купальнику засмагала?

- Біс її знає, - моя супутниця сіла, гойднувши грудьми. - Це місцеві. Вони тут взагалі до одягу дивно ставляться. Хоча й католики. Туристи - ці або вдягнуті, або ні, а місцеві… А чого ви під вітром? Сідайте до мене, тут затишок, - вона поплескала по піску поруч із собою.

Я послухався. За стінкою дійсно було затишно, мабуть, тому їх тут і понабудували.

- Ми вдома теж голі купалися, - сказав я, - тільки вночі. Ви вночі купаєтесь?

Вона здвигнула плечима.

- Давайте лишимось до ночі, - запропонував я. Моя супутниця не відповіла, і я витлумачив це як згоду. Принаймі не спротив. Проте не обов’язково чекати ночі - головне, щоб сусіди пороз’їздились. Он як ці, до яких повернулася гола дівчина з випраним купальником, за кілька хвилин повдягали штани та гайнули геть у своєму мікроавтобусі. Згадають вони мене потім. Звичайно, згадають. А я і не буду критися. Зараз, коли всі роз’їдуться, я її просто втоплю, а тоді побіжу, тобто поїду до найближчого селища по допомогу. І приїду з людьми, і ми її довго шукатимемо, але знайдемо, скоріш за все, тільки вранці, бо в пітьмі нічого не розбереш. Ночі тут темні.

- Що з вами?

- Га? - отямився я від думок, коли супутниця штурхонула мене за плече.

- Я вам говорю, а ви не відповідаєте. Ви про щось таке думали?.. Боже, які у вас очі! Що ви на мене так дивитесь?

Я заплющився і потрусив головою, потім посміхнувся:

- Нічого, це я просто замислився. Ходімо купатися?

- Ходімо. Але ви на мене так подивилися, що я злякалась.

- То нічого, - я перший підскочив та подав їй руку. На обрії виднілося ще кілька компаній, тому лишався час скупатись та обсохнути перед нічним, останнім разом.

Я грайливо поплескав дівчину по стегнах. Вона посміхнулась. Вона явно була не проти, та і я був не проти, не виключено, що таки зважуся трохи пізніше, перед купанням. Тоді легше піде, вона буде мені більше довіряти. Я знаю. У мене вже був досвід.

Ми з розгону шубовснули у хвилі і почали гратися там, як у дитинстві. Я притискався до неї, а вона дражнила і вислизала з обіймів. Так буде і потім, тільки це буде насправді, і коли я її впіймаю, то вже не випущу. Я ганявся за нею, здіймаючи купу бризок, а вона не давала себе схопити та сміялася, перекриваючи звук океанського прибою. Але от нарешті я її впіймав, схопив за шию і несподівано для себе занурив з головою у воду. Вона заборсалась, немов риба у сітці, але я тільки міцніше стискував обійми. Її опір слабшав під моїми руками. Отак буде і потім вночі, тільки тоді вже я її не відпущу, а тепер… Дівчина все слабше рухалась. Я підвів голову, озираючись навкруги. Ні, ще не час. Оно компанія збирається, і оно ще хтось у воді. А шкода. Із невимовним жалем я пустив її, і в наступну мить вона випірнула з води з величезними, як блюдця, очима, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Це була настільки кумедна картина, що я не витримав і засміявся вголос.

- Ви… ви… здуріли? - вона відпльовувалась та віддихувалась, а я сміявся і нічого не міг з собою поробити.

Вона навіть вдарила мене кілька разів в груди своїми кволими кулачками.

Нічого, дівчинко, нічого. Наступного разу я тебе вже не відпущу.

- Ви… ненормальний, так? - спитала вона на березі, все ще відпльовуючись.

- Ні, я просто пожартував.

- У вас невдалі жарти.

Я розвів руками.

- Я ж могла захлинутися.

Наступного разу…

Щоби якось спокутувати свою провину, я раптом схопив її в обійми і припав губами до солоних від океанської води грудей.

Вона заборсалась, і я її відпустив.

- Не чіпайте мене, чуєте!

- Не буду, не буду.

Вона схопилась за груди, немов стираючи з них мої доторки.

- Пробачте, - попрохав я. - Це був справді невдалий жарт.

- Не чіпайте мене, - вона відійшла ще на крок.

Я зупинився на місці.

- Вже не чіпаю. Ходімо разом.

- Не хочу. Мені треба заспокоїтись.

- Так я і заспокою.

- Не треба. Ідіть. Я сама заспокоюсь. Пройдуся берегом, прогуляюсь.

В її голосі та постаті було стільки рішучості, що я вирішив не сперечатися і неквапом повернувся до нашого бівуаку. І, лягаючи за прикриття стін, озирнувся. Дівчина стояла в червоних променях заходу та проводжала мене поглядом, тоді обернулася та дійсно пішла вздовж океанської кромки, гола і досконала, одна серед величезного простору.

Заспокоїться і прийде. Нічого, нікуди не дінеться. Одяг же тут, у мене. Я ліг долілиць та став сумлінно ловити білою шкірою останні краплини сонця.

Темніє тут дуже швидко. Наче світло вимикають. З точки зору географії це пояснити можна, а от звикнути важко. Коли я за короткий час підвів голову, вже споночіло. Океан шурхотів у пітьмі, накочуючи свої величезні хвилі на наш маленький острівець. Навколо не було жодної душі. Лише далеко світилися кволі вогники селища. Туди я і побіжу по допомогу. От зараз ця навіжена прийде, скупаємося. Я вдивлявся у сутінки, намагаючись розгледіти там свою супутницю, але марно, вона не з’являлась. Швидко темніло. Чесно кажучи, я починав хвилюватися. А може, я заснув, і вона повернулася, вдяглася… Ні, весь одяг, до ниточки, був на місці. А без одягу куди вона могла піти? Нікуди. Я звівся та пішов у темряву, назустріч їй. Дійшов до прибою. Океан лоскотав ноги.

- Тетяно! - обережно погукав я.

Нічичирк.

- Тетяночко! Те-тя-но!

Я гукав все голосніше, але з тим самим результатом.

Чорт забирай, це вже занадто.

- Те-тя-но! І тільки гуркіт прибою.

Куди вона могла дітися? Без одягу. Вночі.

- Тетяно!

Нема відповіді.

Я бігав, немов божевільний, вздовж берега і несамовито горлав. Далеко відходити боявся, щоби не дай Боже не заблукати, але крики мої, напевно, було чути аж на тому березі океану.

- Те-тя-но!

А може, вона втопилася? Оце був би номер. Тоді треба було б бігти по допомогу, кликати людей. Якби знати. Бо такий фокус вдруге не повториш, а якщо вона зараз просто загуляла, другого шансу у мене не буде. Де ж вона заділася, скотина?

Ні, навряд чи втопилася, тому що після того як захлинешся, у воду не тягне. Це фізіологія. І тут у мене промайнула здогадка - вона дочекалася, поки я побіжу її шукати, а сама тихенько прослизнула, забрала одяг та дала чосу. От я йолоп! Як хлопчиська обдурила! Я прожогом кинувся до машини, почав мацати, намацав свій одяг, а її… От зараза! Ну нічого, я її в дорозі наздожену. Схопивши одяг, я кинув його на сидіння, витяг ключі, ввімкнув фари і тут побачив білу пляму прямо перед машиною. Це лежала її білизна, придавлена каменем. І блузка, і спідниця. Я просто їх не помітив. Вона не поверталася.

Лишивши фари ввімкнутими, я повернувся до берега. Тепер у мене був рятівний вогник фар, і я міг збільшити коло пошуків. Я побіг у той бік, де пішла вона. Потім в інший. Я горлав, як несамовитий, і у відповідь чув лише стогони нічного океану. Кілька разів мені здавалося, що я бачу її серед хвиль, але то були лише відблиски від вогнів машини. Так минула година, а може, і всі дві. Я заморився та сів на пісок, потім зіскочив, обдурений черговим відблиском, та повернувся на місце. Більш ідіотську ситуацію і уявити собі годі.

- Те-тя-но!

Що робити - їхати, лишатися, ночувати тут, кликати людей? Жива вона? Ні? Я маявся, немовби і справді загубив близьку людину, і остаточно втратив надію лише глибокої ночі. Закинув її одяг до кабіни та поїхав обережно між гальки, марно мацаючи очима простір та все ще сподіваючись побачити в пітьмі її оголену постать.