Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

Інший приклад — запис у «Спогадах» після того, як Скоропадський уже став гетьманом, висловлюючий той самий прогноз щодо завершення Першої світової війни: «Але все-таки я завжди вірив, попри воєнні перемоги німців, що вони не могли бути остаточними переможцями і що рано чи пізно доведеться зустрітися з представниками Антанти. Саме тому з першого дня [Гетьманату] я вирішив робити все можливе для збереження щонайдійовішого нейтралітету»[17].

Процитований абзац зі «Спогадів» також пропущений в опублікованому «Уривку зі 'Споминів'…», натомість підкреслено виділяється запис про те, що німецька армія захищала Україну від зовнішніх і внутрішніх руїнницьких сил за відносно низьку ціну — експорт кількох мільйонів пудів збіжжя в обмін на промислову продукцію. Пропуски в «Уривку зі 'Споминів'…» та розбіжності між відповідними текстами останнього і «Споминів» можна пояснити тим, що коли друкувався «Уривок зі 'Споминів'…» (1922–1924), Скоропадський, як гетьман в екзилі, намагався втримати можливість ділової співпраці з німецькою владою Веймарської республіки.[18]

Міркування про результат Першої світової війни, подібні до згаданих вище, наводяться у «Спогадах» ще раз у зв'язку з роздумами про організацію української армії (останнє було продовженням програми, розпочатої ще за часів Центральної Ради): «Щодо створення армії, то від самого початку справи виглядали дуже погано. Але, намагаючись бути об'єктивним, я все ж не бачу своєї провини там, де, як я чув, багато хто її знаходить. Я визнаю свою провину і провину військового міністерства і всього вищого командування в тому, що ми припускали, ніби німці стоятимуть до пізньої весни [1919 р.] і ми встигнемо сформувати справжню армію, за останнім словом військового мистецтва. Ми не взяли до уваги, що в Німеччині буде революція, яка змінить усе становище. Я передчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбигі. Я гадав, що в такому випадку згідно з інтересом Антанти буде підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, доки я й сам спроможуся ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів.

Скоропадський мав на увазі німецький програш і тоді, коли їздив з державним візитом у Німеччину до кайзера Вільгельма II у вересні 1918 року, про що в деталях записав до «Спогадів»[19]. під час візиту він обмінявся думками з кайзером, який дав на честь гетьмана як голови Української держави офіційний обід. На бажання німецьких господарів товариш міністра закордонних справ Гетьманату Олександр Палтов запропонував, щоб Скоропадський випив тост за перемогу німецької армії. Гетьман, відмовившись, проголосив тост за німецький народ[20]. У ході розмови з кайзером Скоропадський висловив думку, що російський цар Микола II передчасно зрікся престолу, оскільки його армія ще воювала, а цар може лише тоді зректися, коли всі інші політичні можливості вичерпані. Це зауваження, як підтвердив Скоропадський у «Спогадах», запало в пам'ять Вільгельма II: «Дивно, що ця моя фраза якось врізалася в голову Кайзера, оскільки, як мені переказували в Києві, уже в листопаді [1918 р.] Кайзер протягом кількох днів доводив, що він як Кайзер не має права зректися [престолу] і що на цьому також наполягав Гетьман. Дивні речі діються в житті. Чн міг би я подумати, що колись гратиму роль у житгі німецького Кайзера, я, котрий ніколи не мав жодного відношення не лише до кайзерівської Німеччини, але й взагалі до Німеччини, хіба що проти неї воював»[21].

На підставі засвідченого у «Спогадах» стриманого ставлення Скоропадського до Німеччини можна твердити, що він, усвідомлюючи, що Німеччина програє Першу світову війну і що Антанта (включно з Росією) стане в ній переможцем, вважав альянс Гетьманату з Німеччиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом для збереження Української держави під наступом більшовицької Росії. Така політика виявилась почасти успішною: Гетьманат втримався протягом семи з половиною місяців 1918 року в надзвичайно несприятливих умовах аж до перебрання влади Директорією, що продовжило, своєю чергою, існування Української держави до 1920 року. Можна припускати, що в протилежному випадку німецька воєнщина після повалення Центральної Ради наприкінці квітня 1918 року встановила б в Україні окупаційний режим у формі німецько-австрійського військового губернаторства під керівництвом російських офіцерів і чиновників.

Якщо йдеться про взаємини України з Австро-Угорською імперією під час гетьманату Скоропадського, то вони були напруженими. Це засвідчено як у документах, дотичних української революції, з державного архіву у Відні, опублікованих СЄДІ за редакцією о. Теофіла Горникевича під заголовком «Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergrtinde» (y 4 т. — Філадельфія, 1966–1969; зокрема т. 2 і 3), так і в «Спогадах» Скоропадського. Останні, в основному, висвітлюють негативну оцінку політики австрійського імперського уряду і військових кіл щодо України.

Хоч Скоропадський усвідомлював, що Австро-Угорщина була менш впливовим партнером у коаліції Центральних держав, ніж Німеччина, він ставився з підозрою і недовірою до Габсбургської монархії. Як прибічник «великоукраїнської», концепції, що передбачала прилучення до Української держави Криму й Кубані, він був твердим противником австрійської, тобто «малоукраїнської» розв'язки української державної проблеми, що передбачала аннексію деяких українських територій, які до Першої світової війни належали Російській імперії, Австро-Угорщиною з наступним створенням або конфедеративної, або й навіть формально самостійної Української держави — насправді сателіта Гобсбургської монархії. Тому, наприклад, Скоропадського дуже тривожила присутність на політичній арені ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотрінгена (1895–1948?), сина ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга та небожа кайзера Австро-Угорщини Карла 12[22]. Відомий серед українців під іменем Василя Вишиваного, Вільгельм фон Габсбург служив полковником розташованого в Україні у 1918 році легіону Українських Січових Стрільців. Він був австрійським контркандидатом на гетьмана України, а певні українські — галицькі — та австрійські кола, апелюючи до історичної традиції ХІІІ-XIV століть за доби королів Данила і Юрія Галицьких, навіть вважали його бажаним кандидатом на український королівський престол. Скоропадський усвідомлював, що віденський двір та українські греко-католики, ведучи кампанію проти нього, «висували на гетьмана кандидатуру ерцгерцога Вільгельма [фон Габсбурга], молодого чоловіка, який серйозно готується до своєї ролі, оскільки вивчив українську мову, ходив в українській сорочці [вишиванці — тому «Вишиваний»] і своєю поведінкою приваблював на свій бік українців шовіністичного відтінку»[23].

Прихильне ставлення частини еліти і населення Галичини до австрійської (тобто «малоукраїнської») розв'язки української державної проблеми було причиною внутрішньоукраїнських конфліктів, які безсумнівно впливали на критичне, хоч і шанобливе ставлення Скоропадського до галицьких українців, до їхніх поглядів на українську державність та концепцій нації і уніатської церкви, оскільки, як уже згадувалось, гетьман підтримував «великоукраїнську» ідею неподільної України.

Німеччина, зі свого боку, була також негативно настроєна до австрійської орієнтації в українському житті. Це можна підтвердити, наприклад, застереженням німців щодо призначення Дмитра Дорошенка (1882–1951) міністром закордонних справ Гетьманату з огляду на його ймовірне австрофільство і галицькі зв'язків. З точки зору німецької політики, проавстрійськи настроєні українці з територій, що входили до складу Російської імперії, не могли вважатися цілком лояльними партнерами Німеччини.

Що стосується взаємин українських урядів Центральної Ради і Гетьманату з Центральними державами, то Скоропадський у своїх «Спогадах» оцінює їх врівноважено і реалістично. Так, згідно зі «Спогадами», після падіння Тимчасового Правительства в Росії він мав сумніви щодо заходів Центральної Ради укласти сепаратний мир з імперською Німеччиною і поставився несхвально до миру, укладеного між Центральними державами та Україною 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську. Оскільки ж така угода стала дійсністю і німецькі та австрійські війська на запрошення Центральної Ради окупували Україну та, прогнавши більшовиків, надали їй військовий захист, гетьман вважав, що український уряд, дотримуючись зобов'язань Брест-Литовської угоди, мусив рекомпенсувати свій борг, постачаючи Німеччині і Австро-Угорщині сировину, продукти тощо. І хоч його оцінка дій і поведінки Центральної Ради була критичною, її можна вважати доречною і справедливою.

Скоропадський сподівався, що його професійніший і впорядкованіший уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими та австрійськими урядовими і військовими колами, захищаючи українське населення від зловживань, які звичайно супроводжують військову окупацію. Проте, як відомо з історії Гетьманату, його сподівання не здійснилися і, як колись Центральна Рада, уряд Скоропадського зіткнувся з негативною реакцією значної частини українського населення, зокрема селянства, на німецьку економічну політику в Україні. Проте, як видно зі «Спогадів», гетьман не приховував ані негативних аспектів взаємин з німецькими властями, ані труднощів, на які наразився у спробах знайти компроміс, що уможливив би Україні пережити німецько-австрійську окупацію[24].