Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

• Название: Без права на реабилитацию
• Автор: Александр Войцеховский
• Издательство: Киевское Историческое Общество
• Жанр: История
• Год: 2006
• ISBN: 5-00-000430-3

Книга является ответом на националистическую интерпретацию истории ОУН и УПА, представленную в виде итогового документа рабочей группы правительственной комиссии, возглавляемой проф. Кульчицким С. В. В сборник вошли публикации историков, философов и юристов, в которых дается разносторонняя оценка деятельности ОУН и УПА.

---

Як видно з архівних матеріалів, період з 1944 до 1955 роки з території західних областей України були виселені у віддалені райони СРСР 65 906 сімей (203 662чол.) учасників ОУН-УПА. (Фонд 2, опис 31, пор. №3, арк. 5; опис 103, арк. 1–5, 11–12). (Арх. спр. №372, т. 100, арк. 205).

Одночасно в роботі з рядовими учасниками ОУН-УПА органами НКВС-НКДБ активно використовувався метод переконання на підставі виданих у 1945 р. і наступних роках звернень Президії Верховної Ради, Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У до робітників, селян та інтелігенції західних областей України, які закликали учасників ОУН-УПА до припинення збройної боротьби з Радянською владою та незважаючи на погрози з боку «СБ» ОУН-УПА, в 1944–1945 рр. з’ явилися з зізнанням 76 742 учасники ОУН-УПА та їх посібники. (Фонд 2, опис 88, пор. №29; арх. спр. №372, т. 74, арк. 162; т. 100, арк. 73).

Згідно з вказівками Центрального Проводу ОУН-б від початку 50-х років поступово розпочала згортатися діяльність нелегальних ланок українських націоналістів на території західних областей України. Як свідчать архівні матеріали, органами МДБ республіки були захоплені живими останні члени Центрального Проводу ОУН-б, які знаходилися на території України: Галас В.М. (липень 1953 р.) і Кук В.С. (травень 1954 р.), а до кінця 1955 року були розшукані, захоплені живими або ліквідовані всі інші керівні структури та озброєні групи.

Всього за період 1944–1955 рр., як видно з архівних матеріалів, у процесі здійснення правоохоронними органами взаємодії з частинами радянської армії і місцевими підрозділами охорони громадського порядку заходів боротьби з тероризмом та іншими антидержавними проявами з боку націоналістів, було вбито 153 262 і заарештовано 103 828 учасників ОУН-УПА та їх помічників, в тому числі більше 7800 членів Центрального, крайових, обласних, окружних надрайонних та районних проводів, керівників округів і груп ОУН, «служби безпеки», а також «куренів» і «сотень» УПА.

При цьому було вилучено один літак, дві бронемашини, 61 артилерійська гармата, 595 мінометів, 77 огнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, близько 26 тисяч автоматів, більше 72 тисяч гвинтівок і 22 тисяч пістолетів, більше 100 тисяч гранат, 80 тисяч мін і снарядів, більше 12 мільйонів патронів. Розшукано і вилучено більше 100 друкарень з друкарською технікою, більше 300 радіопередавачів, 18 автомобілів і мотоциклів, виявлена значна кількість складів з продуктами харчування та сховищ націоналістичної літератури. (Арх. спр. №372, т. 74, арк. 159–160; т. 100, арк. 73–75).

Робоча група співробітників

Служби безпеки України:

Бурлаков В.М.

Василенко М.Г.

Вижак В. А.

Лябах О.Д.

Цімох М.П.

Шевцов В.Д.

«30» липня 1993 року

№113

Солдатская правда о «подвигах» бандеровцев

Адрес на конверте «треугольнике».

Апологеты украинского (галицийского) национализма, стремясь обелить и реабилитировать бандеровщину,запустили в массовое сознание миф будто бы вояки ОУН-УПА, борясь «за свободу» Украины, не нападали на солдат Советской Армии, а все свои силы направляли на борьбу с партийносоветским активом, сотрудниками госбезопасности и внутренних дел. Эта ложь опровергается многочисленными фактами, в том числе и содержанием публикуемого письма.

Данное письмо, освещает обстоятельства бандитской акции бандеровцев, направленной против раненных красноармейцев, в числе которых оказался Руденко В.Л., было написано 18 июня 1946 г бывшим его сослуживцем.

Копию письма издателям данной книги передал сын погибшего красноармейца Леонид Руденко, который и рассказал, что его отец 1894 г родился в Киевской обл, в 1941 г ушел добровольцем на фронт. Воевал пулеметчиком в пехоте. В 1944 г, после третьего ранения, находился на излечении в госпитале, расположенном на территории Ровенской области. Группа выздоравливающих солдат, в которую входил и отец, была направлена на заготовку сена. Во время работы на них неожиданно напала вооруженная банда. Жертвами бандитов стали 8 красноармейцев. Погиб и Руденко В. Л.

В 1944 г пришло извещение о гибели Руденко В. Л. Подробности о гибели семя узнала лишь из письма его сослуживца Музыки А.Ф., присланное в 1946 г.

І. С. Скiбiцький, інвалід II гр. Вітчизняної війни. смт. Новгородка, Кіровоградська область. Схаменіться, лжепатрiоти!

Останнім часом деякі періодичні видання, радіо та телеканали настійно пропонують під знаком примирення і порозуміння визнати вояків ОУН-УПА воюючою стороною в боротьбі за визволення України від фашистських загарбників. До цього схильний і Президент України В. Ющенко, цього наполегливо вимагала пропрезидентська фракція у Верховній Раді України, задекларувавши відповідний проект закону.

З цього приводу хочу висловити свою думку і обґрунтувати своє ставлення до цієї теми. Я є безпосереднім свідком злодіянь вояків ОУН-УПА на терені Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей України. Мені довелося нести службу в цих краях, охороняючи продовольчі і матеріальні склади, лікарні, комунікації, промислові об'єкти.

В нашій військовій частині у 1944–1945 роках проходив службу хороший солдат родом з Болехівського району. Повернувшись в жовтні 1945 року від болгаро-греко-югославського кордону в Одесу, він був демобілізований на підставі Закону про демобілізацію військовослужбовців, які брали участь у бойових діях і мають загальну середню освіту. Солдатська доля розпорядилась так, що мені в січні 1946 р. довелося декілька разів бачитися з ним у м. Болехові. За те, що він зустрічався зі мною як товариш по воєнному лихоліттю оунівці по-звірячому вбили його. Хлопцеві відсікли голову і вкинули у вікно до батьків. Звірі!

У лютому 1947 р. на залізничній станції Львів військовий комендант познімав всіх військовослужбовців з поїздів і строєм (в колону по одному) провів біля постаменту в залі для чекання. На постаменті стояла труна, в якій лежав понівечений труп ще одного мого однополчанина. Він виїхав з розташування військової частини двома днями раніше. Пасажирські вагони постійно «супроводжувала» спеціальна група бандитів.

Про звірства бандерівців не можна без гніву 1 презирства говорити. Одного разу військовий лікар зібрала в санітарний автобус хворих і поранених солдатів, аби відправити їх до медсанбату. Купка оунівців, знавши маршрут автобуса, перейняла його в лісі біля м. Коломиї і спалила всіх разом з лікарем і автобусом. По мені як по живій цілі останній постріл був зроблений 12 серпня 1946 року.

Всім прихильникам примирення і порозуміння я раджу пошукати в архівах Львова, Івано-Франківська, Тернополя та інших міст західного регіону підшивки газети «Вільна Україна» за другу половину 1941 і наступний 1942 рік. Там кожна інформація починається словами «Головна квартира фюрера». В одній із таких інформацій є сенсаційне повідомлення, що митрополит Андрій Шептицькии у свято-юрському соборі Львова «висвятив зброю та благословив вояків ОУН-УПА на боротьбу в тісній дружбі з вояками фюрера». Варто також прочитати вирок Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергу. Міжнародне співтовариство визнало вояків ОУН-УПА та їх ватажків разом з фашистською елітою військовими злочинцями.

Занадто необачними виявилися деякі наші історики, в тім числі доктор історичних наук О. Лисенко, заперечуючи і ревізуючи волевиявлення міжнародної спільноти. Схаменіться, лжепатріоти!

«Ветеран України»№28 (286) квітень 2006р.

Сльозами благаю вас, простіть мене, люди...

Редакию газеты «Радянська Волинь» (г Луцк) по сетила пожилая женщина и передала зтот материал — исповедь активной, в прошлом, бандеровки, жительницы одного из сел Луцкого района, которая многое переосмыслила в своей далеко не простой жизни. И под конец жизненного пути своей исповедью, которая ей далась ой как тяжело, решила искупить свой грех перед людьми.

Я, ВДОВИЧЕНКО Надія Тимофіївна, жителька Волині. Но так як життя моє уже кінчається, то перед смертю хочу висповідатись не у батюшки, а перед людьми, якщо мені люди простять, а я і моя сім'я просим людей простити нас, усім посмертно, бо коли будуть читати цей лист, то і мене уже не буде (а це усе порушить моя подруга).

Нас було у батьків п'ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери, брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна. Сестра Анна менше за нас усіх брала участь у бандеровщині. Ми усі ходили у бандерах по селах і лісах, ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і їздили по селах, було нам дане заданіє душити людей, хто держав плєнних руських, і самих плєнних. Цим душінням займалися чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу. Забирали корови і свині у подушених людей, корови різали, свині кололи, усе переробляли, перепікали і клали у бочки. Но коли за одну ніч в селі Романові задушили 84 душі, хоч ніч зимою була велика, но ми не могли з тим усім справитись, що було зверху, те забирали, а що закопане, те оставалось (люди одежу закопували від німця). Старших людей і старих душили, а дітей маленьких, за ножки раз вдарив головкою об грубку чи двері, і воно готове, і на віз. Ми шкодували чоловіків, що вони крепко намучаться за ніч, но за день одіспляться і на слідуючу ніч у друге село. Були люди, що ховалися, але якщо чоловік ховався, то коли жінку притиснуть, то вона скоро признається де чоловік.