Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

• Название: Без права на реабилитацию
• Автор: Александр Войцеховский
• Издательство: Киевское Историческое Общество
• Жанр: История
• Год: 2006
• ISBN: 5-00-000430-3

Книга является ответом на националистическую интерпретацию истории ОУН и УПА, представленную в виде итогового документа рабочей группы правительственной комиссии, возглавляемой проф. Кульчицким С. В. В сборник вошли публикации историков, философов и юристов, в которых дается разносторонняя оценка деятельности ОУН и УПА.

---

Зазначене підтверджується вилученим листуванням між керівниками крайових проводів з членами Центрального Проводу ОУН-б і їх вказівок підлеглим структурам щодо виконання цих програм.

Так, провідник Крайового Проводу ОУН «ПЗУЗ» (Північно-Західні Українські Землі) «Орлан» у листі до Центрального Проводу ОУН охарактеризував стан підпілля в квітні 1949 року таким чином:

«В связи с большими потерями руководящих и низовых кадров ОУН на «ПЗУЗ» и таким малым ростом (в сравнении с потерями) равновесие и силы ОУН на «ПЗУЗ», вследствие вышеуказанного, значительно пошатнулись. Мы должны остановится над вопросом сохранения организации на «ПЗУЗ», иначе, если взять состояние кадров на сегодняшний день на «ПЗУЗ», то оно на границе ликвидации. Кроме причин, влекущих к гибели революционеров, нам необходимо выискивать причины, почему такой малый рост в организации. Это мы найдём в основе изучения и проверки приказов и инструкций, которые изданы на территории до сего времени и как-то не реализованы кадрами ОУН на «ПЗУЗ».

Я считаю, что в значительной мере, наряду с недостаточной подготовкой и недостатками кадров (на такую колоссальную территорию) было и то, что подпольщики были перегружены такой технической второстепенной работой, как связь, хозяйство, составление отчётов, работа пунктов, разные заготовительные, хозяйственные и противо-колхозные акции СБ и т.д. Кроме того, трата времени на второстепенную работу вызвала «нажим» со стороны большевиков, что в результате приносит потери в людях, мешает вообще организационной работе.

Из этого следует, что на «ПЗУЗ» необходимо всё оставить на второй план и заниматься в основном (пока ещё есть кому) воспитанием подпольных кадров и выращиванием революционных кадров ОУН из народних масс» (Арх. спр. №372, т. 28, арк. 68–70. В справі копія документа віддрукована російською мовою).

У брошурі П.Полтави «Про наш план боротьби за визволення України в теперішній обстановці» (віддрукована у друкарні ОУН «Воля народам» у квітні 1950 р.) зазначається: «... починаючи від 1946 року, український визвольний революційний рух в СРСР почав переходити від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної. Практично ця зміна тактики виявилася передусім в такому:

1) поступово, відповідно до обстановки та до потреб в окремих районах, розформовувано відділи УПА, а їхніх учасників, командирів і бійців включено в рамки підпілля, до підпільної сітки;

2) весь побут підпілля, а теж його роботу, глибоко законспіровувано;

3) в протилежність до того, як це воно було в період широких дій УПА (головна мета цих дій не дати ворогові розтягнути його владу поза облта райцентри), тепер на перший план висунено політично-пропагандивну та політично-організаторську роботу. В теперішній момент основною формою боротьби українського визвольно-революціного руху в СРСР є збройне підпілля». (Арх. спр. №372, т. 28, арк. 192).

Згідно з вказівкою Центрального проводу ОУН-б в першій половині 50-х років терористична діяльність нелегальних структур українських націоналістів в Україні стала поступово припинятись. До кінця 1955 р. практично перестали фіксуватися терористичні прояви з боку учасників ОУН.

Як видно з архівних документів НКДБ-МДБ-КГБ УРСР, за 1944–1953 роки, тобто до моменту повної ліквідації націоналістичного підпілля і його озброєних формувань, учасниками ОУН-УПА в західних областях України здійснено:

У результаті цих проявів було вбито або забрано в ліс бойовиками ОУН-УПА 2662 працівники радянсько-партійного активу, 582 голови сільських РАД, 262 голови колгоспів, 446 колгоспників, 829 працівників держбезпеки, 473 працівники міліції, 1525 бійців груп охорони громадського порядку, 187 військовослужбовців, 933 службовців, 12 839 інших громадян. Всього загинуло 22 430 чоловік. При цьому слід ураховувати, що в 1944–1945 рр. не всі терористичні та інші прояви, а також кількість жертв фіксувалися органами НКВС-НКДБ у зв’язку з контролем ОУН-УПА значних територій у західному регіоні Україні. (Арх. спр. №372, т. 100, арк. 109–111).

До кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки республіки використовувалось 150 спецгруп, до складу яких входило близько 1800 чоловік. (Арх. спр. №372, т. 101, арк. 139). На період 20 лютого 1950 р. залишилося 19 таких груп кількістю 130 чол. (Арх. спр. №372, т. 84, арк. 10).

Узагальнених даних щодо діяльності спецгруп немає. В архівних матеріалах є лише окремі відомості стосовно цього питання. Зокрема, за станом на 1 липня 1945 р. спецгрупами ліквідовано 1980 учасників підпілля, захоплено живими 1142, вилучено більше 1000 одиниць зброї. (Арх. спр. 372, т. 82. арк. 102–103).

У діяльності окремих спецгруп, як видно з архівних матеріалів, мали місце протиправні дії. Так, учасники спецгрупи Острозького райвідділу МДБ Рівненської області (3 чол.), а також Хустського відділу МДБ Закарпатської області (5 чол.) протягом зими 1947–1948 рр. грабували місцевих жителів, забирали в них гроші, особисті речі та харчі. Стосовно таких фактів міністерством проводилися спеціальні розслідування, винні були притягнуті до суду. У квітні 1945 р. спецгрупи при міських та районних органах МДБ були розформовані і застосування їх в подальшому заборонялося. (Арх. спр. №372, т. 83, арк. 279–281).

В цей же період з санкції керівництва республіки органами МВС-МДБ почали створюватися винищувальні батальйони і групи сприяння їм. Керували ними офіцери органів МВС, на озброєнні вони мали гвинтівки, автомати, кулемети, гранати. Створенням таких підрозділів переслідувалася мета — втягнути населення західних областей в активну боротьбу з озброєним оунівським підпіллям. Спочатку до цих формувань залучалися і громадяни польської національності як потерпілі від ОУН-УПА. Згодом українці стали основним контингентом винищувальних батальйонів, які були укомплектовані за рахунок колишніх партизанів та громадян, що потерпіли від рук оунівців. До середини 1945 р. винищувальні батальйони не становили структурно-оформлену бойову силу і використовувалися переважно для охорони сіл та райцентрів.

З архівних документів видно, що за станом на 5 червня 1945 р. в західних областях було 212 винищувальних батальйони (близько 29 тисяч чоловік). До кінця року нараховувалося 1500 батальйонів (близько 36 тисяч чол.). (Арх. спр. №372, т. 97, арк. 251; т. 100, арк. 65).

18 квітня 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення «Про посилення політичної роботи, підвищення більшовицької пильності і бойової виучки у винищувальних батальйонах». У лютому 1947 року винищувальні батальйони були передані з органів МВС в органи МДБ. Їх функції регламентувалися вказівкою МДБ УРСР від 14.05.1947 р. №48, де передбачалося створення груп бійців винищувальних батальйонів також у всіх колгоспах для їх охорони і збройної відсічі від нападів учасників підпілля ОУН. У кожному районі створювався окремий батальйон з підлеглими групами в селах.

У подальшому, у зв’ язку із зміною обстановки в західних областях України, ліквідацією великих формувань УПА та масовою колективізацією сільського господарства, функції винищувальних батальйонів були змінені. Починаючи з липня 1948 р., вони були реорганізовані в групи охорони громадського порядку із завданням охорони колгоспів, радгоспів, МТС і населених пунктів. Практично на початок 1950 року у всіх колгоспах західних областей були такі групи.

Із звітних архівних матеріалів видно, що в 1944–1945 роках бійцями винищувальних батальйонів було ліквідовано до 10 тисяч учасників підпілля ОУН. За 1949 рік та перше півріччя 1950 року було ліквідовано 265 учасників підпілля і затримано 261 чоловік. Втрати бійців винищувальних батальйонів з 1944 року по 1953 рік склали 1525 чоловік. (Арх. спр. №372, т. 98, арк. 1).

На початок 1954 р. в зв’язку з ліквідацією ОУН-УПА в західних областях України відпала необхідність мати зазначені групи охорони громадського порядку. (Арх. спр. №372, т. 103, арк. 20–29).

Одним із заходів у боротьбі з націоналістичним підпіллям було виселення сімей учасників ОУН-УПА за межі України. Вказівкою НКВС СРСР від 31 березня 1944 року №122 органам НКВС та НКДБ республіки наказувалось:

«Всех совершеннолетних членов семей осуждённых оуневцев, а также активных повстанцев как арестованных, так и убитых при столкновениях — ссылать в отдалённые районы Красноярского края, Омской, Новосибирской и Иркутской областей, а их имущество конфисковывать» (Фонд 2, опис 103, пор. №2, арк. 4).

13 серпня 1947 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення П59/123 про виселення сімей активних оунівців віддалені райони, на підставі якого були видані відповідні відомчі нормативні акти та інструкції про порядок здійснення цих заходів.

Як видно з архівних матеріалів, період з 1944 до 1955 роки з території західних областей України були виселені у віддалені райони СРСР 65 906 сімей (203 662чол.) учасників ОУН-УПА. (Фонд 2, опис 31, пор. №3, арк. 5; опис 103, арк. 1–5, 11–12). (Арх. спр. №372, т. 100, арк. 205).