Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

• Название: Без права на реабилитацию
• Автор: Александр Войцеховский
• Издательство: Киевское Историческое Общество
• Жанр: История
• Год: 2006
• ISBN: 5-00-000430-3

Книга является ответом на националистическую интерпретацию истории ОУН и УПА, представленную в виде итогового документа рабочей группы правительственной комиссии, возглавляемой проф. Кульчицким С. В. В сборник вошли публикации историков, философов и юристов, в которых дается разносторонняя оценка деятельности ОУН и УПА.

---

Далі автор пише, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як боротьба місцевого українського населення проти чужоземної воєнної інтервенції». Справді карколомний і одночасно талмудичний висновок. «Чужоземна інтервенція» завжди скерована проти держави, а не проти населення. Якщо анексію Західної України можна називати «інтервенцією», то вона була скерована проти Польської держави, то чи «місцеве українське населення» (Західної України) боролося в інтересі Польської республіки?

С.Кульчицький правильно пише, що «після 11 лютого 1945 р. уродженці Західної України, з точки зору міжнародного права стають громадянами СРСР», але ж далі він говорить, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як громадянська війна в СРСР». Так можна було б писати, коли б:

а) ОУН не була терористичною організацією, коли б вона мала за собою підтримку значущої частини українського населення;

б) коли б УПА була добровільним, а не терором утвореним формуванням;

в) коли б ОУН-УПА дійсно «вела боротьбу... з радянською владою і радянськими силовими структурами».

Тільки за таких умов можна було б говорити про «громадянську війну в СРСР». Тим часом,

до а): ОУН від самого постання до щонайменше 1950 року була терористичною організацією, яка під час II світової війни і після неї не мала підтримки з боку українського народу, який не бажав мати української держави фашистського типу;

до б): УПА була шляхом терору побудованим формуванням, уже в травні 1943 року в її складі було понад 50% терором залучених до неї українців Волині, а на кінець 1943 року в ній терором залучених було не менше 90%. Кістяком посталої на Волині УПА були перші сотні галичан, командний склад ОУН Бандери покликала зі складу колишніх батальйонів Нахтігаль і Роланд, як теж з політично й організаційно підпорядкованій ОУН Бандери Української допоміжної поліції. При цьому С.Кульчицький чомусь не згадує про суттєве формування ОУН Бандери — про «Службу безпеки», яка тероризувала українське населення, силоміць залучала його в ряди УПА, застосовувала публічні тортури до непокірних тощо (не згадуючи про тортури «третього ступеня» — станок, тобто підвішування над багаттям підозрілого у зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);

до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944–1950 роках зводилася до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба» з радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися, а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.

Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає, але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941–1950 роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний 2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000 прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80 тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може бути мови про відносини злочинної групи чи організації з правоохоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення. Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною, вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною була перерва — від квітня до грудня 1943 року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня 1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею, терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями польського беззахисного населення у 1943–1944 роках не можна називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з державою.

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.

С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний період була членом фашистського Інтернаціоналу.

Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі співробітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же, С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80 000 українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській державі байдужою.

Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова, торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України», Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради послів, але цього, з точки зору міжнародного права, рішення, аж ніяк не можна називати «силоміць нав’язаного», бо на момент прийняття названого рішення воно тільки санкціонувало існуючий стан речей і не було «силоміць насаджене».

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак, українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування всередині держави є різновидом громадянського протистояння або війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР, Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід розглядати за схемою: хто її розпочав, тобто хто був агресором і хто був на боці агресора, а хто виступав проти нього. Не треба, мабуть, доказувати С.Кульчицькому, що агресором була гітлерівська Німеччина, на боці якої в агресії взяла участь ОУН, отже ОУН у цій війні виступала проти антигітлерівської коаліції. Пропаганда про «боротьбу ОУН-УПА на два фронти» — це не терен науки: ОУН-УПА не вела дій ані проти Німеччини, ані проти збройних сил Радянського Союзу з метою їх знищення, ці бандерівські формування не мали на це сили й засобів, а оборонні дії ОУН-УПА проти винищуючих їх збройних сил Німеччини й СРСР не можна називати «боротьбою» з ними. ОУН-УПА мала лише кілька сутичок зі збройними силами СРСР, але, зазнавши від них поразки, зійшла в підпілля.