Харукі Муракамі - 1Q82. Книга перша

• Название: 1Q82. Книга перша
• Автор: Харукі Муракамі
• Издательство: Фоліо
• Жанр: Современная проза
• Год: 2009
• ISBN: 978-966-03-4981-0

«1Q84» — новий роман Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».

Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року. До видання увійшла перша книга роману Х. Муракамі «1Q84».

---

Зазвичай багато не говорив, вдаватися в пояснення з будь-якого приводу не любив, але в разі потреби вмів розумно й логічно викласти свою думку. Траплялося, що міг ужити їдкого слова. Цілився в найслабше місце співрозмовника й за мить простромлював його гострою фразою. Щодо людей і творів мав сильно виражені власні уподобання, а тому серед них було набагато більше неприйнятних, ніж прийнятних. Природно, що й набагато більше людей відчувало до нього неприязнь, ніж дружбу. А втім, він цього прагнув. На думку Тенґо, Комацу віддавав перевагу самотності і вельми радів, коли інші люди трималися від нього на достатній відстані й навіть явно недолюблювали. Він твердо вірив, що гострота почуттів не народжується в благодушній обстановці. Сорокап'ятирічний Комацу був старший від Тенґо на шістнадцять років. Уже довго працював у літературно-мистецькому часопису і в журналістських колах вважався по-своєму популярною людиною. Однак про його особисте життя ніхто нічого не знав. Бо із знайомими по роботі не вів розмов на цю тему. Де він народився, де вчився і де зараз мешкає — цього не знав і Тенґо. Хоча вони часто розмовляли, але тільки не про це. Знаючи його неприступність, несхильність до дружнього спілкування, люди дивувалися, що він приймає для публікації стільки рукописів. А насправді, відповідно до потреби, він без особливих зусиль випускав у світ твори видатних письменників. Завдяки цьому рятував обличчя часопису. Тож і вважався в журнальних колах першорядною, хоча й нелюбою, особою. Подейкували, що, навчаючись на літературному факультеті Токійського університету, під час бурхливих протестів 1960 року проти Договору про взаємне гарантування безпеки між Японією та США, він брав участь у керівництві студентським рухом. Кажуть, що, перебуваючи майже поряд з Мітіко Камба, яка померла від насильницьких дій поліції, Комацу сам зазнав важкого поранення. Правда це чи ні — невідомо. Та якщо так казали, то можна з цим погодитися. Він був високий, худорлявий, з величезним ротом і малюсіньким носом, довгими руками й ногами, із слідами нікотину на пучках пальців. Чимось був схожий на колишніх революціонерів, змальованих у російській літературі XIX століття. Рідко всміхався, та коли вже робив це, то усміх розливався по всьому обличчі. Однак і тоді він не здавався особливо веселим. Був чистий, охайно вдягнений, але завжди майже в однаковий костюм — можливо, щоб показати всьому світові свою байдужість до вбрання. У твідовому піджаку поверх білої сорочки з бавовняної тканини або сіруватої теніски, без краватки, в сірих штанах і замшевих туфлях — ось такий зазвичай мав вигляд. Його очі радувала половина дюжини піджаків з трьома ґудзиками, пошитих з твідових тканин ледь-ледь відмінного кольору, текстури і розмірів візерунка, старанно почищених щіткою і повішених у шафі. Можливо, кожний мав свій номер, щоб розрізняти їх.

Тверде, як колючий дріт, волосся над чолом уже почало злегка біліти. Скуйовдилося настільки, що закривало вуха. І от що дивно: його довжина постійно залишалася такою, що вже тиждень тому він мав би відвідати перукарню. Тенґо не розумів, як таке стало можливим. Іноді очі Комацу зблискували, немов зірки на нічному небі. Коли з якоїсь причини замовкав, то надовго, наче каміння на зворотному боці Місяця. Тоді обличчя майже нічого не виражало і здавалось, ніби температура його тіла впала до нуля.

Тенґо познайомився з ним років п'ять тому. Подав своє оповідання на премію літературно-мистецького часопису, який редагував Комацу, й залишився на останньому турі конкурсу. Комацу зателефонував йому й сказав, що хоче з ним побачитись і поговорити. Вони зустрілися в кав'ярні на Сіндзюку (в тій самій, де були сьогодні). Комацу повідомив, що цього разу Тенґо не отримає премії (до речі, так і сталося). Але, мовляв, йому особисто оповідання сподобалося. «Я не напрошуюсь на подяку, але я рідко коли будь-що кажу авторам, — зізнався він (так воно й справді пізніше ставалося). — А тому, якщо ти напишеш наступний твір, то я хотів би прочитати його раніше за всіх». Тенґо пообіцяв, що так і зробить.

Комацу також захотів дізнатися, яка він людина — де вчився, що зараз робить. Тенґо якнайчесніше розповів про себе все, що міг. Що народився і виріс у місті Ітікава префектури Тіба. Що мати захворіла й померла невдовзі після його народження. Принаймні так казав батько. Братів і сестер не має. Що батько вдруге не одружився, а сам, своїми чоловічими руками його виховував. Батько працював збирачем плати радіотелевізійної корпорації «NHK»,[7] захворів на хворобу Альцгеймера й тепер перебуває в лікувально-оздоровчому закладі на південній частині півострова Босо. Що він, Тенґо, закінчив природничий факультет 1-го відділення Цукубського університету за спеціальністю «математика», викладає математичні предмети в підготовчій школі в Йойоґі й пише оповідання. Після закінчення університету мав змогу влаштуватися на вчительську посаду в тамтешній префектурній середній школі вищого ступеня, але вибрав для себе приватну школу в Токіо з порівняно вільним розкладом занять. Що мешкає сам у маленькій квартирі в Коендзі.

Чи хоче він справді стати професійним письменником — цього сам не знав. Не був упевнений, чи має літературний хист. Єдине, в чому не сумнівався, було те, що не зможе щодня не писати. Без писання оповідань не міг обійтися так само, як без дихання. Комацу, не висловлюючи своїх думок, уважно слухав розповідь Тенґо.

Тенґо чомусь особисто йому сподобався. Був високий (і в середній школі, і в університеті брав активну участь у змаганнях із дзюдо), з очима селянина, звиклого вставати вранці якомога раніше. З короткою стрижкою, завжди засмаглою шкірою і круглими зморшкуватими, як цвітна капуста, вухами, він не скидався ні на молодого літератора, ні на вчителя математики. Видно, й це подобалося Комацу. Написавши нове оповідання, Тенґо приносив його Комацу. Той прочитував його і висловлював своє враження. Тенґо дослухався до його порад і поправляв рукопис. Коли приносив заново переписаний варіант, Комацу давав нові вказівки. Як тренер, що помалу піднімає перекладини для учня. «Можливо, ти потратиш час, — казав він. — Але не квапся. Наберись витримки й щодня, не покладаючи рук, пиши. Написаного не викидай — може пізніше знадобитися». — «Так і робитиму», — відповідав Тенґо.

Комацу доручав Тенґо також дрібну літературну роботу — підготовку безіменних матеріалів для жіночого журналу, який випускало його видавництво. На прохання Комацу він робив усе — переробляв дописи читачок, писав короткі замітки про нові фільми й книжки, складав гороскопи. Прославився тим, що його гороскопи справджувалися. Якщо він писав: «Рано-вранці остерігайтеся землетрусу», — то справді одного дня вранці землетрус ставався. Така платна робота була приємним додатком до його доходу й, крім того, нагодою для тренування в написанні текстів. Тенґо тішило, що вони, написані в будь-якій формі, друкувалися в журналі й з'являлися в книгарнях.

Згодом йому почали давати на попереднє прочитання твори письменників-початківців, поданих на премію літературно-мистецького часопису. Було трохи дивно, що він, сам здатний брати участь у такому конкурсі, давав справедливу оцінку творчості інших кандидатів на премію, особливо не переймаючись із приводу делікатності свого становища. Прочитуючи гори нікудишніх творів, Тенґо гостро відчув, що вони собою являють. Щоразу читав близько сотні оповідань, вибирав з десяток більш-менш значущих і приносив Комацу, додаючи свої письмові враження про них. На останній тур конкурсу залишалося п'ять творів, з-поміж яких комісія з чотирьох членів обирала переможця.

На попередньому прочитанні конкурсних творів, крім Тенґо, підробляли також інші люди. Так само, поряд з Комацу до їхнього попереднього аналізу залучалося багато інших редакторів. Конкурсанти сподівалися на справедливість, але й без зайвого витрачання часу кожен рецензент міг помітити, що серед безлічі творів щонайбільше два-три свідчили про хоч якусь перспективність їхніх авторів. Оповідання Тенґо тричі залишалися на останньому турі конкурсу. Ясна річ, сам він не впливав на вибір переможця — це вирішували два рецензенти, які прочитували твори, і редакція на чолі з Комацу. Його оповідання премії не отримали, але Тенґо не занепадав духом. Бо, по-перше, назавжди закарбував у своїй голові слова Комацу: «Треба почекати», — а по-друге, досі все ще не вирішив, чи хоче стати письменником.

Вдало вибравши собі розклад уроків, він міг чотири дні на тиждень робити вдома те, що йому подобалося. Вчителював у тій самій підготовчій школі впродовж семи років і серед учнів мав досить добру репутацію. Бо вмів донести до них суть уроку, без викрутасів, одразу відповісти на будь-яке запитання. Сам дивувався, що володіє мистецтвом розповіді. Добре поставленим голосом доладно пояснював, а жартами збадьорював аудиторію. Поки не став учителем, вважав, що не вміє зв'язати докупи слів. Навіть тепер, розмовляючи з кимось вічна-віч, напружувався і не знаходив потрібних виразів. Серед невеликого людського гурту постійно залишався слухачем. А от коли ставав за кафедру, опинившись перед чималою кількістю людей, то в його голові настільки прояснювалося, що міг легко, як завгодно довго говорити. «Людина — незбагненна істота», — раз по раз думав він.