МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

• Название: МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
• Автор: МАРИНА ПАВЛЕНКО
• Жанр: Прочая старинная литература

---

харчами!..

Густо пахне мокрою стежкою, запізнілою молоденькою травичкою, сухим

листям і — грибами, грибами, грибами.

До грибів Найда байдужий, хоч Миколка й припускає, ніби деякі з них, як-

от сироїжки, можна їсти й сирими.

Але чи є щось приємніше, ніж погасати лісом, хай навіть на голодний

шлунок?

—

Найдо-о-о-о! Агов!..

Ой, точно! Вони ж із Миколкою якраз по гриби й прийшли! Захопившись

лісовим спортом, Найда забув, що хазяїн має наповнити свої відра!

Собака весело мчить на погук.

В очах йому жовто мигтить осінь.

—

Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною

галявиною.

Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.

Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а

якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному

стадіончикові!

Нюх-нюх, нюх-нюх... Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка

рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав

уздовж грибної лінії.

—

Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка

втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й

вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок

на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова

крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..

Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть.

Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо «улову». Це ж їм у

Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!

—

Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині

сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з

грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама

ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою:

найкращий спогад мого дитинства!

Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й

посмажити!

Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.

У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у

сховок.

Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій

Товстушиній хворельці!..

Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в

сарайних стінах.

Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів

Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують

їх на паливо.

Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться

ті гриби!

— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.

З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило

опускається на залишки вугільного пороху.

Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!

Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, іцо хлопчик не нагадав про

себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж

поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.

А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих

загадкових тварин.

Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.

Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й

перекидає в руках камінчики-вуглинки.

Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще

сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда

завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!

Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не

смішно.

Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим

липкучим «бабиним літом»?..

Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..

Зненацька двері в хаті різко відчиняються.

З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через

подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його

відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх

кукурудзинням.

Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається

за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож

мусить «займати чергу»!

—

Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж

Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.

—

О-о-о-ой! Живо-о-о-ота... скрутило! — озивається жалібно.

Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку пароч-

кою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.

Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..

Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із

хати вилетіли ще два гості.

Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-

таки... до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня

защібка вмить відпала.

—

Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.

Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!

Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув.

Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався

геть.

Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і

того вечора більше його не бачили.

—

Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне

той, який вилазить із туалету.

—

А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна

скорчена від болю морда.

Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою

миготіло в очах дужче, ніж від осені.

Гонки до туалету набирали обертів.

Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась

Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато

слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого

пса».

Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка

від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».

А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з

«блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.

Негайно повернутися до Халабуди! Вони гцо? Вони нічого!

Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що...

Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.

Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з

Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи

пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.

НЕВДАЛИЙ ЖАРТ

Ну, що такого Найда зробив?!

Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!

У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких

прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони

собі йшли і зовсім просто так, мимо.

Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані

яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто

тюків вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика,

якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!

А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та

шерсть — дибки! Ого-го-го, така очі видере й не покається!..

Найда позадкував: не опускатись же до бійки з якоюсь тепличною

кицькою!

Пізно! Анхвіса вмент стала схожою на велетенського білого їжака та я-а-а-

ак кинеться на Найду, та я-а-а-к уп’ється йому в голову зубами й пазурами!!!

Миколка — в крик, та за кицьку — від Найди віддирати!

Товстуха — на поріг, та до Миколки, та за чуба його!

Не встиг Найда вчепитись Товстусі за ковбасно-порошкову ногу в дуже

рожевому капці, як різко заболіло вухо і кров залила йому очі так, що він уже

нічого не бачив.

Отямився, коли вони з Миколкою нарешті вирвалися з котячої пастки-

пащі й упали на сухе листя. А Товстуха з Анхвісою на руках гепнулась на

асфальтну доріжку.

А ще чув, як Товстуха репетувала:

— А х , ви, душогубці, волоцюги, хвашисти, нещасну тваринку мучите!

Хвор- мені хвулігани! Міліції на вас нема! Об асхвальт нас виваляли! Та ще й,

хву- у-у! — Анхвісу, мою конхветочку, своєю кров’ю позаляпували!..

Товстуха ще довго кричала, збиралась «телехвонувати» батькам і

Директорові.

Та Найда з Миколкою не дослухались, бо були вже далеко.

Ай-яхайма, це ж треба так влипнути!..

Миколка приніс Найду в Халабуду і заходився промивати й замазувати

зеленкою Найдині рани.

Хоч Найда ще два дні й почувався, як побитий собака (ні, це ж треба, га?!),