МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

• Название: МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
• Автор: МАРИНА ПАВЛЕНКО
• Жанр: Прочая старинная литература

---

цуцика до грудей і пошкрябав його за надкушеним вухом своїми пазуриками.

— Є в мене Халабуда, є мій Найда — чого ще треба?

РОЗВАГА

А це вже Миколка придумав.

Товстуха зі своєю кицькою Анхвісою саме вийшли у Дворик. Анхвіса, як

завжди, розсілася на штахетах, а Товстуха взялась до осіннього прибирання.

— Найдо, розіграємо Товстуху, еге ж?

Найда сторожко озирнувся на кицьку. Анхвіса, здавалось, байдужо

вилизувала свою білу кудлату шубу.

Однак собака все ж вирішив лишитися збоку.

Миколка взявся до справи сам.

Він акуратно виламав у добре знаній дірці ще одну штахетину. Так, щоб

тудою міг пролізти не тільки пес, а й погано вгодований хлопчик.

Потім, шнуркуючи туди-сюди, крадькома цупив у Товстухи з-поза спини

то віника, то рядно, то інший реманент.

І вже удвох вони потішались із засідки з Товстушиної стурбованості.

—

Та що ж це за хвантастика?! — била руками об поли тітка. —

Кицуню, ти не бачила, куди я втеліщила граблі?

— ...Тю, осьо ж вони, ріднесенькі, стоять! А... де моя робоча хворма?

—

...Хворма на місці — то хвартуха десь лизень злизав! Не бачила,

моя конхветочко?

— ...Ні, ну, хвата-морґана якась! Хапко хватає, чи що?

—

...Хоч той драпак тільки хвиркав, а не замітав, але ж все одно

жалко! Де наш дворовий віник подівся, га, Анхвісочко?

Анхвісочка щоразу тільки холодно глипала на господиню і поверталася до

своєї шубки.

— Найдо, ходімо на Халабуду, я щось придумав! — Миколка вкотре виліз

із дірки.

Під пахвою він тримав гарбуза. Щойно такий стояв на лавці в

Товстушиному Дворику, біля десятка інших, різної масті, гарбузиків і

гарбузенят.

У Халабуді Миколка підняв з долівки пальто. Колись Найда вибрав те

пальто на Смітнику для Миколки: не все ж йому бігати в благенькій курточці.

Пальто було серед кращих сміттєвих удягачок, ще зовсім не старе. І дуже

затишно пахло курчатами, яких, видно, колись нащось тим пальтом накривали.

Але Миколці воно зовсім не сподобалось, казав, що воно, бач, не модне!

Вигадали ту моду. Цікаво, а в собак мода буває? І нащо вона взагалі? Найду

його шуба цілком влаштовує, він би й не хотів на щось «модне» її міняти. Ото

хіба що кепсько, як навесні линяти доводиться. Взяти б і скинути за раз, а то де

не ступнеш, із тебе шерсть летить, а сам — наче старий валянок облізлий... Хи-

хи, це ж і Анхвіса, мабуть, замість пухнастої снігової кулі стає весною, наче

викинута на Смітник дірява пухова хустка.

Утім, це Миколка через ту новеньку із паралельного класу.

Що ж, пес не перечив, коли хлопчик постелив пальто Найді замість ліжка.

Тепер же хлопчик забрав його, вдягнув на довгого хрестоподібного

дрючка і взявся напихати сухим бур’яном.

Найда скептично спостерігав за Миколчиними химерами.

Потім хлопець познаходив у дерезі черевики.

Ті черевики теж були ще пристойні, зовсім не старі й не дуже на Миколку

великі. Їх Найда теж дбайливо підібрав для хазяїна: годі мерзнути в порваних

кросівках!

Але цим людям догоди! Каже: «дядьківські» якісь! Добре, що діряві кро-

сівки не дядьківські!

Черевики відтоді служили гніздами для мишачих виводків.

Тепер Миколка поприв’язував Найдині трофеї знизу до дрючка.

—

А зараз — коронний номер!

Миколка дістав кишенькового ножика й старанно повирізував у гарбузові

дірки.

—

Схожий на Вітчима, еге ж?

Та ні, гарбуз більше скидався на одного пихатого бульдога з дев’ятиповер-

хівки. Вітчимова морда мала би бути страшніша. Для повної схожості в гарбуз

довелося б улити бутель самогону й уткнути «бичка»-недопалка. А що цих

речей Миколка з Найдою в себе ніколи не мали, то й так зійде.

Миколка насадив гарбуза на дрючок, поверх пальта: о, тепер уже мовби

людина!

Залишалось тільки обв’язати чимось «голову»: про сяку-таку шапку для

Миколки Найда не подбав.

Товстушин Дворик був уже прибраний і порожній.

Миколка примостив «чоловіка» на лавці біля гарбузів: от сів собі хтось і

схилився, дрімаючи.

Вони з Найдою причаїлись за тином і почали ждати.

Десь за півгодини Товстуха з відром викотилась у Дворик. Уже сутеніло,

тож Миколчиної підстави не завважила.

Мугикаючи під носа якусь пісеньку, рушила до колонки.

Раптом я-а-а-ак звересне!

Та я-а-ак брязне відром, та я-а-а-ак побіжить назад у хату!!!

Наче та скажена Анхвіса! Такого кіна Миколка з Найдою навіть не

сподівались!

За кілька хвилин Товстуха знов обережно висунулась із Будиночка.

Покрадьки наблизилась до лавки. У напівтемряві опудало було дуже

людиноподібно.

—

Агов, чоловіче! Що ви тут робите?

«Чоловік» мовчав.

—

Прошу пана, це, мабуть, якась хвальсихвікація! Ви, мабуть,

переплутали адресу!..

«Панові» — хоч би що!

—

Громадянине, нащо мені ваші хвестивалі?! Забирайтеся з мого

подвір’я!

«Громадянин» і не думав слухатись.

Миколка з Найдою лежали на землі у сховку, собака скавулів од сміху,

Миколка пирскав, затуляючи рота рукавом.

Жінка підійшла ближче.

—

Якщо ви свататись, то можете відразу набрати собі гарбузів! Ми з

Анхвісою — хвеміністки й кавалерів не приймаємо!

«Кавалер» нахабно шкірився з-під ганчір’я.

— Хвлегматик якийсь, чи що?.. Чи — хванатик-маньяк?.. Чи просто

заснув?.. — Товстуха обережно поторсала «гостя» за плече. — Я зараз викличу

міліцію!

«Хванатик» тільки ще нижче звісив голову.

— Може, вам погано? Може, вас до хвармацевта?

Миколка з Найдою аж качалися від реготу.

Мабуть, Товстуха вирішила зміряти «хворому» пульс, бо взяла його за

рукав.

Пальто зсунулося, з-під нього посипався бур’ян.

Але Товстуха й тепер не второпала, в чому річ. Вона сварила «негідника»,

що насмітив у щойно прибраному Дворикові!

Аж коли гарбуз упав із палиці і погуркотів асфальтом, до неї почало

доходити.

—

Ах о-о-о-он воно що-о-о-о!!! — аж заспівала з несподіванки. — То

це все — хвікція? То це — чиїсь дурні хвокуси?

Товстуха пірвала дрючка, якого висмикнула з того-таки «чоловіка», і

метнулась до огорожі.

— Ану, де-е-е тут ті ахверисти?!! — верещала мало не на всю Вулицю.

Підозрював же Найда, що вона — скажена!

Тож вони з Миколкою ґав не ловили. Ноги-лапи на плечі — й гаття!

В Халабуді ще довго обговорювали пригоду, передражнювали Товстуху і

сміялись, аж падали, аж надривали животи.

—

«Хоч ваші черевики дуже ґламурні, але шапочку можна було

підібрати моднішого хвасончику!» — кривлялась хлоп’яча тінь супроти свічки.

— ...«Не хвилюйтесь, прошу пана, хвармацевт вам причепить голову

назад!»

—

...«Забирайтесь, шановний, бо зараз нацькую на вас Анхвісу! Як

скажч своїй кицунечці: «Хвас!» — із вас тільки зернята посиплються!..»

Хоч Найді трохи й незатишно було моститись до сну не на пальті з куря-

чим ароматом, він робив це весело.

Бо ж хіба не дотепник його Миколка?!!

А пальто завтра Товстуха-чистьоха точно занесе на Смітник, і Найда знову

його притягне.

ПОМСТА

Найда так довго чекав цієї нагоди, що, дочекавшись, аж не повірив у неї.

За цей час перебрав безліч варіантів. Поцупити з Чіксиної сумки

Щоденника і розтерзати його серед шкільного дворища? Вимочити її портфеля

в найбруднішій калюжі? Натрусити бліх до пакета зі спортивною формою?

Заразити глистами? Привселюдно покусати? Покусати крадькома, але щоб знак

лишився навіки — як на його собачому серці?

Колись та Чікса дуже образила Найдиного Миколку.

Ну, ніяк не міг вибрати Найда. І не через кам’яну Миколчину байдужість

до того випадку. Еге ж, Найдин господар ніколи не згадував новенької з

паралельного класу, навіть не вимовляв її імені, але Найда нюхом чув, що те

мовчання — таки про неї, про Чіксу.

Ні, просто жодна з придуманих кар не здавалась доречною. Одна —

занадто м’яка, інша — надто велична як для нікчемної Чікси.

Однак час урешті настав.

У ці дні Миколка з Найдою приходять до Школи зарання. Похолоднішало,

і в Халабуді не дуже наспишся. Навіть під ватяною ковдрою, що її, наполовину

зітлілу од Вітчимової цигарки, Миколка з Найдою перетягли на Пустирище.

Таких «ранніх пташок» щоранку назбирується в шкільному дворі чимало.

Прибиральниць і Завгоспа не видко. Навіть Школу ще зачинено. Хлопці

борюкаються й кидаються портфелями, старшокласники покурюють з рукава і

видивляються на чікс, тобто на дівчат. Малі ж і великі чікси, тобто дівчата,

хихотять, базікають і крадькома поглядають то на хлопців, то у блискучі