Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

• Название: Без права на реабилитацию
• Автор: Александр Войцеховский
• Издательство: Киевское Историческое Общество
• Жанр: История
• Год: 2006
• ISBN: 5-00-000430-3

Книга является ответом на националистическую интерпретацию истории ОУН и УПА, представленную в виде итогового документа рабочей группы правительственной комиссии, возглавляемой проф. Кульчицким С. В. В сборник вошли публикации историков, философов и юристов, в которых дается разносторонняя оценка деятельности ОУН и УПА.

---

Далі Ви кажете, що до українських комуністів приєдналися російські політичні діячі, і що працівникам МЗС України довелось нагадати 16 липня ц.р. своїм колегам про неприпустимість втручання у внутрішні справи України. Виявляється, що й МЗС України стоїть на позиціях, за якими діяльність ОУН-УПА — це внутрішня справа України. Чи справді воно так? Чи МЗС України не помиляється в цьому? Чи ж МЗС України не відомо, що від рук ОУН-УПА-СБ мученицькою смертю загинуло щонайменше 120 000 польського населення і тому діяльність ОУН-УПА (і СБ) не може бути байдужою для Польської держави? Саме тому міністр закордонних справ Польщі 24-го вересня ц.р. заявив, що «УПА для всіх поляків була злочинною організацією» і що реабілітація учасників ОУН-УПА була б прийнята в Польщі як «глибоко несправедлива». Саме злочинна діяльність ОУН-УПА-СБ по відношенню до польського цивільного населення і брак засудження цього формування державною владою України й досі стоїть на перешкоді дружньому співжиттю польського й українського суспільств. Від рук названого формування мученицькою смертю гинули мирні росіяни, чехи, про українське цивільне населення в цьому місці не згадуючи. Чи ж може МЗС Російської Федерації бути байдужим на намагання визнати «бійців УПА» воюючою стороною, коли структури ОУН Бандери виловлювали колишніх радянських солдатів (котрі переховувалися у волинських селян) і розстрілювали їх або душили путами, а трупи вкидали в колодязі? Ні, справа ОУН-УПА, це не «внутрішня справа України», це біль України й суміжних країн, але передовсім України, якого можна позбутися тільки шляхом розкриття історичної правди про це формування. Це ж бо проблема, яка стоїть на перешкоді скласти дружні відносини між українським і польським народами (не між державними структурами, бо це інша річ, а між народами). Тарас Бульба-Боровець писав у «Відкритому листі до проводу ОУН Бандери» (Оборона України», 10 серпня 1943 р.) таке: Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Йшлося про партію ОУН Бандери. То що ж — держави, яких громадянами були вирізуванні боївками ОУН Бандери «національні меншості», не можуть противитись визнанню ОУН-УПА? Пригадаю, що національні меншості захищаються міжнародним правом. При цьому зразу ж, з позиції українця, скажу: чи світлу мету — побудову української держави, можна здійснювати методами народовбивства — «вирізуванням національних меншин» і, додам, терором у відношенні до українців?

Ви учасників УПА називаєте бійцями УПА, маючи на думці УПА як армію. А чи справді УПА була армією? Хто, крім держави, може творити армію? То, може, Ви вважаєте, що ОУН Бандери 30 червня 1941 року справді прокламувала українську державу? Якщо так, то розмова з Вами взагалі недоречна. УПА не була ні армією, ні повстанським рухом, ні партизанкою. Про «армію» я вже сказав, що її творити може тільки держава, а не якась партія, натомість щодо «повстанського руху», то в його склад входять виключно добровольці, тоді коли в УПА вже в травні 1943 року понад 50% були терором, отже злочинним шляхом, «мобілізовані» українські селяни. Те саме відноситься до «партизанки» — її учасниками можуть бути послані в партизанку державою солдати, або ж добровольці, а щодо УПА, слід повторити, то в її складі були терором «мобілізовані», отже не послані державою і не добровольці.

Якщо учасники УПА не були ані бійцями (солдатами), ані партизанами, ані учасниками повстанського руху, то не можна про них говорити, як про «ветеранів». Не випадково ж Міжнародна Асоціація Ветеранів ІІ-ї світової війни не прийняла до свого гурту УПА, хоч ОУН Бандери багаторазово й наполегливо домагалася цього.

У цьому контексті слід поставити запитання: то чим же була УПА? За визначенням того ж Тараса Бульби-Боровця, збройні відділи ОУН Бандери мали характер партійних боївок (див. ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 103–105). Хто ж входив у склад тих «партійних боївок»? Архівні документи дозволяють на сформулювання досить чіткої відповіді на це запитання: хребет УПА, тобто її середній і вищий командний склад, становили члени ОУН Бандери, як правило галичани — колишні поліцаї в німецькій службі, котрі на наказ ОУН Бандери в березні 1943 року пішли зі зброєю в руках «до лісу» (це в основному середнього рівня командування) і колишні солдати, підофіцери й офіцери батальйонів Нахтігаль і Роланд, з яких під кінець 1941 року створено 201 батальйон Schutzmannschaften, розформований під кінець 1942 року, а весною 1943 року вони, на наказ ОУН Бандери, пішли на Волинь формувати бандерівські збройні відділи, які початково називалися «Українська Визвольна Армія» (УВА) — див. Літопис УПА, т. 1, с. 46. Названі тут члени ОУН Бандери створили також хребет підпільної мережі цього формування й залучили до неї морально сумнівний волинський елемент, в тому й 16-літніх хлопчаків. До весни 1943 року гітлерівський терор настільки посилився, що тисячі селян Волині були вимушені переховуватися від переслідування по волинсько-поліських лісах, частина з них пішла в радянську партизанку, а частину «організувала» ОУН Бандери, оперуючи гаслами боротьби проти німецьких окупантів. Але таких було замало, то ж від самого початку існування збройних відділів ОУН Бандери, тобто від весни 1943 року починаючи, ця ОУН, застосовуючи терор, узурпуючи право до державної влади, почала «мобілізувати» волинських селян у ряди організованих боївок. З архівних документів видно, що у травні 1943 року не менш 50% учасників бандерівських боївок були «змобілізовані», тобто силою, терором залучені до них. Наведу за українцем, який досі живе у США, на Флориді, опис «мобілізації» до УПА в Галичині після визволення її з-під гітлерівської окупації. Цей українець у листі до варшавського українського (націоналістичної орієнтації) Нашого слова написав таке: вночі прийшли до села «есбісти», тобто боївкарі бандерівської «Служби безпеки», й забрали всіх, понад сотню, здатних до «війська» чоловіків і хлопців і вивели їх у ліс, там поставили в шеренгу й сказали: ви змобілізовані в ряди УПА, а хто не хоче бути в УПА, хай вийде з шеренги. Вийшло кільканадцять молодих галичан і їх тут же, на місці, розстріляли, про що вістка рознеслася по всій околиці. В архівах ДАРО, ДАГОУ та ДАВОВУ я знайшов кількадесят індивідуальних і бланкових «мобілізаційних листків» з періоду гітлерівської окупації західних областей України і після їх визволення, якими волинські й галицькі селяни «покликалися до УПА під загрозою відповідальності перед революційним судом», з репресіями по відношенню до родин включно.

А Ви, шановний Професоре, пишете, що українці «вступали до УПА». З кожним місяцем «мобілізувати» до УПА посилювалося, 1944 року понад 60% учасників УПА були «змобілізовані», отже терором до неї залучені, були «мобілізовані» не тільки рядові учасники УПА, але й майбутні її командири. Приблизно 30% учасників УПА, це були ті, котрих, використовуючи стан гітлерівського терору, фальшивою пропагандою ОУН Бандери залучила до УПА. Вони й «змобілізовані», боячись помсти на родинах, боялися залишити ряди УПА, найчастіше з неї втікали українці з Великої України, але їх, після переловлення, засуджували за «дезерцію» й карали смертю, найчастіше розстрілом перед відділом, а інколи й шляхом відрубанім голови перед відділом. Про це також є архівні документи авторства структур ОУН-УПА-СБ. Це і є зразок класичного терору.

У контексті статті Сергія Гончарова Ви ставите авторові у закид, що він пише про участь бандерівців у гітлерівському геноциді, тоді коли законопроект, про який мовиться, торкається виключно діяльності УПА після визволення з-під гітлерівської окупації, коли йдеться про УПА, якої учасники вели збройну боротьбу з радянською владою. Цим Ви намагаєтесь відмежувати діяльність ОУН-УПА, яка була скерована проти сталінського режиму, від її іншої діяльності, причому встановлюєте не відомо чому межу — жовтень 1944 року, хоч західні області України були визволені починаючи з ранньої весни того року. Ви, як видно, з тактичних міркувань, вигідних під сучасну пору, навіть намагаєтесь відмежувати УПА від ОУН Бандери, бо остання має за собою співпрацю з німецьким окупантом, має за собою страхітливі злочини бандерівської структури у вигляді «Служби безпеки». Те, що Ви робите, це намагання увести в оману Верховну Раду України. Таке Вам, мабуть, підказав чільний захисник ОУН-УПА, колишній упівець, співредактор Літопису УПА, канадський професор Петро Потічний, саме він, теж з тактичних міркувань, пропонує тимчасово відокремити структуру УПА від неславної ОУН Бандери, хоч ОУН-УПА-СБ, це теж ж саме формування і воно нероздільне ані в часі, ані в просторі.

Тут доречним буде пригадати визначення ОУН, яке зробив для потреб Канаріса чільний діяч НСДАП (NSDAP — гітлерівська партія) Шікельданц (Schikeldanz): ОУН є нічим іншим, як тільки малою терористичною групою зі специфічним галицьким забарвленням. Такою ОУН була в міжвоєнний період, в час гітлерівської окупації і після неї, вона, ОУН Бандери, терором присилувала волинських і галицьких селян скоювати злочини проти поляків, росіян, чехів і українців, проти мирного, цивільного населення, вона організовувала й уводила в дію народовбивство.