Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

З огляду на поганий стан машинопису Другої редакції Спогадів Скоропадського (ССДР-1), її наново передруковано на машинці на 502 сторінках у формі робочої копії за сучасним російським правописом у 1980-х роках. Друга частина XVI зошита «Приложения», яка нараховує 25 сторінок, була надрукована тоді ж. Ця робоча копія окреслюватиметься як Друга редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр 2 (ССДР-2).

Друкований у цьому томі текст був скопійований з другої редакції «Спогадів» П. Скоропадського (ССДР-1). Це відповідає волі П. Скоропадського (підтвердженій дочкою гетьмана Оленою Отт-Скоропадською), оскільки автор, відредаговуючи власноручно і авторизуючи другу редакцію своїх «Спогадів», вважав її остаточною. Таким чином, опублікований у цьому томі текст «Спогадів» позначатиметься як Друга редакція Спогадів Скоропадського, екземпляр З (ССДР-3).

Соціально-культурний портрет Павла Скоропадського до Революції 1917 року

Павло Скоропадський був людиною двох культур — української та російської. З українською культурою його пов'язувало родове походження. Як відомо, він був нащадком одного з найвизначніших родів козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями «козаки», «українські козаки». Ряд його предків були високими козацькими старшинами, найвизначніший серед них — гетьман Іван Скоропадський (1646–1722), який обійняв гетманство після полтавської трагедії і намагався рятувати загрожепу українську державність і гуманно допомагати тим, хто підтримував незалежну мазепинську ідею. І хоча члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну позицію і робили кар'єри в системі імперії, більшість із них не зреклася української державної гетьманської традиції. Згідно зі свідченням Павла Скоропадського, у їх домі плекалася повага до українства: «постійно співалися українські пісні», «з пошаною ставилися до бандуристів, які співали свої думи», «читалися і обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників», серед гетьманських портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого «ставилися мовчазно з симпатією»[9].

Одночасно Скоропадський був продуктом російської імперської системи, у якій зробив престижну військову кар'єру. З його поглягу, вирішальними чинниками успіху людини були не культурно-етичні пов'язання, а соціальний статус, кар'єра, зв'язки з імператорським двором. Як генерал та член верховного імперського істебліьх іенту, він відстоював російські військові цілі, до речі, повністю підтримувані іншими державами Антанти, а в пізнішій фазі війни — і СІЛА. Така позиція Скоропадського була зумовлена не симпатіями до поширеної тоді серед вищих військових кіл ідеї панславізму, а лояльністю до царського престолу та імперії. Відданий православному віросповіданшо (хоч не в клерикальному сенсі) і вірний підданий Російської імперії, він одночасно вважав себе патріотом і Росії, і України.

Такий на перший погляд складний портрет П. Скоропадського (з огляду на роздвоєну лояльність, яка, безсумнівно, відіграла роль у подальших політичних рішеннях) спричинився до того, що його особа, та й сам Гетьманат опинилися серед найбільш табуїзованих питань історії України XX століття, оповитих міфами, упередженнями або й відвертими фальсифікаціями.[10] Тому аналіз та оцінка даної теми до сьогоднішнього дня ускладнені антиісторичним ідеологізованим підходом більшості дослідників і публіцистів як в Україні, так і в діаспорі та відсутністю критичної біографії Скоропадського, а також аналітичної монографії про добу Другого Гетьманату і спеціалізованих досліджень різних його аспектів (за винятком взаємин з Центральними державами).[11] У підсумку можна вирізнити лише кілька загальних праць, як-от: офіційна біографія А.Маляревського «П. Скоропадский, Гетман всея Украины» (Київ, 1918); фактографічно-позитивістська робота, написана з прогетьманської перспективи, яку можна вважати своєрідною енциклопедією цього періоду і водночас єдиним посібником з історії Другого Гетьманату, — Д. Дорошенка «Історія України 1917–1923 pp.», том 2: «Українська гетьманська держава І918 року» (Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954); генеалогічне дослідження О. Пріцака «Рід Скоропадських. Історично-генеалогічна студія» (Львів, 1938); аналітичний нарис І.С. Решетаря у його праці «The Ukrainian Revolution, 1917–1920» (Принстон, 1952), с. 143–207[12].

Взаємини з Центральними державами: Німецькою і Австро-Угорською імперіями

Серед головних тем, порушених у «Спогадах», важливе місце припадає українсько-німецьким взаєминам. Це можна пояснити присутністю німців в Україні під час гетьманату Павла Скоропадського, за умов Української Центральної Ради і встановлення 29 квітня 1918 року Української держави у формі Гетьманату. Аж тоді він мав нагоду виробити докладніший, хоч іноді й стереотипний образ знайомих йому німців. Як генерал, на перший план гетьман висував військових, до яких ставився дуже прихильно і діяльність яких в Україні оцінював позитивно, хоча й бачив негативний вплив німецької окупації в цілому. Він, зокрема, вважав маршала Германа фон Айхгорна, генерала Вільгельма Гренера та їхніх підлеглих висококваліфікованими, думаючими і відповідальними політиками, які за тогочасних умов намагалися реалізувати розв'язки, що якнайкраще влаштовували б як Німецьку імперію, так і Україну. Він вважав їх, наприклад, Гренера, демократами[13].

До другої категорії німців він зараховував професійних дипломата, які, на його думку, були в основному компетентними людьми в галузі свого фаху, але пристосовували власну політику до потреб німецького міністерства закордонних справ, кайзера, рейхстагу та, врешті, німецьких соціалістів. Хоч і з певним сарказмом, він характеризує таких дипломатів, як, наприклад, барона Філіпа Альфонса Мумма фон Шварценштайна і графа Ганса фон Берхема, як урівноважених людей[14].

До третьої категорії німців, з його перспективи, належали вчені і журналісти, до яких він ставився з упередженням, окреслюючи їх так: «Що стосується панів учених, то я — мушу зізнатися, — вихований на глибокій повазі до німецької науки, при ближчому знайомстві з цими шановними добродіями дещо в них розчарувався. Мені здавалось, що раз вони вважають себе людьми науки, то можна було б очікувати від них більшої вдумливості і правильної оцінки фактів. Насправді ж нічого подібного — сама лише гонитва за дешевими лаврами, демагогічні прийоми, теоретизування і величезна самозакоханість»[15].

«Спогади» засвідчують, що Скоропадський був політично зорієнтований не на Німеччину (точніше, Центральні держави), а на Антанту — союз Англії, Франції і Росії, який сформувався перед Першою світовою війною (у ході війни до Антанти примкнули Італія, Японія, США та інші держави, а Росія фактично перестала бути її членом з приходом до влади більшовиків у 1917 р). Тому він не вірив у можливість перемоги Німеччини, навіть якби тій вдалося перемогти Росію. Цей факт був досі невідомий дослідникам, оскільки «Спогади» гетьмана були їм недоступні, а коментарі Скоропадського на цю тему в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…» — пропущені. Починаючи з подій липня 1917 року (наступ Корейського) та протягом усієї політичної кар'єри, спершу як головнокомандувача Першого Українського Корпусу, а далі як гетьмана України, Скоропадського переслідували роздуми про результат Першої світової війни. Він раз-по-раз запитує себе: хто буде остаточним переможцем — Центральні держави чи Антанта, рішуче схиляючись до другого варіанту. Наприклад, у розмові в середині квітня 1918 року з російським генералом Абрамом Драгомировим, стосовно його участі у військовій підготовці повалення уряду Центральної Ради, Скоропадський викладає свій погляд на це питання так: «Драгомирову я виклав свою точку зору, але він рішуче не погоджувався зі мною. По-перше, він не визнавав будь-якого українства, по-друге, він вважав, що німці будуть незабаром розбиті і тому можна мати справу тільки з Антантою, яка все відновить, усе врятує. Я доводив йому, що я також не вірю в перемогу німців, але вважаю, що те, що нині діється у нас на Україні, мало чим відрізняється від більшовизму; коли чекати на перемогу Антанти, то промине багато часу, а тут треба негайного порятунку. Він залишився при своєму переконанні, а я при своєму; ми розійшлися, і більше я його не бачив[16].

Інший приклад — запис у «Спогадах» після того, як Скоропадський уже став гетьманом, висловлюючий той самий прогноз щодо завершення Першої світової війни: «Але все-таки я завжди вірив, попри воєнні перемоги німців, що вони не могли бути остаточними переможцями і що рано чи пізно доведеться зустрітися з представниками Антанти. Саме тому з першого дня [Гетьманату] я вирішив робити все можливе для збереження щонайдійовішого нейтралітету»[17].