Надежда Савченко - Сильное имя Надежда! (отрывок)

• Название: Сильное имя Надежда! (отрывок)
• Автор: Надежда Савченко
• Издательство: Юстініан
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 2015
• ISBN: 978-617-7039-18-0

Эта книга находится в процессе перевода на русский и английский языки здесь.

Вы можете помочь в переводе. Просто зарегистрируйтесь и начинайте переводить! Спасибо!

* * *

Надія Савченко — Героїня і гордість України, людина незламної сили духу, безмежною любов’ю до України і надзвичайним патріотизмом. Під час свого перебування в російській в’язниці відома українська льотчиця, ім’я якої відоме кожному українцеві, написала книгу, що є певним посланням всім українцям. Це заклик нізащо не опускати руки, боротися й вірити в торжество справедливості.

Триста сторінок — рівно стільки зайняла розповідь Надії про життя, війну в Україні, умови перебування в полоні, операцію з її викрадення, голодування, події під час Майдану, початок антитерористичної операції.

Крім того, волелюбна сильна жінка зі знаковим ім’ям розповідає чимало про себе, власне життя. Надія стверджує, що книга — це її погляд на саму себе з боку. Три тижні, які знадобилися на її написання, вона згадувала своє життя, аналізувала його, фіксуючи на папері. Так з’явилася книга «Сильне ім’я Надія». Видання як ніщо краще символізує незламність і силу українців, їх любов до свободи і незалежності. Це заклик не тільки до земляків, а й до всієї світової громадськості отямитися, звільнитися від абсурдності своїх принципів, почати робити рішучі кроки, нарешті приймати адекватні рішення. Книга написана в особливій манері, притаманній виключно експресивній та безстрашній Савченко, доповнена оригінальними супроводжуючими малюнками у виконанні сестри Віри.

* * *

Перед вами уривок з книги «Я не залишаю собі сил на зворотній шлях»/«Сильне ім’я Надія!», яку Надія Савченко написала в московській тюрмі.

---

Надя потом вспоминала: «Заходят трое адвокатов, в костюмах, серьезные, видно, что дорогие. Я в жизни не нанимала адвоката. О чем я должна с вами говорить?» А мы со своей стороны увидели ее взвинченную, не понимающую до конца, зачем ее привезли в Россию, чего от нее хотят и с какой машиной ей предстоит столкнуться. Спрашивала, сколько все это может продлиться. Нам особенно нечего было ей пообещать. Если бы мы тогда предсказали ей, что суд будет только через год, она, вероятно, тут же выставила бы нас за дверь. К счастью, на то время мы и сами этого не знали. Это было до «Боинга», до Иловайска, до Дебальцево, до первого и второго Минска. Киев уже официально вступился за Савченко, Страсбургский суд принял предварительную жалобу на недопуск в СИЗО украинского консула, вариантов развития событий была масса. В июле 2014 еще не казалось невероятным, что Следственный комитет в какой-то момент одумается и признает ошибку. Их история с переходом Надеждой границы и якобы случайным задержанием в Воронеже была изначально нежизнеспособна, до января 2015 ей даже не предъявляли по этому поводу обвинений.

Пока Надежду держали в Воронеже, я ездил к ней почти каждую неделю. У нас сложился своеобразный порядок, даже ритуал таких встреч. Конец июля, август и сентябрь по вторникам или средам я выезжал ночью из Москвы, чтобы утром, отстояв очередь из адвокатов и следователей в предбаннике СИЗО-3, поговорить с ней два-три часа и успеть оставить передачу до закрытия окошка приема. Мы разговаривали на странной языковой смеси, даже не на нормальном киевском суржике — на суржике говорил я, а она, видя, что после ночи за рулем я плохо соображаю, подстраивалась под этот формат. Началось это как осложнение работы оперативникам, которые могли нас прослушивать, потом стало традицией. В Москве, в институте Сербского и в 20-й больнице, где охранники, не стесняясь, стояли в метре от нас в течение всего свидания, наш суржик помогал нам общаться, не обращая на них внимания. На нем мы говорили о жизни и о планах, на русском — только когда обсуждали какой-то процессуальный документ, который она писала под мою диктовку.

На первых порах следствие не баловало нас новой информацией, и наши еженедельные беседы в меньшей степени касались самого дела, а в большей — мира вокруг. Надежду больше всего интересовало, что на самом деле происходит в Украине. Телевизор в ее камере показывал только основные российские каналы, и она не сразу научилась вносить «поправку на распятого мальчика». Мне приходилось подолгу рассказывать ей, что на самом деле Мариуполь не взят, Харьков не эвакуируют, батальоны не развернулись на Киев, Третья мировая еще не завтра. В последнем, правда, у меня не было тогда полной уверенности.

Речь о книге я завел уже на третьей или четвертой встрече. Надежда уже успела рассказать мне несколько баек из иракского опыта и своих сложных отношений с армейским начальством, она метко подмечала детали своего тюремного быта, писала длинные письма сестре. На мой взгляд, у нее были все нужные задатки. Время шло, понемногу становилось ясно, что из жертвы она превращается в символ борьбы украинцев и даже в ее активного участника. Мы, ее адвокаты, сами способствовали этому, разрывая кольцо тюремной цензуры и давая ей — драгоценная привилегия для арестанта — возможность напрямую говорить с людьми. Савченко дала через нас несколько интервью, отвечая на присланные журналистами вопросы, но это было не так живо и интересно, как ее собственные рассказы.

С первого раза она наотрез отказалась от этой идеи: «Какой из меня писатель?» Но это было уже после разговоров «Какой из меня политик?» и «Какой из меня депутат?», и я уже знал, что с этим делать. Такие люди, как Надежда, могут сперва не верить в то, что у них что-то получится в новой для них области, но если дать им «дозреть», они берутся за дело и не отступают до конца. Надо только время от времени возвращать их к нужной теме. В декабре 2014, уже в Московском СИЗО-6 Надежда объявила голодовку. Ее ухо, простуженное на пересылке в сентябре, снова воспалилось, а нормальным лечением никто не занимался. «Вот вам таблетка, терпите, пройдет». Врача вскоре поменяли, но это уже было a day late and a dollar short — Савченко стала делегатом ПАСЕ, а Следственный комитет дал понять, что не будет считаться с ее иммунитетом. Она решила продолжать голодовку. К февралю она потеряла 20 килограммов, ее перевели в больницу знаменитой «Матросской тишины» и держали в одиночке под капельницей. Мы старались навещать ее каждый день, был повод или нет. И вот в какой-то момент Надя сказала мне устало: «Ладно, будет тебе твоя книжка. Я уже хочу умереть, так лучше буду писать». И книжка стала появляться. На каждом свидании я забирал у нее по 10–20 страниц, исписанных мелким, слишком твердым почерком человека, не евшего два месяца, через силу сжимавшего пальцами ручку. Потом были редактура, правки, дополнительные главы. Не «Война и мир», конечно, а впрочем — почему нет? Там ведь и о войне, и о мире. Когда книжка уже была готова, Надежда попросила меня написать к ней предисловие: «Раз ты все это затеял, теперь участвуй». Я сам в жизни не читал предисловий к своим любимым книжкам — а кто читал? Кому вообще нужны предисловия? Они не спасают плохие книги, а в хороших их все пролистывают. Я оттягивал эту обязанность до последнего, из редакции издательства уже трижды присылали вежливые напоминания. Наконец, когда дальше оттягивать стало некуда, я сел и записал эти страницы. Будем считать их отчетом перед историей. Если Надина книжка займет место наряду со знаменитыми тюремными мемуарами, пусть литературоведы знают, что своим появлением она отчасти обязана настырным просьбам одного московского адвоката. Я пишу эти строки в Киеве 29 июля 2015 года. Завтра в городском суде Донецка Ростовской области начнется процесс по делу Надежды Савченко. Никто из нас еще не знает, чем все это закончится.

Удачи нам.

адвокат Надії Савченко Ілля Новіков 29.07.2015

Надя Савченко — наша всеукраїнська неслухнянка, наша тривога і наша спільна гордість. Вже більше року вся Україна і мільйони небайдужих людей за кордоном щодня стежать за її долею в московському полоні. Більше року вся наша країна переживає за Надю та співчуває її мамі Марії Іванівні. Діти в школах малюють для Наді свої малюнки, а воїни на фронті надихаються її мужністю.

Більше року цивілізований світ дивом дивується ступеню маразму, в якому перебуває керівництво Росії. А завдяки Наді Савченко ця великордержавна російська шизофренія доби «путінізму-кретинізму» проявляється особливо рельєфно. Якби Путін від початку знав, у що виллється захоплення Наді в полон, то негайно відправив би її нишком додому, подалі од гріха. Але Путін — людина ума невеликого, а за півтора десятки років царювання геть очманів. Здуру заліз в українські справи, забезпечивши безславний кінець свого правління. Впоратися з цією важливою історичною місією Путіну сильно допомагає наша бойова українська красуня. І коли кажуть, що Путін захопив Надію в полон, дід би радив не поспішати з висновками. Ще невідомо, хто кого захопив.

Насправді це Надя, сидячи в російській в’язниці, міцно тримає за шиворот московського царька. Час від часу відвішуючи лисенькому такі потиличники, що у того дурника в очах темніє. 83 дні голодування Наді Савченко таки добряче трусонули кремлівські мури. Що було видно і з того, як метушилася навколокремлівська правозахисна шушера. Путіну щодня клали на стіл довідки про стан здоров’я Савченко та її морально-психологічний стан. Котрий завжди залишався незмінно високим. Як і належить воїну в бою.

Тепер же Надя завдала по ворогу ще один потужний удар. Написавши в тюрмі книжку, яку ви тримаєте в своїх руках. Не буду переказувати зміст книжки, самі почитайте — вона того варта. Це чесна книга, написана справжньою Людиною.

#Дiд Свирид, сільський блогер 24.07.2015

Що таке голод? Що таке полон? Що таке в’язниця? Що таке голод у в’язниці? Як себе поводити у полоні? Як себе поводити під слідством в суді? Як себе поводити у в’язниці? Тому що все це — різні речі…

Напевне, про це я б могла розповісти, щоб ніхто не перебрехав…

Яка б ситуація не була, вихід один — залишатися собою. Спрацьовує скрізь. Незалежно від того, яка ти людина — сильна і правдива чи підла і боягузлива, покажи щиро свою натуру, і з тобою почнуть домовлятися твоєю мовою. Кожен отримує своє. Вже не раз переконувалась.

Війна. Полон. Викрадення. В’язниця. Голодний протест-боротьба.

«ЧП — Чрезвычайное происшествие». Це назва не сучасної російської передачі, а радянського фільму (не пам’ятаю, якого року) (примітка Віри — 1958 р.), який мені по своїй силі та ідеології дуже подобається. В ньому йдеться про те, як в часи холодної війни китайці захопили в полон радянський танкер «Полтава». Утримували усю команду, пропонуючи «предать Родину» і перейти працювати на Китай. До кожного члена команди китайський психолог шукав свій підхід, опираючись на його слабкості. Дорогого коштує подивитись, як тримається команда, і як людина перетворює свою слабину на сильну сторону… Ця стрічка відразу про все: про війну, про полон, про в’язницю, про тортури, про голод, про суд і слідство і про незламну силу волі людини. Варто подивитись!